WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Своєрідність пейзажно-медитативної лірики Павла Тичини та Томаса Стернза Еліота - Реферат

Своєрідність пейзажно-медитативної лірики Павла Тичини та Томаса Стернза Еліота - Реферат

Своєрідність пейзажно-медитативної лірики Павла Тичини та Томаса Стернза Еліота

Значне поширення пейзажно-медитативної лірики у перші десятиріччя ХХ ст. було підготовлене попереднім розвитком філософського струменя у поезії. Яскраві й самобутні зразки цієї синтетичної жанрово-тематичної форми створили Павло Тичина, Томас Стернз Еліот. Типологічна схожість між цими поетами виявляється у зверненні до однакових жанрів та деяких художніх прийомів, проте й відмінності між ними значні, оскільки виявляються вже на ментальному рівні.

Українські поети тісніше зв'язані з природою, оскільки їм притаманний своєрідний пантеїзм, глибоке знання села. Для англійців картини довкілля — тільки засіб глибше розкрити сутність людини. Природа у їх творах майже завжди відсунута на другий план. У спадщині Т.С.Еліота домінує медитативно-пейзажна лірика.

Основа художнього успіху Тичини полягає в тому, що він, вбираючи, як губка, у свою художню систему найосновніші досягнення поетичної форми кінця XIX — початку XX ст., зумів у символістських пошуках вибрати для себе найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень. Одночасно поет зберіг те основне, чого не могли зберегти символісти, — образну сутність слова. Більше того, П.Тичина зробив те, чого так довго і без особливих успіхів домагалися декаденти, — знайшов не бачений досі синтез словесних і музичних способів вираження. П.Тичина досяг такого синтезу саме тому, що "озвучував" поетичний твір не тільки через сонорику слова, а й через його семантику. Ось один із найпоказовіших прикладів такого "озвучування":

Гаї шумлять —

Я слухаю.

Хмарки біжать —

Милуюся.

Милуюся — дивуюся,

Чого душі моїй

Так весело.

Гей, дзвін гуде —

Іздалеку.

Думки пряде —

Над нивами.

Над нивами — приливами,

Купаючи мене,

Мов ластівку [ 2:10 ].

Ранньому Тичині притаманний світлий, "сонячний" погляд на життя — "символічний кларнетизм" (Ю.Лавріненко), Еліотові ж — похмурий песимізм, апокаліптичне світобачення. У художньому світі першого з них природа і людина гармонійно пов'язані, другий же уявляє людину самотньою і нещасною, "порожньою" на тлі "безплідної землі".

Поезія Томаса Стернза Еліота вимагає надзвичайно уважного та вдумливого читання. Вибіркове читання здатне породити хибні уявлення про зміст і значення його творчості. При поверховому знайомстві може виникнути ілюзія, що поет бачив світ як хаос і відобразив його в потоці свідомості, з якого де-не-де виринають уламки предметного буття, і не можна помітити наполегливого пошуку ідей, які б цей хаос підпорядкували.

Може здатися, що скептицизм поета всеохоплюючий. Не можна не помітити його релігійності, інстинктивної потреби віри.

Поет бачить людину, ув'язнену у великому місті, у ворожому суспільстві, де все кричить про неволю, безвихідь, приреченість. Бачить вітальні, де життя спливає у претензійних розмовах та безкінечних "чаях і кавах", потворні безликі вулиці — місто, освітлене блиском холодних ліхтарів, оповите бурими туманами жовтневої ночі. Еліот не помічає краси природи, любові, весни, а тільки ніч, осінь і продажних жінок у розвалених дверях трущоб. У його віршах немає поетизації світу, як ми бачимо це у Тичини, є лише авторський зір, слух і всепроникаюче почуття відрази до сучасної йому західної цивілізації.

Туман жовтавий, що розлогу спину тре об шибку,

Жовтавий дим, котрий вологу морду тиче в шибку,

Що лиже язиком липким до закутів вечірні.

Що до калюж і до ставнів притискується гілка —

Пічною сажею собі замурзуючи боки,

Через терасу прослизнув, зробив стрімкий стрибок — і,

Уздрівши, що уже лягла м'яка жовтнева ніч,

Кільцем круг дому закрутивсь і в сон заліг глибокий [3:40].

У ліриці П.Тичини — буйство барв і звуків. Колористична гама пейзажно-медитативної лірики Еліота дуже бідна: у ній переважають чорні і сірі кольори, зрідка з'являється білий.

Природа і людина у творах Т.С.Еліота — однаково виснажені і спустошені, ворожі одна одній. Його ліричний герой настільки зосереджений на собі самому, що ледве помічає навколишній світ, а коли й робить це, то відчуває тільки огиду.

Постійно копирсаючись у своїй душі, він зрідка кидає погляд за вікно, де бачить похмурий міський пейзаж.

Коричневі хвилі туману набігають на мене

Круговоротом облич на дні вулиці,

Зриваючи з перехожого, гряззю забризканого,

Безпричинну усмішку, що висне у повітрі

І щезає над низкою дахів [3:15].

Тичининський же ліричний герой сприймає радісно життя на тлі розкішної природи.

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою [2:12].

Отже, у творчості Еліота немає суто пейзажної лірики. Картини природи у нього завжди підпорядковані певному медитавному "надзавданню". Найчастіше це — розкриття апокаліптичного стану світу, трагічної самотності й приреченості людини, зображеної на тлі винищуваного нею довкілля.

У П.Тичини тенденція до злиття пейзажної і медитативної лірики виявляється на різних етапах творчості неоднаково: у ранній його поезії медитативний струмінь є ніби "підводною течією" у "музичній ріці": у зрілій же — філософські мотиви виявлені так само яскраво, як і в Еліота, але пройняті оптимізмом.

Література:

1. Павличко С. Лабіринти Т.С.Еліота // Зарубіжна література. — 1999. — №16. — С. 3-6.

2. Тичина П. Сонячні кларнети: Поезія / Підгот. текстів, примітки С.Гальченка. — К.: Дніпро, 1990.

3. Eliot T.S. Rhetoric and Poetic Drama // Eliot T.S. — Op. Cit.

Loading...

 
 

Цікаве