WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Роман Шупта в Україні й поза нею - Реферат

Роман Шупта в Україні й поза нею - Реферат

Оклигавши, батько опинився в бригаді, яка працювала в паровозному депо. Там робота була виснажливою, а нерідко й тяжкою: чистити від мазуту паровози, чистити котли паровозів, підносити важкі деталі. Та коли батько опанував німецьку мову, його земляк прилаштував на берлінському цвинтарі, де батько, маючи навички, підписував пам'ятники і поновлював підписи на старих надгробках. У нього вже з'явилися які-не-які марки (гроші), що він витрачав на харчі.

В час дозвілля у таборі військовополонені українці, а з батьком до табору потрапив і його двоюрідний брат Григорій Шупта, брали активну участь в аматорськім, ними створенім, театрі та національному хорі. Батько був не вище середнього зросту, з правильними рисами обличчя, білявим, блакитнооким і володів чудовим дискантом. Він знав нотну грамоту, багато українських народних пісень, чудово грав на гітарі й сопілці. Тож саме йому випадало грати й жіночі ролі. В табір, де проходили репетиції, жінки ззовні не допускалися, а тому керівникові доводилося вдаватися до вимушеного травесті — батьковим амплуа було виконання ролей саме дівчат і молодих жінок.

У їхньому тодішньому сценічному репертуарі були такі п'єси, як "Наталка Полтавка" І.П.Котляревського, "Назар Стодоля" Т.Г.Шевченка, а особливо, також, чи не всі драми В.В.Винниченка: "Дисгармонія", "Молох", "Memento", "Чужі люди", "Базар", "Брехня", "Співочі товариства", "Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Дочка жандарма", "Натусь", "Мохноноге", "Молода кров", "Панна Мара", "Гріх", "Між двох сил" та інсценізована "Сонячна машина". На перших порах український театр полонених виконував ці твори лишень у закритому режимі, але коли про нього слава розійшлася Берліном і на фронтах війни справи змінилися, цій українській трупі аматорів полонених театралів у певні дні дозволялося ставити свої п'єси спочатку на сценах відкритих літніх театрів, а потім і в деяких стаціонарних театрах міста. Перед кожним показом п'єси оголошувалася її ремарка чи анотація німецькою мовою.

Кількаразово до Берліна приїздив тоді і сам автор п'єс, на той час уже визнаний драматург В.Винниченко, який зустрічався з акторами, всіляко домагався полегшення їхньої долі як полонених, і мав можливість бачити сценічне втілення його творів. Тоді ж аматорська трупа й фотографувалася зі своїм кумиром. Але навряд чи збереглися хоч десь ті світлини.

Згодом табірний режим став вільнішим і полоненим дозволялося бувати в місті, знайомитися з визначними пам'ятниками німецької столиці, ходити в кіно, у парки. Батько часто бував у "Repungarten" — його улюбленому парку. Якось батько зазнайомився з молодою німкенею, котра мала родовиту бабусю, що запропонувала йому купити свій скарб, від чого батько не відмовився, потративши якусь там суму грошей, а коли він те відніс до Берлінського музею, то мав значний прибуток, збувши у такий спосіб добутий антикваріат.

Під кінець стало відомо, що ведуться переговори між Берліном і Москвою про взаємообмін полоненими. Дехто з його товаришів одружилися там і зосталися в Німеччині. В полонених англійців батько придбав декілька офіцерських шинелей з добротного сукна і зшив із них пальто й костюми, а також заготовив матеріалу ще на декілька. 1925 року відбулася акція обміну наших полонених офіцерів на полонених офіцерів німецьких. Обміняних привезли до Москви, де спочатку, після всіляких перевірок на лояльність, запропонували бути в комендантській роті охоронців Кремля, на що зголосився двоюрідний брат Григорій, а батько домігся відбуття додому.

Потім чи не саме цей вибір зіграв трагічну роль у батьковій долі. Григорій невдовзі також прибув у село Яцини і, одружившись, благополучно виростив своїх дітей, забезпечивши усім їм вищу освіту. Сини його стали вищими офіцерами. А батько застав на своєму дворищі — пустку. Його батько помер, не дочекавшись повернення своїх синів: один з них служив у армії УНР, другий — у гайдамаках, третій — у денікінцях, Іван — працював на шахті в Донбасі. Нічого не було, крім батьківського саду.

Старший брат, що виїхав ще за Столипіна в Чуйський повіт Алтайського краю, надовго замовк, не обзивався. Потім він опинився в Новосибірську, де один з його синів став власкором газети "Труд", а другий — головним економістом Міністерства збройних сил СРСР і мав безпосереднє відношення до Джезказгану та Байконуру.

Повернувшись через одинадцять років у рідний край, батько одружився зі своїм першим коханням — Пріською з Білоцерківець, яка ще юною хворіла на туберкульоз легенів. Народилися у них син Микола й донька Віра. Батько на той час на новому місці вибудував під бляхою хату, облаштував садибу, під горою на дев'яти терасах, споруджених власноруч, сад посадив. Це був час НЕПу. В Яцинах батько також організував аматорську групу театралів, а також хор і виконував постановки драм уже відомого репертуару, особливо В.Винниченка, що потім було підставою для звинувачення у зв'язках із неіснуючою Спілкою Визволення України (СВУ).

На оболоні батько прикупив гулящої землі — солонцю. За зиму чи не з усього села вивіз туди гній, весною зорав те поле й посадив тютюн, продавши який, добре збагатився. А ще з батьківського саду возив цілу зиму на базар у Пирятин зимові сорти свіжих яблук та груш. Був випадок, що він їх возив продавати й на Північ — мішок грошей привіз. Так він став на ноги.

Пізньої осені, повернувшись додому, застав дружину Пріську в Мнозі — вона замочувала коноплі, стоячи по коліна у холодній осінній воді.

— Що ж ти наробила? У тебе тільки нещодавно припинилися легеневі кровотечі. Батько свою дружину лікував тоді борсуковим жиром. Однак невдовзі Пріська померла, зоставивши батька з малими дітьми.

У 1929 році батькові запропонували йти в СОЗ, від чого він навідріз відмовився, поскільки вів своє господарство сам, без найманої робочої сили і ніяким куркулем себе не вважав. На цей час батько одружився з моєю матір'ю — Олександрою Павлівною Жуган, що з Курінського козацького роду (мати її — Ґудзь Явдоха Іванівна, сирота з Прихідьок, а батько — Жуган Павло Кононович, колишній денщик генерала, що також воював з 1914 р., родом з козаків, корінням із самого Запорожжя, людина небідна, був управителем у місцевого пана — генерала Савицького і перед революцією скупив чимало землі).

Невдовзі до хати вдерлися комнезамівці на чолі з Задирякою Іваном, батьковим родичем, скрутили батькові руки і зв'язаного "куркуля" повезли в Пирятинську допру. Загнали батька аж під Архангельськ, де він, стоячи по пояс у крижаній воді, навантажував на баржі важезні соснові колоди. Там схопив ревматизм і дві пахові грижі, після чого його перевели до господарчої частини, де він топив баню, а згодом був заготовачем продуктів для в'язнів концтабору. Потім, після перегляду його судової справи, батька звільнили з-під варти, як такого, що "технічно невірно засуджений".

1931 року батько повернувся з концтабору. 1932 року народився мій брат Оксентій, а сестра Віра померла в той час від голоду — її, захололою, знайшли люди на могилі її мами. З шестирічним Миколою і новонародженим Оксентієм повернулися мати з батьком в Куріньку, до своїх батьків, у яких в Карпушкинім яру (через це діда прозивали Карапуха) була "хата через сіни". Він помер також 1932 року від голоду. В Капустяній і П'ятихатках бувала мати, де обмінювала речі на борошно й крупу.

Згодом, батько забрав матір з дітьми і вони виїхали в Крим, де працювали в ресторані на Байдарських воротах: батько возив воду з джерела, а мати була підсобницею на харчоблоці. Матері дуже не подобалась привізна вода і вона весь час тужила за колодязною водою та красивою природою рідного села Куріньки, звідки, як на зло, у цьому ресторані з'явився головний розкуркулювач і організатор колгоспу "Заможне життя" — Башук. Ця людиноненависна істота батькові не давала життя й там, погрожуючи донести чи заявити, що батько був розкуркулений і сидів на Соловках. Санаторій "Байдарські ворота" і ресторан були урядового типу, де відпочивав тоді навіть сам Цеденбал, монгольський правитель. Побоюючись нових звинувачень, які в разі чогось у першу чергу впали б на голову батька, 1937 року знов довелося повертатися в Куріньку, де на Горянах батьки купили Яшкиненкову хату. Батько й мати пішли на колгоспні роботи. Мати, працюючи на ланці, заробила навіть премію — вівцю. 1937 рік якось обійшов своєю кривавою косою мого батька. А 24 лютого 1938 року на Горянах народився і я. Рік був нервозний. У материних грудях молока не було. Спасла мене кізка, що окотилася. Яшкиненкова хата, з литими стінами стояла на крутій горі, куди носити воду з долини було надто тяжко. Батько цієї весни вирішив будувати нове помешкання на дідовому городі в Карапушиному яру, після чого яр почав називатися Романів. Батькові за помічника був його син Микола, який також доглядав Оксентія, няньчив мене. Спекотного дня, розповідали, мене поклали під грушею (медова панна) в тіні, а коли кинулися до мене, було запізно, я, голенький, у спеку на сонці отримав опіки і ледь тоді не помер. Врятував батько, він, як син земського лікаря, теж знався особливо на народній медицині. Купали мене у звіробоєвім відварі, змащували опіки борсуковим та їжаковим жиром.

Брат Микола мене малого носив на плечах, але він у Куріньці не затримався і перед війною вступив на Донбасі навчатися до гірничого технікуму, куди поїхати йому порадив дядько Іван. Братова доля буде зв'язана з ОУН-УПА, але з 1946 року ми його розшукували як безвісти пропащого.

Як тільки німці окупували село Куріньку, на загальносільському сході Михайловський Ликсандер, як друг, батькову кандидатуру висунув, в числі тих, хто мав "підтримувати порядок у селі", тоді, як старосту й поліцаїв призначала німецька комендатура, в основному із запопадливих та бажаючих. Але батько Ликсандера в цьому не просив і про це навіть слухати не хотів. Ликсандер мотивував тоді свій вибір тим, що, мовляв, батько знав німецьку мову. Та батько негайно зібрав нас і тієї ж ночі ми своїм трофейним конем на возі прибули в село Яцини до дядька Гаврила. В нього затрималися недовго, бо хтось доніс у Куріньку про нашу втечу. До дядька Гаврила ж якраз у цей час прибули похідні зв'язкові ОУН, які мали завдання заснувати пункти зв'язку в напрямку від Києва на Схід України. Батько теж був посвяченим у цю справу. Але німецький комендант під дулом пістолета наказав батькові негайно повернутися в Куріньку, де його вже розшукували, інакше — розстріл. Так ми знов повернулися в Куріньку, на зв'язок з ОУН ніхто не виходив, а невдовзі батько довідався, що оунівські посланці були схоплені німцями за Лубнами і кинуті до Миргородської ями — в концтабір для військовополонених. Там їх того ж року й було розстріляно. Пізніше, коли вже діяла УПА, батько довідався, що його син Микола в УПА мав псевдо "Многа", значно пізніше про це він розповів і нам, але тоді ми про це мовчали й нікому не хвалилися. Від Миколи, як пам'ять, зосталася тільки світлина, на якій його сфотографовано разом з нареченою, бойовою соратницею.

Loading...

 
 

Цікаве