WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Роман Шупта в Україні й поза нею - Реферат

Роман Шупта в Україні й поза нею - Реферат

РоманШуптавУкраїнійпозанею

Мій батько, Шупта Роман Дмитрович, народився 14 жовтня 1895 року в селі Яцини Пирятинського району Полтавської області в древній козацькій родині земського лікаря. Його батько Дмитро Іванович, будучи потомственим медиком, мав прізвисько — Щепій, бо його предки вміли щепити від інфекційних хвороб. Батькова мати Віра Силівна з сусіднього села Бубнів також походила з древнього козацького роду Гиренків.

Батько був восьмою дитиною: найстарша його сестра Явдоха, що прожила 115 років, мешкала, будучи в заміжжю, в Прихідьках, потім — брати: Іван, Гаврило, Данило, Стратон, Степан, Богдан, Денис. Коли моєму батькові виповнилось десять років, померла його мати і невдовзі дід одружився вдруге, після чого народилася сестра Уля.

Дід, що працював медиком на три волості (Білоцерківську, Варвинську й Гніденську), завше був дуже зайнятий, а по господарству поралися старші брати й мачуха. Вони ж займалися й вихованням. Від крутої мачухи найбільше діставалося найменшому, нерідному Романові, пастушкові та її підручному, який Улянці був ще й за няньку...

Батько мав здібності до навчання і всілякі таланти: гарно співав, грав на сопілці, добре вчився в школі, малював. Учителем у нього був Петро Миколайович Табурянський, котрий підтримував дружні зв'язки з медиком Шуптою і першим побачив таланти мого батька. Читав батько в пастухах книги як з власної бібліотеки, так і з учителевої та шкільної. Ходив батько також до дитячого церковного хору, де москаль-регент, висланий у ці краї за народовольство, який мав зуба на місцевого попа Верещаку, навчив малолітнього Романа віршів С.Руданського, і коли малий декламатор прочитав їх серед церкви у присутності попа ("Раз у суднюю неділю піп казання говорив..."), то піп, розгнівавшись, і регента, і мого батька вигнав.

Продовжив мій батько своє навчання в Пирятинській чоловічій гімназії, де він також брав участь у хорі та в самодіяльному театральному гуртку. Однак, починаючи з тринадцяти років, він щоразу на канікулах відбував у Крим, куди його завіз дядько Калістрат Гиренко, що мешкав тоді в Сімферополі, і прилаштував працювати помічником садівника у князя Куракіна в урочищі Жигулин гай. Зароблені гроші батько клав у Пирятинський банк і до початку Першої світової війни у нього вже малася на рахунку значна сума золотом. Ці гроші він мріяв використати собі на подальше навчання.

Але в перші ж дні війни його було мобілізовано у військо. Поскільки батько добре малював, володів шрифтами, його направили на спеціальні короткочасні курси військових топографів, після чого він опинився в топографічному взводі армії Самсонова.

Як дійова особа на театрі військових дій, батько пережив усі події, які спочатку війни випали на долю тодішнім військовикам. Драма розгорнулася в тодішній Подільській губернії, де головними діячами були генерали: Янушкевич, Данилов, Іванов, Жилінський... Це штабне начальство не було позбавлене оптимізму і впевненості в цілковитій і швидкій перемозі російських військ над своїми противниками (австро-угорсько-німецькою коаліцією), адже російська військова розвідка зуміла роздобути стратегічний план розгортання австрійських збройних сил проти Росії, про що згадується у виданні Ігора Іванова ("Негромкий выстрел", М.: "Молодая гвардия", 1977).

В день, коли в Росії була об'явлена тотальна мобілізація, 18 липня 1914 року генерал Брусилов виїхав до Вінниці. Пізніше генерал напише: "Вінниця — це останній етап нашого мирного, тихого буття в минулому... Наш дім, улюблені книги і журнали, милі люди, зелень, квіти, прогулянки полями й лісами, мир душевний... А потім — крапка..." У Вінниці на курсах військового топографа був і мій батько.

Під кінець літа 1914 року німецькі війська рвуться до Парижа, а російські армії терплять поразку за поразкою в Східній Прусії і в Польщі... Після загибелі генерала Самсонова у Ольштинському воєводстві, війська генерала Брусилова діяли в Галичині й на східніших територіях України. Батькові запам'ятався багатий поміщицький дім князя Радзівіла і особливо широке подвір'я, де виднілися свіжі сліди воєнного розору: розкішні клумби потоптані кіньми й людьми, кущі бузку й жасмину поламані, забризкані грязюкою, пишний з колонадою ґанок засмічений, двері роздзяплені навстіж, повсюди військові, прифронтова суєта — тут штаб російської 8-ї армії. Саме сюди мій батько, молодий унтер-офіцер, доставив скрупульозно складений їхнім топографічним взводом детальний план потрібної місцевості з нанесеною на нього дислокацією живої сили й військової техніки противника. Та це на штабістів не справило ніякого враження, наче те донесення було зовсім непотрібним чи в тім плані там ніхто нічого не кумекав.

Черговий офіцер доповів: "Наші війська захопили Львів!" Від криків "ура" задрижали стіни родового помістя князя Радзівіла.

З наступом російських військ у Галичині, здавалося, Австро-Угорська монархія розвалиться. Так починалася та війна для батька, хоча він і був свідком того, як у серпневі дні 1914 року 2-га армія Північно-Західного фронту під командуванням Самсонова потерпіла цілковиту поразку і опинилася під командуванням генерала Брусилова.

На жаль, Брусилов мав обмежену кількість точних даних військової розвідки про розташування австро-угорських військ. Австрійська кавалерійська дивізія біля Городка атакувала 2-гу з'єднану козачу дивізію. Свідки цього бою в деталях описують ці події: "З початком четвертої години, коли артилерійський, рушничний і кулеметний вогонь противника досяг найвищої напруги, з боку лісу показалися розімкнуті австрійські кінні частини, що йшли в атаку на м. Городок... В цілковитому порядку, чітко вимальовуючись на тлі жовтого поля синіми мундирами, впорядкованими розімкнутими лініями, одна за другою, наближалися угорські гусари до наших піхотних позицій... Приблизно можна було визначити, що йшла в атаку кінна частина, силою близько бригади. Наша піхота мовчала... Підпустивши гусарів приблизно на 700-800 кроків, стрільці по всьому фронту відкрили пачковий і кулеметний вогонь. Стали падати вершники й коні, порядок в лавах наступаючих відразу порушився. Несучи великі втрати, перші лінії не витримують нашого вогню; в безладі групами повертають праворуч, підставляючи себе фланговому вогню нашої кінно-кулеметної команди, і, нарешті, останки її кидаються назад. Кілька коней без вершників доскакують до самих окопів піхоти. Наступні лінії, потрапивши під вогонь, втрачають порядок, несуть втрати і також повертають назад. Все поле покривається скакаючими вершниками, які рвуться вийти із сфери вогню. Наша піхота й артилерія переслідують їх влучним вогнем. Ще кілька миттєвостей, і рештки угорської кінноти зникають з виду за складками місцевості, і тільки розпорошені по полю, поодинці й групами, багаточисельні тіла вбитих і поранених гусар і коней засвідчують про щойно розіграний тут бій..." Лишень незначній кількості атакуючих вдалося відступити за Збруч.

Жорстокі сутички відбувалися також на річці Гнила Липа: "Все поле бою протяжністю близько ста верст закидане було трупами. Поранених ледве встигали підбирати, санітарів не вистачало, як і рук для того, щоб усе прибрати, бракувало також перев'язочних матеріалів".

До шпиталю, розрахованого на 210 поранених, звезли понад три тисячі чоловік. Що могли вдіяти там четверо лікарів? Дефекти в забезпеченні російської армії виявлялися не тільки в санітарній частині, було їх аж занадто багато, і не все міг передбачити й усунути командуючий армією, навіть при бажанні — походження їхнє корінилося в загальному стані російської імперії. Брусилов писав: "Необхідний не малий, а сильний загальний резерв, без якого битва завжди висітиме на волосині, і що незначна частина, яка знаходиться в розпорядженні командуючого армією для парирування випадковостей, як думали німці, та й ми з ними, до початку цієї кампанії, зовсім недостатня..."

Численна і добре навчена російська військова потуга не зіграла видатної ролі в боях 1914 року особливо через відсутність умілих і рішучих генералів. До середини 1915 року ворог уже вторгнувся на територію Білорусі й Литви... Стало очевидним, що 8-й армії Брусилова на Бугу затриматися не вдасться. У своїй телеграмі у Ставку генерал доповідав: "Всіляко намагатимуся тримати війська в наступальному настрої і не давати виникнути духові розпачу, в чому допомагатимуть короткочасні наступи". Коли Брусилов, армія якого поступово оточувалася ворогом, плануючи свій відхід заздалегідь, зв'язався по телефону з начальником штабу фронту: "Прошу доповісти головнокомандуючому, що я планую перейти в наступ правим флангом, щоб відкинути противника за ріку Стир і заволодіти Рожищем, Луцьком", то з великими труднощами він отримав на це згоду верхівки. І коли вся російська армія відступала по всіх фронтах, саме тут, під Луцьком, під ударами брусилівців противник почав відступати. Після запеклого бою Луцьк було взято. Та ворог зосередив свої зусилля проти правого флангу 8-ї армії і там російським військам довелося відступити на ріку Струбель...

Німецький наступ також захлинувся і з осені 1915 року на російському фронті настало затишшя. Війна набула характеру опозиційної, де солдати в окопах по коліна у воді хапали окопну хворобу, запалення легенів, ревматизм. Почалося братання українських військовиків, які стріляли один в одного — саме українці у цій війні винищували самі себе, будучи на службі у двох ворогуючих імперій.

Війна принесла Росії тяжкі поразки і втрати: російські війська змушені були залишити Польщу, Галичину й Литву. Величезні були й людські жертви, так звані "санітарні втрати", які вже на початку війни склали 3 млн. 400 тис. чоловік, з них 312 тис. убитих і 1 млн. 548 тис. полонених та безвісті пропащих. До числа полонених потрапив і мій батько, під конем якого на полі бою вибухнув снаряд, і контуженого топографа-унтер-офіцера вивезли в Німеччину.

Так двадцятирічним мій батько опинився далеко від домівки, від України у німецькому таборі для полонених українців. Такі ж окремі табори були й для росіян, для французів, для англійців, хоча іноді вони були розташовані неподалік один від одного. Вже тоді в тих таборах для військовополонених порядки були дуже суворі: годували бруквою, сурогатним хлібом з дерев'яними опилками та консервами з личинок, добутих з кінських шлунків. Туалети були аж ген, на протилежному боці табору, до них бігати було неблизько. Декого, хто не встигав добігти туди й справляв навіть малу нужду по дорозі, було застрелено вартовими на місці "злочину". Багатьох там через це підстерігали розлади сечостатевої системи, а також шлунково-кишкового тракту і в негоду — простудні захворювання. Лікування для військовополонених у німців було всім одне — універсальне: кількаденний голод, тобто, крім води, хворому не давали нічого. Французам чи англійцям в ті часи допомагав Червоний Хрест — їхні полонені одержували посилки з дому з харчами, з одягом та взуттям і предметами й засобами особистої гігієни та ліки. А українцям таке обслуговування не передбачалося.

Loading...

 
 

Цікаве