WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Роль і місце рідної мови в системі української національної освіти. (На прикладі педагогічної спадщини Софії Русової) - Реферат

Роль і місце рідної мови в системі української національної освіти. (На прикладі педагогічної спадщини Софії Русової) - Реферат

У своїй творчості С.Русова особливого значення надає рідній (українській) мові як могутньому засобу загального розвитку дитини. Спираючись на наукову спадщину О.Потебні, вона розглядає рідне слово, мову як джерело неповторного, національного світобачення, як систему, у якій фіксуються особливості сприймання і відображення дійсності, зокрема специфіка її художньо-образного мислення. Рідномовне виховання, на глибоке переконання С.Русової, повинне розпочинатися з сім'ї, логічно продовжуючись у рідній школі. Проте, — пише Русова, — школа й родинне життя (за часів царизму — І.Л.) були такі протилежні, що дитина, мов через безодню, плигала з свого рідного оточення в цілком чужу школу, де усе їй було незрозуміле: й мова, й відносини, й наука. На усе рідне, що зоставалося по той бік безодні, клалося темне тавро — до нього ставилися в офіціальній школі з презирством" [1, с.39]. Саме тому як місток від родини до школи С.Русова розглядає українськомовний дитячий садок. "Навкруги в дитячому садку мусить бути усе рідне, ... мусить лунати її (дитини — І.Л.) рідне слово" [1:39].

У розділі VII "Розвиток мови дитини" книжки "Дошкільне виховання" (Катеринослав, 1918) С.Русова радить, "щоб з дитиною більше розмовляли, викликали її на розмову вільну і невимушену, в якій дитина балакає своєю власною мовою (курсив наш — І.Л.), інколи робить граматичні помилки, але ці помилки не варто зараз же тут виправляти, бо від цього у дитини губиться бажання вільно безпосередньо висловлювати свої думки" [1:104]. Тільки тоді, стверджує видатний педагог, людська думка стає ясною, коли вона висловлюється рідною мовою: "Не має народа, який не мав би своєї мови, бо кожне приймання не однакове у ріжних людей" [1:108]. А тому, продовжує С.Русова, "мову можна усякими засобами розвивати, робити ясною, чепурною, щирою, бо вона — творче знаряддя, за допомогою якого виховується думка, серце, слово правди й краси. Дошкільне виховання мусить якнайкраще розвивати мову дітей, щоб вони приходили до школи не недоріками якимись, а з певним знанням як найкраще висловляти свої думки, якнайлучче складать не тільки одповіді на запитання учителя, а й цілі оповідання. Треба завше пам'ятати, що мова дитини — то заразом і вираз її думок, і утворення самих думок, як каже Гумбольд: "мова — то сповідь народу" [1:113], "треба цю маленьку іскорку роздмухувати в гаряче щире почуття, хай дитина додивляється до краси рідного степу, слухає рідну пісню, рідну мову" [1:159].

Яким же, на думку видатного педагога, має бути український дитячий садок? "В ньому буде широко розвиватися рідна мова і в творах словесних самих дітей, і в оповіданнях керівниці" [1:181].

Проблему рідномовного дошкільного виховання С.Русова продовжує висвітлювати і в своїй іншій праці "В дитячому садку" (Полтава, 1919), де, зокрема, зазначає: "Коли звичайної нормальної школи не можна собі уявити без рідної мови учнів, то ще більше такій елементарній педагогічній вимозі (курсив наш — І.Л.) підлягає перший, так званий дошкільний, ступінь виховання й навчання. Бо як узяти дитину 3-5 літ, то вона, звісно, знає, розуміє тільки ту мову, якою до неї балакає мати, яку вона повсякчас чує від перших хвилин свого життя навкруги себе. Тільки з цією мовою — з цими звуками, словами, виразами — в зв'язку й працює її душа, тільки до неї озивається, ледве ще розпочинаючи працювати, розум дитини. Забалакайте до неї іншою мовою, кажіть їй чужі слова — порожніми окликами пролунають вони, не збудивши жадних уяв в її думках" [1:185]. Як же завоювати душу української дитини? З цього приводу С.Русова радить: "Перш за все — заговоріть до неї рідною мовою!" [1:187]. У перший рік навчання "мусить розв'язатися язик дитини, вона мусить "розбалакатися", вміти виявити словами те, що вона бачить, чує, пізнає" [1:195].

У статті "В оборону казки" (журнал "Світло", 1913, книжка сьома) С.Русова особливого значення надає мові рідної казки. "Мова казки мусить бути чиста народня; це коштовна мова, якої не дасть ніяка друга книжка" [1:205].

Потребу постання нової української школи висвітлено в книжці С.Русової "Нова школа" (К., 1917). Як зазначає видатний педагог, "сучасна українська школа не дає дітям освіти, бо суперечить усім вимогам педагогічної науки, всім потребам народного життя; вона калічить розум і душу дитини, одриває дитину від родини й несвідомо кидає на розпутті без усякого виховання, без певної освіти; вона не відповідає національному духовному складові українського народу, народ зневірився в сій школі й не надає їй такої вартости, яку мусить мати справді народна школа" [1:207].

Саме тому, твердить С.Русова, початкова українська школа повинна розвинути думку й рідну мову учня, "котра по всіх школах повинна бути справді рідною учням, а за таку мову треба вважати тільки ту, якою учні балакають в своїй родині, в своїм селі. На Вкраїні рідна мова — українська; нею й повинно вести активними творчими силами учнів" [1:209].

На переконання С.Русової, навчання мови складається не лише зі слухання літературних творів, не тільки з навчання грамоти, а ще й з уміння викладати свої думки не тільки усно, а й письмово. "Письмо стає відразу одним із засобів будити думки дітей, привчає до того, щоб ставали сі думки на папері так, як склалися в самій голові" [1:211]. Письмо в початковій школі займає багато часу, і чим більше різноманітності в письмових вправах, тим вони цікавіші для дітей, — зауважує педагог [1:212].

С.Русова, як уже зазначалося вище, безпосередньо переймається проблемою шкільних підручників. Вона твердить, що досі найкращою книжкою для першого навчання дітей грамоти була "Граматика" Б.Грінченка. Слідом за нею педагог радить читати або "Рідну Школу" С.Черкасенка, або "Рідне Слово" Б.Грінченка, або "Вінок" О.Білоусенка (псевдонім О.Лотоцького — дитячого письменника). Однак, на думку С.Русової, більше всього бракує ґрунтовних підручників для навчання української орфографії [1:213].

На переконання С.Русової, рідна мова в українській початковій школі повинна посідати друге місце після Закону Божого [1:216].

Щодо російської мови, то, як радить педагог, її треба починати вчити не раніше другого або третього класу, уживати ті самі методи, як і при навчанні рідної мови, щоб досягти найкращого розуміння літературної російської мови й розуміння кращих творів, написаних нею [1:216].

Проте свої думки щодо української національної школи С.Русова найбільш системно виклала в статті "Націоналізація школи", що вийшла друком у першому числі журналу "Вільна українська школа" за 1917 рік.

До найперших психологічних умов навчання педагог відносить сприйняття знань "на тій мові, яку я найкраще розумію, з якою зв'язана уся моя духовна істота, на якій я маю вже цілу низку уявлень" [1:293].

Нікому на думку не спаде взяти великоруську дитину і вчити її на чеській мові, вона ж теж слов'янська, має схожі слова, — твердить С.Русова. Проте українську дитину могли вчити (вірніше — калічити) в російській школі. "Така школа вела націю до морального занепаду, до загального хуліганства в ріжноманітних виявах. Вона була шкодлива саме тим, що зневажала душу народу" [1:294]. А тому "рідна мова у вихованні й освіті — то є найкращий інтимний провідник думок, почування, вражінь. От через що першою свідомою вимогою задля справедливого психологічного задоволення нації є вимога національної школи... Націоналізація школи... проводиться перш усього викладом на рідній мові учнів,... коли дитина добре і вільно почуває себе,... науку сприймає вільно..." [1:291-295].

Рідна мова, — твердить С.Русова, — це є перша політична і соціально-педагогічна вимога кожного народу, який скидає з себе ланцюги, скидає кригу байдужості, якою було окуто його серце за часів утисків і пригноблення його вільної думки, його національної свідомості. Тільки рідна школа може виховати громадянську свідомість, почуття своєї людської гідності. "Раби утворювалися в тій чужій школі, яка до сього часу панувала у нас в Україні, раби-учні, які в стінах школи мали зрікатися усього рідного, нехтувати усім тим, що вони поважали в рідній хаті, забувати материнську мову і ставати перевертнями, зрікатися рідного краю, рідного люду" [1:295].

С.Русова твердить, що підвалинами націоналізації школи бувають завжди два начала: безпосередня націоналізація педагогічних засобів виховання і навчання, тобто рідна мова викладу [1:296]. Культурно, педагогічно поставлена національна школа ніколи не приводить ані до обмеженого безпросвітного шовінізму, ані до людожерства. Вона викликає свідоме ставлення і до своїх людей, і до чужих. Національна школа виховує свідомих громадян-борців за долю свого рідного краю. "І доля, щастя нашого народу залежить від того, як ми переведемо в життя дороге, велике гасло: вільна національна школа для виховання вільної, свідомої, дужої нації" [1:297].

Отже, праці С.Русової — це не тільки історія української педагогічної думки, це глибокий аналіз специфіки українського дитячого садка і школи, на який потрібно не тільки орієнтуватись, а й добре спертись як сучасній педагогічній науці, так і практиці розбудови системи дошкільного виховання і школи.

Подальші дослідження проблеми, порушеної автором у статті, убачаються нам у висвітленні такого розділу педагогічної спадщини С.Русової, як теорія і практика дошкільного виховання.

Література:

1. Русова С. Вибрані педагогічні твори. — К.: Освіта, 1996. —304 с.

2. Хорунжий Ю.М. Борвій: Роман-драма в чотирьох одмінах. — К.: Рад.письменник, 1987. — 476 с.

3. Енциклопедія українознавства: В 11 т. — Т.7. — Львів, 1998. — С.2650-2651.

Loading...

 
 

Цікаве