WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Роль і місце рідної мови в системі української національної освіти. (На прикладі педагогічної спадщини Софії Русової) - Реферат

Роль і місце рідної мови в системі української національної освіти. (На прикладі педагогічної спадщини Софії Русової) - Реферат

Роль і місце рідної мови в системі української національної освіти. (На прикладі педагогічної спадщини Софії Русової)

Проблема повернення незалежній Україні імен незаслужено забутих педагогів і громадських діячів повсякчас хвилює передову, національно налаштовану українську громадськість сьогодення. Чим скоріше буде реалізовано це завдання, тим швидше на теренах сучасної України постане справді національна демократична держава. Цим міркуванням зумовлена актуальність нашої статті.

До аналізу життя та педагогічної спадщини С.Ф.Русової свого часу зверталися Н.Дорошенко ("Софія Русова як педагог"// Шлях виховання і навчання. — Львів, 1936), О.Лукачова ("Софія Русова" // Наша школа. — Ужгород, 1936), О.Кисілевська ("Наші визначні жінки". — Канада, 1945), Я.Ярема ("Софія Федорівна Ліндфорс-Русова // Промінь. — Ч.11-12. — Вінніпеґ, 1970), Ю.Хорунжий ("Борвій". — К., 1987), О.Проскура ("Біля джерел української педагогічної думки" // С.Русова. Вибрані педагогічні твори. — К., 1996), Л.Бурачинська (Енциклопедія українознавства: В 11 т. — Т.7. — Львів, 1998) та ін., на чиї праці ми й спиралися при написанні статті.

Однак їхні розвідки носять відносно загальний характер, тут насамперед досліджується педагогічна та громадська діяльність С.Русової, а не її боротьба за повернення рідної мови в сферу національної освіти. А тому метою статті і стало виокремлення ролі і місця рідної мови в системі української національної освіти (на прикладі педагогічної спадщини Софії Русової).

Наше завдання полягало в тому, щоб на документальному та художньому матеріалі розкрити багатогранну діяльність видатного педагога і громадського діяча, вірної і талановитої дочки України — С.Ф.Русової (1856-1940) (уродженої Ліндфорс), висвітлити її педагогічну (започаткування українських дитячих садків, навчання дорослих), громадську (керівництво різного роду жіночими та просвітницькими організаціями, сприяння становленню українського театру) та наукову (написання підручників, читанок та монографій з методики дошкільного виховання) діяльність, звернути особливу увагу на боротьбу визначного педагога за повернення рідної (української) мови в національну школу.

Софія Федорівна Русова все своє життя присвятила творенню національної системи виховання і освіти. За обсягом і рівнем просвітянської роботи Русова стоїть на одному щаблі з Оленою Пчілкою і Христиною Алчевською, а за силою і пристрастю, з якими звучало її слово на захист української культури, духовності, рідної (української) мови, Софію Русову можна порівняти з Лесею Українкою.

Своє полум'яне серце і життя Софія Русова, дочка шведа і француженки, віддала країні, що стала її батьківщиною. У своїй передмові до книжки "Наші визначні жінки" Олена Кисілевська писала, що Софія Федорівна "ніжним серцем відчула горе й кривду народу, серед якого жила, і так полюбила його, що стала найкращою донькою України" [1:16]. Проте горезвісне тавро "української буржуазної націоналістки" полишило вітчизняну культуру і педагогіку імені та праць Софії Русової на довгі десятиліття. Однак сьогодні, в умовах існування Української незалежної держави, праці цього талановитого педагога вивчають вихователі і вчителі, студенти педагогічних училищ і ВНЗ, усі ті, кому не байдужа справа розвитку освіти в Україні.

Софія Русова народилася в садибі Олешні на Чернігівщині. З 9 років жила в Києві, де закінчила гімназію і ввійшла в українське патріотичне середовище Лисенків-Старицьких. 1871 року разом зі старшою сестрою Марією започаткувала в Києві перший дитячий садок і позашкільну освіту для дорослих. Принагідно зазначимо, що ближче М.Старицький познайомився із сестрами Ліндфорс завдяки своїм донькам, що відвідували перший київський дитячий садок. Як пише Ю.Хорунжий, "прагнення нового, свіжого струменя в духовному житті зблизило нащадків вікінгів і франків з найцікавішими людьми України, котрі якимось природним чином підібралися один до одного в цей час у Києві [2:158] (Маються на увазі сім'ї Лисенків, Старицьких, Драгоманових, Русових, Антоновичів, Михальчуків, Житецьких, Левицьких, Магденків, Чубинських, Деконорів та ін.).

Ю.М.Хорунжий у своєму романі-драмі "Борвій" поряд з іншим розповідає про те, що сестри Ліндфорс не лише займалися педагогічною діяльністю, а й долучилися до становлення українського професійного театру. Так, за задумом української громади в Києві 28 січня 1874 року мала пройти вистава "Різдвяна ніч". Зважаючи на фінансову скруту, сестри Ліндфорс навіть надавали своє помешкання для проведення репетицій, а у вирішальну мить, коли треба було взяти в оренду міський оперний театр, Марія і Софія пообіцяли, у разі невдалої вистави, взяти на себе збитки. Ю.Хорунжий так описує цей день: "На виставу приїхали навіть з інших міст. Подружжя Петро й Ольга Косачі (батьки Лесі Українки — І.Л.) не злякалися волинської хуґи, диліжансом, на перекладних дісталися Києва, квитків уже не було, то їм поставили стільці в проході партеру... За лаштунками — актори-аматори, хористи, Старицький, Лисенко, Чубинський, Марковський, вболівальники. Микола Віталійович крізь шпарки в завісі поглядає в залюднену залу, уривчасто дихає, носовичком витирає піт на чолі, щоках, вусах. Михайло Петрович хрипким од хвилювання голосом напучує акторів... Залунали перші акорди увертюри. Старицький побачив, як зблід Лисенко, ухопившись за декорацію... — Чи приймуть вони нашу оперу? Виховані на італійському та французькому... Чи визнають?... Оркестр замовк, а зала загриміла гучними оплесками... Опера мала великий успіх у киян і гостей — ще тричі повторювали виставу" [2:181-182].

Згодом, упродовж 1874-76 років, перебуваючи у Петербурзі, С.Русова займалася активною громадською діяльністю в українському земляцтві, зокрема допомагала своєму чоловікові О.О.Русову в підготовці до видання 1976 року в Празі повного "Кобзаря" Т.Шевченка. Після цього вона знову повертається в Україну. Тут, поблизу Борзни на Чернігівщині, веде велику культурно-освітню роботу. З 1879 року педагог учителює в рідній Олешні. Проте вже 1881 року за зв'язки з революційними колами вона була ув'язнена і відтоді вже постійно перебувала під наглядом поліції. Через часті переслідування С.Русовій доводилося постійно міняти місце перебування, проте, незважаючи на ці обставини, вона завжди включалася в громадську роботу, зокрема в Києві активно працювала в "Громаді", в Одесі — в Одеській український громаді, Харкові — Товаристві грамотності, була головою національного комітету вчителів та ін. Крім того, відомий педагог улаштовувала прилюдні народні читання, організовувала таємні школи. З 1909 року вона викладач і професор на Вищих жіночих курсах А.Жекуліної та у Фребелівському педагогічному інституті в Києві, співзасновниця і співредактор педагогічного журналу "Світло" (1910-1914) [3:2650-2651].

Поряд з педагогічною діяльністю, Софія Русова віддавала свої сили й надзвичайно важливій проблемі повернення рідної мови в рідну школу. На противагу поглядам Ольги Косач (Олени Пчілки) і Бориса Грінченка (вони обстоювали повне ігнорування московської школи і книжок, а українських, проте, не було зовсім), Софія Русова пропонувала компромісне рішення, тобто використання тієї школи і тих книжок, які були, виходячи з того, що "всяка наука, якою б мовою вона не викладалася, до лісу не веде. Вона все ж знімає полуду з очей, пробуджує свідомість взагалі і водночас і самосвідомість кожного народу, кожної нації" [1:10-11]. Залишаючись вірною заповітам М.Драгоманова, видатний педагог поряд з цим завжди прагнула здобуття для українців власної рідної школи. Так, уже 1904 року С.Русова, разом з іншими вченими і громадськими діячами царської Росії, подала на ім'я С.Вітте (голови Кабінету міністрів Російської імперії) меморандум з проханням визволити українське слово з кайданів заборони. Вона також увійшла до комісії під головуванням російського академіка О.Шахматова. Софія Русова згадувала, що на засіданнях комісії Шахматов вражав глибоким знанням української мови, її філологічних властивостей, історичного розвитку [1:12].

У результаті плідної роботи комісії було складено спільну доповідь, у передмові до якої Шахматов обстоював незалежність української мови, право на визнання її саме як мови, а не діалекту.

1906 року С.Русова видає "Український буквар", поклавши в його основу "Буквар" О.Потебні, що вперше побачив світ 1861 року. Поєднання викладацької, педагогічної діяльності Русової з підготовкою підручників для шкіл дає свої плідні результати. Привертаючи увагу громадськості до проблем народної школи і освіти, С.Русова систематично висвітлює в журналі "Світло" стан цих справ у різних земствах України.

На з'їзді діячів освіти (1911) С.Русова виступила з доповіддю, де проаналізувала загальний стан розвитку освіти різних народів Росії, поставивши на чільне місце проблему здійснення освіти рідною мовою.

Проте цим мріям педагога не вдалося здійснитися в умовах жорстокої реакції щодо всього українського, починаючи з 1907 року і аж до Лютневої революції 1917 року. Як відомо, Друга російська революція принесла волю і в Україну. С.Русова стала членом Української Центральної Ради, згодом у Міністерстві освіти за часів Гетьманату очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти, була надзвичайно активною в реалізації планів дерусифікації шкіл, влаштовувала курси українознавства, сприяла підготовці українських шкільних підручників. У той час гостро була постала проблема підготовки педагогічних кадрів для українських шкіл та дитячих садків. У Фребелівському інституті було організовано український відділ, який очолила Русова.

Невдовзі, унаслідок Другої російської революції та Брестського миру, політична ситуація в Україні ускладнилася. Центральна Рада змушена була евакуюватися. 1919 року Міністерство освіти переїхало до Кам'янець-Подільського, де на той час уже було відкрито Перший Український університет на чолі з ректором І.Огієнком. Тут С.Русова вела курс лекцій. З 1922 року — С.Русова перебувала в еміграції в Празі, де працювала професором педагогіки Українського педагогічного інституту ім. М.Драгоманова, тут померла і похована.

Loading...

 
 

Цікаве