WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Про поета Остапа Лапського - Реферат

Про поета Остапа Лапського - Реферат

Осторонь народу,

зрадника в своїй душі,

чужинця: материним словом

я переборов?! [6: 68].

Адже забуття мови батьків — це непрощенний гріх. І цей гріх тавром ганьби лягає на душі сотень тисяч сучасних українців — і материкових, і діаспорних ("навпростіші порухи / і тіла і душі / ми забуваємо вже: / рідною назвати?!", "порою жах подумати, / в позасвітах з ріднею / спілкуватись будем: якою?!").

Як поет-гуманіст, оборонець загальнолюдських цінностей Остап Лапський обстоює права як українського, так і інших народів, що зазнали уярмлення, репресій, нищення. Йому болить доля братів-білорусів, зневажених і обкрадених на своїй рідній землі. У вірші "Прозорість" Остап Лепський пристрасно закликає їх "ні на крок" не поступатися мовою Янки Купали та Якуба Коласа. Адже це запорука збереження національної тотожності цієї гілки слов'янського люду.

Відроджуйтесь, білоруси,

борітеся за кожне:

білоруське слово?! [7: 75].

Український поет з Польщі звеличує послідовність кримських татар у відстоюванні їхніх законних прав на гідне життя на пращурівських теренах, Він вітає "непідробний волі пах", що лине од "відроджених батиєвців" крізь пелену русифікації в Криму, і дорікає тим політиканам, у яких "нюхало зіпсувалося".

Люблю Батия мислі злети

і на прадідів півострові

я півмісяцем: сумні

дітей татарщини стійкі намети?! [7: 69].

Остап Лапський не випускає з поля зору складних і суперечливих подій у незалежній Україні та довкола неї. У сатирі "210, тим, хто" він таврує усіляких перестрахувальників та обивателів, що не вірили в успіх визвольних процесів і гальмували паростки відродження. Нині такі псевдопатріоти ("а їх ще сонм") раптом перефарбувались задля власної забаганки та користі:

України вільної

тепер поборники палкі,

були ви де,

як нею

як такою:

я палахкотів?! [8: 90].

Така несподівана зміна не ноже не вразити, бо є штучною, награною ("цей рідкий переворот / у вас він звідки"), і така нещирість, лицемірство одразу стають явиною. Лакмусовим папірцем для визначення справжньої сутності таких "патріотів" стає традиційне питання про ОУН-УПА ("а от упівця / ви ще досі: ні, не визнали?!"). Поет стає на захист лицарів національно-визвольної боротьби. Ігнорування їхніх заслуг перед народом, паплюження пам'яті загиблих у боях за волю і незалежність героїв УПА — це ганьба для тих, що підлаштовуються під нові віяння часу, а водночас продовжують свою деструктивну й провокативну діяльність. Гнівним оскарженням таким політичним хамелеонам звучать прикінцеві рядки вірша:

...Опоганюєте тих,

Хто прапор

України вільної

Наперекір Москві, Варшаві і Берліну...

підіймав найвище?! [8: 90].

І далі автор саркастично додає: "Хоч ахніть; з подиву?!", тім самим виносячи гнівний присуд усім, хто не здатен належно оцінити героїчні справи борців за волю Батьківщини, а лише очорнює подвижників УПА.

Цей же мотив історичної несправедливості відлунює у віршах Остапа Лапського, присвячених горезвісній акції "Вісла" 1947 року та її наслідкам. У поезії на честь 60-річчя В.Кобеляка ("220, елегія") автор переймається долею відомого лемка, якого ще дитиною — "безкрилою пташиною" — було вигнано з отчих теренів, "малого відірвали / від священної землі: / од рідного порога", а більш як півстоліття, що минули, прив'язуючи вимушеного переселенця до щєцінської чужини, квітучі батьківські місця стали безнадійною пусткою.

У Карпатах лиш горбок,

ожиною зарослий — це

по хаті слід: вертайся,

лемку, бенкетуй?! [8: 101].

Автор не уникає гострих кутів у міжнаціональних взаєминах, але й не драматизує сучасного розвитку подій, і своїх малюнках, що фіксують українсько-польське мовне пограниччя, поет тяжіє до гармонізації, спокійної і розважливої оцінки. У ноктюрні з присвятою Мілі та Мар'янові Горбачекам Остап Лапський вдається до двомовної строкатості, яка для нього — українського варшав'янина — цілком природна:

Вночі дощ осені,

jesienny deszcz,

забарабанив знов:

у панорамну шибу?! [8: 85]

Іде дощ, один і той же дощ, але чи однаково він сприймається ліричним героєм — і як україномовнім, і як польськомовцем водночас? Аджє кожна мова має свою мелодику, свої акустичні особливості. Ця неоднаковість сприйняття одного й того ж співбесідника — дощу — увиразнюється штрихом "на розмову викликав мене" (де доконаний і недоконаний вид дієслова акцентовано в одному й тому ж слові, що поглиблює неодновимірність враження — теперішнього, життєвого, а також бувшого, повторюваного колись). Стереоефект діалогу з дощем досягається через зовнішні прикмети і внутрішні відчуття, просторову і часову визначеність:

Про що мені він,

я про до йому,

про що у нас

розмова тут: оця?!

Ми миттю розуміємося:

серця словом?! [8: 85].

Поета заворожує стихія дощу, йому близькі творчі імпульси літературного подружжя, якому адресована мініатюра. Зрештою, як це архіважливо — чути одне одного в довколишньому багатоголоссі.

У віршах Остапа Лапського оголюється драматизм нашого життя, пульсує думка про одинокість і невлаштованість особи, її відчуженість у суспільстві. А водночас відроджується довіра до себе, до власної вагомості: "немає нас / без нас / існує / сумує пуста назва" ("Не випивши...") [9:3].

Адже це так архіважливо — почути й усвідомити себе. І тут незмінними помічниками часто виступають спогади. "Без споминів Я у всесвітній порожнечі Не посмів би підійняти Самоти" [9:3], — пише О.Лапський. І цей тягар одинокості множиться і на рівні людських взаємин, і через мереживо згадок про Кобрин, і в роздумах про Україну.

Екзистенційні мотиви в О.Лапського особливо болісно звучать у творах ностальгійно-мемуарного характеру, як-от у ліропоемі "Вітряк", де переплітаються теми самотності й гіркоти з проекцією на "пам'яті моєї світ — біль білий" ("я в полі колосок один. Я в лісі деревце одне"), відмежованості від малої батьківщини і втрати чогось надто важливого ("прощавай, хато, За мене молись Богові!", "все близьке — таке далеке"), непривітаності героя-митця, незрозумілого й небажаного для оточення, і необхідності вписуватися в загальноприйняті рамки, що нівелюють, розчиняють особистість:

На перехрестях став і ось стою,

Народ іде, проходить мимо.

Злиття я не боявсь і не боюсь,

Але для цього треба рими... [9: 6].

А проте цілком "супокійний оком" позирає співець на вічнозмінюваний і такий розмаїтий світ. Сивочола старість анітрохи його не обходить. Творче високоліття Остапа Лапського обіцяє читачеві нові художні знахідки і відкриття.

Хай тямить молодість,

що ми

сприймали юне весен щастя,

що ми

сприймаємо й стару,

як світ сей:

осеней біду?! [7:71].

З вершин свого літературного й життєвого досвіду поет роздаровує всім бажаючим кристалики мудрості. Ось одна з його порад: "щоб зрозуміти художнє слово, потрібно до нього прийти як до релігії чи до Бога" [3:104]. З такими мірками підходять до поцінування ужинку співця і його дослідники, зокрема україністи з Польщі, для яких прилучення до художнього світу Остапа Лапського означає емоційні збурення й духовне очищення, спалахи конфліктності й вияви гармонії. За словами Т.Карабовича, цього письменника "можна читати від будь-якого рядка, від початку або від кінця, і це може викликати переживання вищої категорії" [1:276]. Таке ж захоплення відчутне в оцінці, що належить професорові Флоріанові Неуважному: "Для мене поезія Лапського є завжди іншою, неповторною, самоіснуючою, самобутньою, самосвійною, можна її читати безкінечно і віднаходити щораз нові змісти" [10:257]. Тож не барімося відкривати для себе нові куточки ліричних галактик митця, який плекає "висоту лелек / бачену зором дитини". А ще вчімося берегти в собі те чуття, котре Остап Лапський означив простою і вагомою формулою — "з багатьох любовей невмирущу вибрав...".

Література

1. Карабович Т. У пошуках слова. Деякі аспекти поезії Мілі Лучак і Остапа Лапського // Український літературний провулок. — Люблін, 2004. — Т.4. — С.276-280.

2. Копець Єва. Дещо біографічного про Остапа Лапського // Український літературний провулок. — Люблін, 2005. — Т.5. — С.249-253.

3. Лапський О. "Відчуваю, що у мені сидить язичник" / Записав Віктор Яручик // Український літературний провулок. — Білосток — Криниця — Перемишль — Холм — Більськ Підляський, 2002. — Т.2. — С.102-105.

4. Лапський О. [Вірші] // Український літературний провулок. — Білосток,2001. — Т.1. — С.7-14.

5. Лапський О. Етюди // Український літературний провулок. — Люблін, 2004. — Т.4. — С.80-98.

6. Лапський О. З книжки "Обабіч: істини?!" // Український літературний провулок. — Люблін, 2003. — Т.3. — С.61-80.

7. Лапський О. З циклу "Себе: розшукую?!" // Український літературний провулок. — Білосток — Криниця — Перемишль — Холм — Більськ Підляський, 2002. — Т.2. — С.57-79.

8. Лапський О. "Іду: куди?!" // Український літературний провулок. — Люблін, 2005. — Т.5. — С.72-103.

9. Лапський Остап. Під чайчин крик /Переднє слово М.Ільницького // Жовтень. — 1989. — №11. — С.2-6.

10. Неуважний Ф. Кілька небайдужих зауважень до збірки поезій Остапа Лапського // Український літературний провулок. — Люблін, 2005. — Т.5. — С.254-257.

Loading...

 
 

Цікаве