WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Письменники-миколаївці в Україні і діаспорі - Реферат

Письменники-миколаївці в Україні і діаспорі - Реферат

Письменники-миколаївці в Україні і діаспорі

Миколаїв у XIX ст. був містом провінційним, промисловим, військовим. До культурних центрів було далеко. Ті миколаївці, які прагнули працювати в російській літературі, виїжджали до російських столиць. Так, виїхали до Росії уродженці Миколаєва: поет Петро Вейнберг (28.06.1831-1908), прозаїк, автор історичних романів Костянтин Шильдкрет (31.10.1886-24.02.1965), прозаїк і драматург Давид Айзман (26.03.1869-26.09.1922), матеріалом для творчості якого стало життя єврейського населення Миколаєва. Уродженець Вознесенська, публіцист Сергій Южаков (17.12.1949-29.11.1910) відредагував і видав у Петербурзі 22-томну "Большую энциклопедию". Прозаїк та публіцист Павло Гайдебуров (родом з Миколаєва) (1841-12.01.1894) працював у Петербурзі в українському журналі "Основа", переклав і опублікував російською мовою поему Тараса Шевченка "Гайдамаки" [7].

Проте є й інші приклади. Анастасія Марченко (1830-1880), яка писала російською романи й повісті про жіночу любов, завершила життєвий шлях у маєтку в селі Ковалівці над Бугом. А прозаїк Андрій Гранкін (1865-1916) друкував свої твори у миколаївських газетах. Вся преса краю до 1917 р. виходила виключно російською мовою, зважаючи й на заборону української книги, газети й узагалі мови.

Цікавою особистістю в миколаївській громаді був культурний і громадський діяч, український і російський письменник, історик Григорій Ге (06.02.1830-15.11.1911), брат відомого художника Миколи Ге, якого теж включають до історії як українського, так і російського образотворчого мистецтва. Григорій Ге написав кілька п'єс, роман і нариси, зокрема, "Історичний нарис столітнього існування міста Миколаєва біля гирла Інгулу" (1890), ставши таким чином першим істориком Миколаєва. Був ініціатором створення громадської бібліотеки, організатором драматичного гуртка.

У першій половині 1870-х років у Миколаєві вчився у гімназії майбутній російський учений, філософ, критик, письменник Михайло Філіппов (12.07.1858-25.06.1903), який потів жив у Петербурзі. Він є автором, зокрема, відомого тоді роману "Осажденный Севастополь" про події Кримської війни.

У 1881 р. у селі Юхимівці (нині — у складі села Лимани Жовтневого району), в маєтку свого дядька жив російський письменник Всеволод Гаршин — письменник повертався тут до творчого життя після тяжкої хвороби. Тут він переклав новелу французького класика Проспера Меріме "Коломба", закінчив казку "Те, чого не було".

У 1903 р. в південноукраїнських містах — Херсоні, Миколаєві, Одесі — шукав матеріали для своїх творів класик української літератури Михайло Коцюбинський. У жовтні він жив по Нікольській, 50, у сім'ї Сергія Гайдученка, судді й культурного діяча, згодом — члена правління "Просвіти", першого директора природничо-історичного музею. Письменник відвідав суднобудівний завод "Наваль", морський порт, тютюнову фабрику, винокурний завод, побував на судових процесах.

Влітку 1891 р., подорожуючи Україною, молодий Олексій Пєшков (майбутній письменник Максим Горький) побував у Прибужжі — у селах Тузли, Кандибиному, в Миколаєві. Враження від побаченого дали матеріали для його перших оповідань "Вивід", "На солі", а в миколаївській лікарні він почув історію, що лягла в основу оповідання "Челкаш".

У Миколаєві в 1895-1905 рр. провів дитинство Ісаак Бабель (13.07.1894-27.01.1940), який уже за радянської влади став класиком російської літератури. Сім'я Бабелів повернулася в Одесу, коли в Миколаєві, з посиленням чорносотенних настроїв, почалися погроми євреїв. Згодом став жертвою сталінсько-комуністичних репресій.

У зв'язку з тим, що південні слов'яни, окуповані турками, не завжди мали можливість отримувати освіту, вони, за допомогою царського уряду, який мав власні наміри та плани на Балканах, створили у Миколаєві приватний Південнослов'янський пансіон. Він діяв у 1867—1892 роках. Саме тут у 70-80-х роках здобували середню освіту майбутні класики болгарської літератури. Це прозаїк-реаліст, автор оповідань та повістей Георгі Стаматов (1869-1942) та сатирик-демократ, винятково популярний у народі автор гостро-викривальних оповідань Алеко Константинов (1863-1897), який саме у Миколаєві й починав літературну творчість на сторінках рукописного журналу вихованців пансіону. Обидва потім жили й творили у Болгарії.

З Миколаєвом пов'язана доля кількох революціонерів-представників різних революційних течій, які, проте, всі були спрямовані проти російського самодержавного гніту. До Херсона й Миколаєва, бувало, царизм висилав революційно налаштованих громадян імперії. Так, у 1899 р. до сусіднього Херсона царизм вислав письменника, революціонера, основоположника осетинської літератури та літературної мови Косту Хетагурова (15.10.1859-01.04.1906), який у липні того ж року приїхав до Очакова й більше місяця жив у рибальській хаті на березі моря. Тут він продовжував роботу над поемою "Хетаг", знайомився, як і в Херсоні, з українською культурою, щиро полюбив наш народ і потім на батьківщині популяризував творчість Т.Шевченка, М.Кропивницького й інших корифеїв українського театру.

Російський поет Олександр Баласогло (1813-18.01.1893, з роду грека-генерала) потрапив у Петербурзі під вплив революціонерів-петрашевців, його вислали в Карелію, а звідти, на прохання батьків, уже з ознаками психічної хвороби, у 1851 р. вислали під нагляд до Миколаєва. Йому вдалося навіть влаштуватися на роботу викладачем штурманської роти, але згодом він остаточно захворів і ще тривалий час блукав вулицями міста, викликаючи співчуття. Твори, відібрані при арешті, не повернули, тож у 1875 р. йому вдалося видати у Миколаєві тільки невеличку книжечку під символічною назвою "Уламки" ("Обломки").

Юнак Олексій Гмирьов (29.03.1887-24.09.1911) приїхав до Миколаєва з Росії, услід за братом, на заробітки, працював на заводі "Наваль". Тут він став учасником революційної боротьби, почав писати революційні вірші, за що отримав 6 років каторги й помер від сухот у Херсонській каторжній тюрмі.

У Миколаєві, в офіцерській сім'ї, народився революціонер-народник, письменник Федір Юрковський (1851-31.08.1896). Це він у 1879 р. зробив підкоп під Херсонську державну скарбницю й виніс півтора мільйона карбованців для політкаторжан. На сибірській каторзі писав російською мовою оповідання, нариси, незакінчений роман. Помер у Шліссельбурзькій фортеці на Півночі імперії [7].

Трагічна доля навіть цих трьох жертв царизму яскраво свідчить, як пильнувала інтереси Російської імперії царська адміністрація, яка трагічна доля чекала тих, хто переступав певну грань у виявленні власних переконань.

Майже на всій 200-літній історії Миколаєва, на історії краю лежить печать унікальної долі славнозвісного роду Аркасів-Богдановичів, троє з представників якого були літераторами, діячами української культури, — саме цей бік їхньої діяльності нас зараз цікавить, хоча взагалі діяльність цього роду — явище всеохоплююче й багатогранне, яке чекає молодих дослідників.

Відомо, що наприкінці 1793 р. до щойно заснованого Миколаєва на торговому вітрильнику прибилася молода сім'я втікачів із Греції, де саме лютували турецькі загарбники. Андреас Аркас отримав тут роботу викладача штурманського училища. Син Захарій став генерал-лейтенантом й істориком — вивчав залишки стародавнього еллінського Херсонесу та становлення імперського флоту. Другий його син — Микола — став адміралом, головним командиром Чорноморського флоту й портів, вірно служив імператорові Олександрові II, був навіть його близьким другом. Тут же, в Миколаєві, вкорінюється й давній шляхетсько-старшинський рід Богдановичів, відомий з ХVII ст. на Чигиринщині й Полтавщині, його представник Петро Богданович був винагороджений за військові заслуги наділом землі над Лиманом, і тут виростає село Богданівка. Петро Богданович, син військового товариша Полтавського полку Григорія Богдановича, мав дочку Софію — вона й стала дружиною молодого Миколи Аркаса, майбутнього адмірала. У них і народився Микола Миколайович Аркас (07.01.1853-26.03.1909) — видатний український культурний та громадський діяч, композитор, історик, літератор, фольклорист, просвітянин. Про це свідчать меморіальна дошка по вул. Нікольській, 13, а також пам'ятна стела на вулиці Адміральській.

Здружившись із М.Кропивницьким ще студентом університету в Одесі, Микола Аркас спробував себе на сцені, захопився збиранням народних пісень у селах довкола Миколаєва — зібрав біля 400 пісень, проте видати їх не вдалося. Але це захоплення привело його до створення опери — першої опери на Шевченківський сюжет, за його поемою "Катерина". Лібрето опери М.Аркас написав сам. Видати оперу вдалося у Миколаєві 1897 р., а вперше вона була поставлена трупою М.Кропивницького в 1899 р. і звідтоді ввійшла до репертуару театру корифеїв і стала перлиною української опери.

Знаменний факт: Микола Аркас у Миколаєві, у своєму будинку на розі Адміральської та Соборної створив власний варіант музики на славнозвісну поезію Івана Франка "Не пора" ("Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить. Довершилась України кривда стара, Нам пора для України жить"). Цей вірш на музику іншого композитора Д.Січинського став ще одним гімном українців, а рукопис М.Аркаса, на жаль, не зберігся.

Видатним досягненням М.Аркаса стала перша науково-популярна, белетризована "Історія України-Русі", яка вийшла в 1908 р. в Петербурзі, а вдруге, вже після смерті М.Аркаса — в Кракові; звідтоді видавалася не раз за кордоном, але була заборонена радянською владою, і лише в 1990 р. (в Києві) та 1994 р. (в Одесі) цей твір М.Аркаса був надрукований в Україні великими тиражами. За значенням у вихованні любові до рідної України ця книга М.Аркаса була відразу поставлена поряд з Шевченківським "Кобзарем". І книга ця створена саме у нашому зрусифікованому Миколаєві!

Збереглося також кілька юнацьких поезій М.Аркаса. В одній із них звучить освідчення в любові до Матері-України:

Можливо, скоро я загину

В жорстокім, праведнім бою,

Та не забуду в цю годину

Тебе, кохана Україно,

І добрим словом пом'яну...

Уже в зрілому віці М.Аркас першим у поезії відгукнувся на розстріл лейтенанта Петра Шмідта, який командував у 1905 р. повстанням на крейсері "Очаків" (поема "На убивство Шмідта"), а також присвятив поему гетьману-вигнанцю, авторові першого в Європі повного тексту демократичної Конституції України ("Гетьман Пилип Орлик") [10:124-135].

Ще однією справою його життя стала організація Миколаївського товариства "Просвіта" в 1907 р., головою якого він і був обраний. Товариство ставило питання про створення українських шкіл, пропагувало українську літературу, історію, традиції, влаштовувало вистави п'єс українських класиків. У своєму маєтку в Богданівці, всупереч заборонам, М.Аркас організував українську школу, утримуючи її за власні кошти, — це була єдина тоді рідна школа на Південній Україні, та й в усій тодішній підросійській Україні. Як свідчить учитель цієї школи Грачів, М.Аркас сподівався, що ця перша рідна національна школа стане "матір'ю шкіл українських", започаткує відродження української освіти у XX ст. Так воно й сталося, але вже у 1917-1920 роках, коли за Української Народної Республіки постали в цій державі українські школи, гімназії, університети. А тоді, в 1908 р., цю єдину рідну школу місцева влада ліквідувала за доносами попа-шовініста [3].

Loading...

 
 

Цікаве