WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Писемність і її поборники - Реферат

Писемність і її поборники - Реферат

Писемністьіїїпоборники

З усіх людських відкрить найдивовижнішим є письмо, система умовних графічних знаків, за допомогою яких передаються окремі поняття і сполучення понять мови. Письмо започаткувало епоху документальної історії людства.

До виникнення алфавітного письма уже були центри ідеографічних систем: месопотамський (клинопис), єгипетський, китайський і американський (Центральна Америка). На основі грецького алфавіту виникли кирилиця, глаголиця, вірменське, грузинське, етруське і латинське письмо. Появі письма як усталеної системи знаків (в житті людства нема якогось одного дня, від якого починається новий етап) передувала тривала епоха поступової систематизації окремих спроб безладного писання.

Перші засвідчені пам'ятками скарби письма припадають на 35 сторіччя до н.е. Але якщо ми маємо пам'ятки письма шумерів, які жили в далеку давнину, маємо санскрит (до речі, наукою визнано, що з усіх слов'янських мов українська мова найближча до мови санскриту, якою написані "Веди" — найстародавніша з пам'яток людського розуму), то чи не є письмом далеких пращурів глиняні таблички, малюнки (графіті) на їхніх посудинах та стінах печер? Адже ж завдяки малюнкам на матеріальних знахідках ми довідалися про їхній побут, засоби полювання на тварин та ін.

Варті уваги і засоби інформації древніх людей за допомогою речей, знайдених у природі. Наприклад, маслинова гілка була символом миру, а нанизані зуби крокодила чи вовка — символ війни. Не менш важливим було і вузлове письмо (вузли на мотузці). Такий вид предметного письма був у древніх народів — індіанців і китайців.

Народи в минулому щедро ділилися письмом. У IV ст. н.е. церковною мовою Візантії стала грецька. Католики залишили собі латинську, а на Слов'янщині завдяки проповідникам православної християнської релігії, першовчителям слов'ян, означилась мова православної церкви. Її назвали церковнослов'янською. Такою мовою і досі правлять у церкві московського патріархату, хоч першоапостоли і радили Божу службу служити мовою корінного населення: "Бо чужою мовою хоч і молимося, та розум залишається без плоду".

На шляху утвердження писемності як цілком нового явища людської діяльності було багато перешкод. Ностальгія за минулим, несприйняття нового існували в людині споконвіку. (Кожна людина має в собі залишки минулого, але не в однаковій кількості. Переборення залишків минулого залежить тільки від самої людини, від її світогляду і способу мислення). Противники писемності були завжди. Згадаймо хоча б епізод зруйнування у Москві першої друкарні Івана Федорова людьми старосвітських поглядів.

Відомо, що слово має світлоносну енергію, але при певній операції воно може перетворитися у свою протилежність. Чуже слово, як правило, породжує національну приглушеність. А там, де приглушене рідне слово, там ростуть приглушені (пригноблені) діти, — почуття меншовартості деформує душу.

Система писемності протягом історичного розвитку не залишалась незмінною. Як живий організм вона була і залишається в постійному русі свого розвитку. Багато зусиль у цьому плані доклали діячі рідного письменства. Згадаймо: літописець Нестор (XI ст.), першодрукар Іван Федоров та князь Костянтин Острозький (XVI ст.), митрополит Петро Могила (XVII ст.) та інші діячі культури з минулого.

Колишнє твердження, що українська мова з'явилася лише в XV ст., не витримує критики. Тепер немає жодного серйозного вченого, який би казав, що "Слово о полку Ігоревім" написав не українець. У поемі не тільки збережена українська форма звертання, давальний відмінок, але є більше 1500 етнічних українських слів. Це говорить про те, що мова простолюду існувала за часів Київської Русі, і ця мова була українською, хоча державні закони тоді писалися церковнослов'янською, тобто староболгарською. Північні причорноморські слов'яни мали свою писемність ще до впровадження староболгарської. Це підтверджує сам Мефодій. Він бачив у Корсуні (Херсонес) книжку Святого письма, писану слов'янською абеткою, — лист Мефодія до македонця.

1800 року відомий російський учений-філолог М.Красуський опублікував працю "Древность малороссийского языка". Початок вступу такий: "Занимаясь долгое время сравнением арийских языков, я пришел в убеждение, что малороссийский язык не только старше всех словянских, не исключая так называемого старословянского, но и греческого, латинского и прочих арийских". Але незважаючи на ґрунтовну працю вченого, інший росіянин — історик М.Погодін створив так звану концепцію переселення у XIII ст. галицьких українців на схід, на землі Дніпровської України, і втечі "істинно руських людей" на береги Волги та Оки, що не відповідає історичній правді.

На противагу противникам писемності діяли високоерудовані її поборники. Часто, відстоюючи писемність як культуру свого народу, вони платили своїм життям. За часів комуністичного режиму такими поборниками українського письменства були визначні письменники, національно зорієнтована інтелігенція. Тривалий період їх замовчували. Але нічого нема потайного, що б не стало явним. Тепер ми знаємо їхні імена, відомо, де і коли були замордовані. Наводжу дані: з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року на честь двадцятиріччя жовтневої революції в урочищі Сандормоху (Карелія) було розстріляно 1111 в'язнів Соловецької в'язниці, у тому числі українські національно-свідомі письменники і громадські діячі Микола Куліш, Микола Зеров, Валер'ян Підмогильний, Марко Вороний, Лесь Курбас, Мирослав Ірчан, Валерій Поліщук, Олекса Слісаренко, Павло Филипович, Григорій Епік, Михайло Яловий, Антон Крушельницький, Матвій Яворський і 30 українських священиків.

А також розстріляні в інший час: Олекса Влизько (грудень 1934), Майк Йогансен (жовтень 1937), Степан Бен (листопад 1937, Київ), Яків Савченко (листопад 1937), Гео Шкурупій (грудень 1937, Ленінград), Микола Чернявський (січень 1938, Херсон), Василь Бобинський (січень 1938).

Поборники рідного письма були за приклад чесного служіння своїй нації і світовій культурі, до якої ми належимо споконвіку. "Вони — сіль землі. Якщо сіль згубить силу, то чим зробиш її солоною?" (Матвій, 5: 13).

На сторожі писемності стояла й інтелігенція української діаспори. Велику частку в її розвиток внесли відомі вчені-філологи і письменники такі, як Яр Славутич, Ігор Качуровський, Василь Барка, Улас Самчук, Євген Маланюк, Іван Багряний, Юрій Шевельов та інші мужні поборники українського слова.

Українська писемність — це отой чорнотроп, який тягнеться впродовж усього життя нації і завдяки якому нація зберігає свою історичну пам'ять. Чорнозем нашої культури доброякісний, він очікує свого нового запліднення, і повинен дати гарний урожай, бо угноєний кістьми і слізьми, кров'ю та надіями багатьох наших поколінь, людьми, які задля культури і свободи поборювали неймовірні перешкоди.

Писемність — не ідолопоклонство. Писемність — це заслін безкультурності. Пам'ятаймо, що вірус безкультур'я живучий, він нівечить душі як дорослих, так і дітей, не зважаючи на національність.

Loading...

 
 

Цікаве