WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Постать кобзаря в циклі “Під знаком великого духа” М.Чернявського - Реферат

Постать кобзаря в циклі “Під знаком великого духа” М.Чернявського - Реферат

Період заслання, відібравши у Кобзаря широку слухацьку аудиторію, підточив його ораторську велич. Як констатує з жалем М.Чернявський: "Поет-лірик ще міг заглибитись у себе й писати елегії й поеми, складати пісні. Поет-художник міг давати малюнки природи. А поет-оратор замовк" [1, 297]. Хоча іноді критикові й чуються ораторські нотки в окремих зразках невольничої музи Шевченкової ("Княжна" та ін.). Тож М.Чернявський знову кореспондує до Кулішевого досить гострого поцінування Кобзаревих творів з часів заслання як тих же "недогарків колишнього таланту":

"В цих, звичаєм Куліша, занадто різких словах була велика доля гіркої правди: з трьох зір, що з їх складалося світило нашої поезії, одна — ораторський хист, що в йому колись буяв такий незважний юнацький запал, майже зовсім пригасла.

Тому все світило горіло зменшеною силою.

Це сумна й гірка правда. Але в тому був винен не Шевченко, а ті обставини, що в їх довелось йому жити й діяти" [1, 297].

Проте, незважаючи на цей фатум, Тарас Шевченко, на думку М.Чернявського, й надалі залишається найпомітнішим явищем в українській літературі. Тож стаття завершується анафоричною констатацією неперебутності Кобзаревого маєстату:

"І все-таки ми маємо в генії Шевченка прекрасне світило, що в йому сполучено гармонійно три великих чудодійні сили.

І все-таки те світило силою своєю ще й тепер далеко покриває всі інші світила нашого неба поетичного" [1, 298].

Цими словами автор ніби підсумовує всі чотири наведені ним статті-промови.

Остання — п'ята публікація з циклу "Під знаком Великого Духа" — носить мемуарний характер. Це матеріал "Свідки життя Шевченкового", що має підзаголовок — "Із спогадів близьких і далеких".

Перший спомин пов'язаний з киянином Богуном, з яким доля звела М.Чернявського в Херсоні 1903 року. Співрозмовник повідав письменникові про зустрічі з Т.Г.Шевченком у Києві десь так улітку 1859 року, за перебування поета в компанії з художником Литвиновим та власником лазень Бубновим. Богунові, на той час ще юнакові, добре запам'яталися Кобзареві розмови, котрі були "понурі, гнівні і дихали незадоволенням", "всі думки його були невеселі" [1, 299]. А при тому Т.Шевченко, як згадує цей очевидець, відзначався особливою душевністю й простотою в ставленні до дітей та молоді.

Цінність подібних спогадів М.Чернявському бачиться в можливості заперечення інших поцінувань і характеристик київського періоду життя поета. Зокрема, він співставляє свідчення Богуна з маловірогідними штрихами з книги М.Чалого "Жизнь и произведения Тараса Шевченко" (1882). Як на думку М.Чернявського, біографічні сторінки цього мемуарного видання витримані "майже у веселкових фарбах" — з веселими пиятиками та анекдотами, затушковані "рожевим флером міщанської благодушности" [1, 300]. А тому правдивішими є спомини саме Богуна, в яких поет "малюється в образі людини похмурої, життям незадоволеної, але в той саме час — щирої й сердечної" [1, 300]. Такого свідка письменник називає "щасливцем", бо не так часто Кобзар відкривався перед малознайомими людьми, довіряючи їм свої думки й почуття.

Другий спогад стосується Андрія Йосиповича Шевченка, 75-річного дідуся, з яким М.Чернявський зустрівся у Херсоні 1920 року. Ще хлопцем А.Шевченко бачився з великим родичем — за свого служіння козачком у кріпосника Флорковського. Як і попередні свідчення (Богуна), ці теж належать до літа 1859 р. Побачивши юнака в польському вбранні та з польською стрижкою, Тарас Григорович не забажав з ним навіть вітатись. І змінив гнів па милість лише тоді, коли той обстригся й одягся по-своєму. Тільки після цього Кобзар сприйняв його, як слід: "Ну, тепер ти наш. Іди сюди!" [1, 302]. За споминами А.Шевченка, "Тарас був середнього зросту, огрядний. Був не дуже сивий, тільки лисий. Брати шуткували: "Це він того облисів, що, як думає, то береться за голову!.." Одіж носив звичайну: піджачок, штани, картуз... Був веселий, балакучий..." [1, 302].

Коли управитель поміщика Флорковського хотів покарати Андрія за непослух (залишався у батьків, доки в них гостював Т.Шевченко), то "славетний дядько" втрутився і з характерною для нього емоційністю накинувся на того свавільника, не давши скривдити хлопчину. Таке гостре відчуття несправедливості й надзвичайна чуйність і чутливість Кобзаря часто фіксувалися очевидцями. "Іноді співав і плакав", "Співав Шевченко й плакав" — констатував А.Шевченко, а слідом за ним і М.Чернявський, додаючи: "Тут теж характерна риса в психіці поета, такій тонкій і вразливій і такій близькій і рідній народу нашому. Багато в нас на Україні трапляється людей, чоловіків і жінок, що плачуть, чуючи або співаючи гарну пісню" [1, 304].

Про цю ж рису вдачі Кобзаря свідчила й сестра Варфоломея Шевченка, з якою спілкувався приятель М.Чернявського по Херсону — музикознавець і поет А.Грабенко (Конощенко). У спогадах наведено текст народної пісні "Та не жур мене, моя мати": за споминами Варфоломеєвої сестри, Т.Шевченко "співав цю пісню й плакав, співаючи". Адже ця пісня оповідала про втрачену козацьку волю, що "була — минула", а тих, що її повернуть-розбудять, нема, перевелися. І М.Чернявський закликає вдуматись у слова цієї пісні й пригадати Тарасову долю та його думи:

"Чи не ясно вам стане: чого плакав поет-страдник і якими сльозами плакав?..

Ті сльози-перли грають безсмертною красою в його "Кобзарі". Він плакав над народом своїм і вкупі з народом... Він плакав за тією волею, що від неї — серце німіє!.." [1, 305].

Завершуючи мемуари, М.Чернявський принагідно згадує й Олександру Куліш (Ганну Барвінок), чиї спомини про Кобзаря використав при написанні оповідання "Напередодні".

"Взагалі ми, українці, — підсумовує письменник, — ліниві й недбайливі щодо скарбів наших духовних. Не цінимо ми своїх видатних сучасників за життя їх і не зберегаємо пам'яти після їх смерти. Одні — через загальну свою малокультурність, другі — боючись спогадом про видатного сучасника понизити своє власне значіння..." [1, 305].

Подібні слова, сказані М.Чернявським далекого 1920 року, звучать, на жаль, злободенно й обвинувально й сьогодні, в незалежній Україні, де (як це не абсурдно!) височать пам'ятники імператорам-українофобам Петрові І, Катерині II, їх московсько-більшовицьким спадкоємцям В.Ленінові, Ф.Дзержинському та іншим мучителям Шевченкового краю. Стоять ці ворожі українському світові монументи як гірке свідчення ігнорування "правнуками поганими" Кобзаревих заповітів — настанов того, хто жив, боровся, творив "під знаком Великого Духа".

Література

1. Чернявський М. Під знаком Великого Духа // Твори. — Т.5. — Харків: Рух, 1929. — С. 273-305.

Loading...

 
 

Цікаве