WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Постать кобзаря в циклі “Під знаком великого духа” М.Чернявського - Реферат

Постать кобзаря в циклі “Під знаком великого духа” М.Чернявського - Реферат

Щоб назвати ще одну визначальну прикмету Шевченкового пафосу, автор звертається до аналізу найхарактерніших — контрастних за змістом — фрагментів з "Кобзаря". Акцентується на мальовничості природи України та її недолі; окреслюється трагедія матері-наймички, що виховує сина в середовищі чужих людей, приховуючи родинний зв'язок з ним; освітлюється акт дитиновбивства люблячим батьком через тяжіння над ним громадянського обов'язку бути непримиренним до інших віросповідувань; протиставляється невільницький стогін у кайданах і відсутність волелюбців... Відтак, ідеться, зрештою, про поняття правди і кривди, справедливості й беззаконня, які переплітаються поміж собою, як "змішується краса й любов з гидотою і ненавистю". Отже, М.Чернявський називає третій елемент схеми-структури Кобзаревого пафосу.

"Те слово — правда-справедливість. Воно покриває собою і любов і зненависть, красу й гидоту.

Воно перетворює їх навпаки природі їхній" [1, 281].

Мається на увазі вселюдська правда, а не "в пактах законів занотована мудрість правителів". Не та правда певної соціальної групи чи касти, що обертається кривдою для будь-кого іншого ("Ні, це правда-справедливість для всіх. Правда, писана в серцях людських"). Звідси й така пристрасть у творах Т.Шевченка як борця з неправдою. Звідси така невситима жага боротьби з кривдою — полум'яне почуття, що пронизує весь "Кобзар". Тож, констатує автор статті, це найважливіший момент для усвідомлення поетової сутності: "В цій правді для Шевченка все. І коли хто не зрозуміє цієї правди, той не зрозуміє Шевченка і не зможе з'ясувати: де і в чому бере силу Шевченко, в чому криється його духовна влада над рядом поколінь при різних змінах і різних обставинах" [1, 282].

Кульмінаційною точкою пафосу Кобзаря, підсумовує М.Чернявський, є "велика любов до правди і святий гнів в ім'я тії правди і боротьби за неї" [1, 282]. Чогось тотожного, чогось рівного в усій українській літературі годі й шукати. Стаття завершується традиційним для М.Чернявського фейєрверком з анафор:

"Другої подібної сили в нашому письменстві я не знаю, Другого поета з таким патосом у нас немає" [1, 282].

Така аргументація й категоричний тон автора зайвий раз засвідчують незмірний пієтет М.Чернявського у ставленні до маєстатичної постаті українського генія.

Третя стаття циклу — "Трагедія Шевченка" — побудована на алегоричній легенді про могутнє дерево — "великого, старого дуба, патріарха лісів і степів українських". Цей дивний витвір Матері-Природи — "зародок великої сили і здатности" — був кинутий лукавою Долею на тяжкі випробування ("між корчі й каміння", "поміж бур'яни і кропиву"). Та добрі люди переймаються його проблемами й пересаджають "на відповідний ґрунт, на простір і волю", щоб зростав і радував довколишній світ. А проте з примхи підступної Долі буря з громом смертельно скалічили велетенське дерево, а "гробаки" підточили стовбур.

"І впав "козак безверхий". Дочасно упав могутній дуб, що міг би довго й довго стояти словутнім патріархом лісів і степів рідних.

Бо так хотіла Доля.

Такий вирок зробив непереможний днедавній Рок" [1, 284].

Ця легенда відтінює трагедію Т.Шевченка, котрий вразив співвітчизників і все людство своїм геніальним хистом і жагою справедливості. Це "справжній герой" Прометеєвого гарту й типу. Це "син народа-раба — з огненним словом пророка", "син народа-лежня — з величезною енергією". Саме йому судилося принести у світ "надзвичайну силу" й прагнення "велетенської роботи". Але "Рок проти цього нового Прометея, і він падає..." [1, 284].

М.Чернявський радить ближче роздивитись цей феномен, щоб зуміти осягнути його незмірну велич. Відтак він приділяє увагу основним рисам поета і художника з надр покріпаченої України: "Натура геніяльно проста й відверта, мов дитина. Вдача широка й чутлива. Запальна й завзята, мов огонь, і тиха й ніжна, мов та зіронька вечіровая, мов та квітонька степовая. Безпосередність сина землі і його мудрість, мудрість вікової культури чорнозему. В йому об'єднались і широчінь степів і блакитна прозорінь неба, принадна мальовничість степових плес і далека замисленість річок пливучих. В йому вмістились і електрична насиченість громової хмари, й шалена лютість кривавого гайдамаки, й холодна зненависть поневоленого й замордованого кріпака. В йому живуть протест і гнів, і елегійна містика й поезія жіночої душі..." [1, 284-285].

Але й такі явні протиріччя, як вважає автор, не слід вважати суперечностями Кобзаревої натури. Це її "надзвичайна обдарованість". М.Чернявський указує на багатоликість, синтетизм митця, в якому органічно співіснували "талановитий маляр, геніяльний поет і дужий і бурхливий, з біблійним екстазом, оратор. Крім того, в Шевченкові жив чутливий громадянин, син свого часу й народу. А все в йому покривала широкогуманна й чиста душею людина" [1, 285].

Охоплюючи зором різні періоди життя й діяльності Т.Шевченка, М.Чернявський констатує щаблі сходження Кобзаря на вершини слави і паралельно з цим — спроби московської деспотії розтоптати, розчавити в ньому людину й митця.

Трагедія генія добігає кінця. "Не дивно, що страшна рана не заживала, а більше роз'ятрювалась. Не дивно, що надхнення не підносилось у височінь орлом сизокрилим, а дрібним птаством кружляло коло невеселої оселі. Не може дати тепер Шевченко великих, з грандіозним розмахом, поезій. Відводить душу переважно складанням коротеньких елегій та пісень на зразок народніх. Творча діяльність понижується. Талант падає" [1, 287]. І на підтвердження цих спостережень та висновків М.Чернявський наводить оцінку, що її дав П.Куліш — "найгостріший наш критик того часу": за його словами, опальний поет привіз зі свого десятилітнього заслання "недогарки свого таланту". Це вже був надломлений геній, виснажений фізично, вимучений духовно ("Не може розбитий опалений дуб, з похилим гіллям гнати вгору молоде й могутнє верхів'я. Не вертається вдруге молодість"). А проте ще цілком життєздатний, з надією на поновлення втрачених сил і повнокровного повернення в літературно-мистецьку та громадську стихію. "Шевченко був живий. Шевченко вийшов на волю. Шевченко хотів жити й творити. Йому здавалось, що це йому краще за все удасться, коли він житиме на Україні, коли він одружиться, матиме свою сім'ю" [1, 288]. Але не судилося цим мріям здійснитися. Неодноразово сватався Т.Шевченко і щоразу щастя — просте людське щастя одверталося од нього. Це вразило поета найболючіше ("Шевченко, геній Шевченко, не ждав того, і через те удар був занадто важкий"). Такий фатальний удар збавив Кобзаря рівноваги, наслав тяжку депресію, а затим і смерть: "Там, де Шевченко думав будувати собі веселу оселю, — його могила" [1, 288].

Але, як наголошує М.Чернявський, трагедія триває й по смерті генія. Зокрема, йдеться про нещасливі спроби вшанування пам'яті великого поета в Києві.

У статті "Геній Шевченка" критик детально характеризує три іпостасі Кобзаря, а саме як поета, художника та оратора. Розмірковуючи над питанням, чим так вабить широку читацьку аудиторію великий співець, М.Чернявський твердо заявляє: "Перше над усе — словом, простим, але щирим, як золото, словом. Словом, що його утворив народ наш у віки минулі й передав його вікам прийдешнім" [1, 292]. Простежуючи особливості поетичного обдаровання Кобзаря, автор акцентує на ліричній домінанті, яка превалює над усім іншим: "Шевченко поет-лірик і лірик широкий і різносторонній. Ліризм Шевченків є основна прикмета його поетичного хисту. А те, чи був Шевченко народнім поетом, чи простонароднім, мрійником-романтиком, чи пророком і бунтарем, — до самої суті поетичного генія Шевченка має мало відношення. Це будуть тільки етапи творчого шляху Шевченка" [1, 292].

Другу Кобзареву іпостась — малярську — М.Чернявський не вважає за необхідне відділяти від поетичної, бо злиті вони нерозривно — переплавлені в "єдиному творчому горнилі". Про це свідчать численні приклади, наведені критиком.

Нарешті третє обдаровання Т.Шевченка — ораторська сила — теж пов'язується М.Чернявським зі світом Кобзаревої поезії. Автор зауважує: "Ще М.І.Костомаров звертав увагу на те, що на творчості Шевченка позначився видатний ораторський талант, але цей бік психічної організації Шевченка досі залишається недослідженим. Звичайно читають і деклямують деякі поезії Шевченка, зовсім не помічаючи того, що вони є справжні ораторські промови" [1, 295]. Тож саме цьому аспектові й приділяє автор статті якнайпильнішу увагу, враховуючи той факт, що поетів-ораторів "дуже мало не тільки в нас на Україні, або в Росії, а й у всесвітньому письменстві" [1, 295]. Принагідно він називає такі поодинокі твори, як "Клеветникам России" та "Бородинская годовщина" О.Пушкіна, "На смерть Пушкина" М.Лермонтова. Натомість у Т.Шевченка "ораторський елемент поезії й ораторські засоби виявляються далеко частіше й яскравіше" [1, 296]. І як приклади, автор наводить ілюстрації з творів "Думи мої, думи мої...", "До Основ'яненка", а також веде мову про ораторський характер таких Кобзаревих перлин, як "Гайдамаки", "Розрита могила", "Заповіт", "Чигрине, Чигрине...", "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим...", "Холодний Яр" тощо. Усе це "не поезії в звичайному розумінні, а промови: запальні заклики пророка на руїнах України до її відбудування, огненні філіппіки на адресу її зрадників і шкурників і надхненне слово через голови сучасників до майбутніх поколінь" [1, 297].

Loading...

 
 

Цікаве