WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Постать кобзаря в циклі “Під знаком великого духа” М.Чернявського - Реферат

Постать кобзаря в циклі “Під знаком великого духа” М.Чернявського - Реферат

Постатькобзарявциклі"Підзнакомвеликогодуха"М.Чернявського

Великому Кобзареві М.Чернявський присвятив добірку статей і заміток, зібраних на основі пореволюційних публічних промов у Херсоні з нагоди річниць Т.Шевченка. Назвою "Під знаком Великого Духа" автор одразу ж відзначає грандіозність розмаху думки, чуття, хисту славетного сина України.

У передмові до цього циклу М.Чернявський підкреслює: "Цей час ознаймувався великим переломом в житті України, а з нею й Херсонщини, щодо їх соціяльного й національного визначення. Визначну ролю в тому, тепер уже історичному процесі, відограв і Шевченко, як культурно-політичний чинник" [1, 273]. Тож метою статей "Шевченко — герой" (1919), "Патос Шевченка" (1923), "Трагедія Шевченка" (1924), "Геній Шевченка" (1927), адресованих "широкому колу неофітів українізму", є щире бажання допомогти їм глибше усвідомити "велике значіння Шевченка для України — в минулому й сучасному, а через те і в майбутньому" [1, 273]. Завершує добірку матеріал "Свідки життя Шевченкового: Із спогадів близьких і далеких" (1903-1920), що логічно доповнює цикл промов.

У першій статті М.Чернявський відповідає на питання про значення Т.Шевченка як національного поета і героя. Для цього він здійснює історичний огляд буття України від доби Хмельниччини до сучасності. Особлива увага при цьому приділяється, як і в "Критичних мініатюрах", діяльності безпосередніх попередників Т.Шевченка — І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського та Г.Квітки-Основ'яненка. Автор підкреслює очевидну обмеженість їх українофільських потенцій та виступів. Жодному з них не вдалось пробудити українську душу, заховану під землею після зруйнування Запорозької Січі та ліквідації решток автономії ("Спробував Котляревський викликати на світ ту душу. Спробував, але боязко, оглядаючись на панство. Посміхаючись і прикриваючи уста долонею"; "А після Котляревського Артемовський-Гулак і інша письменницька братія вже й зовсім не думали здіймати розмови про душу народню"; "Спробував було заглянути в її глибини м'якотілий і короткозорий Квітка-Основ'яненко, але мало що побачив"). Адже навіть останній з названих митців схилявся до ідеалізації феодально-кріпосницької системи та поміщицтва й по суті освячував природність уярмлення українців — "народ, мовляв, в рабстві, але так йому від бога призначено; гарний раб дуже нагадує людину і душа навіть у його досить чиста... але все-таки не слід йому обстоювати свої права" [1, 275].

На зміну таким недалекоглядним авторам і прийшов Т.Шевченко. Це митець, який глибоко переймається долею народу-невільника, прагне відродити його затоптану душу. Адже й сам він вийшов з середовища рабів-кріпаків. За словами М.Чернявського, це "людина не тільки з чистою, а й великою душею, пересиченою, як грозова хмара громами, — гнівом і протестом, пекучим почуттям жалю й образи за свій нарід і непохитною вірою в правоту народньої справи" [1, 275]. Це "раб-велит" з вільною душею. Це "закопаний в землю титан", що підводиться з могили. Український етнос і його геніальний син — великий Кобзар — бачаться М.Чернявському в нерозривній єдності: "Таким уявляється мені Шевченко, а в образі його — народ український. Він не буде питатись, чи дозволять йому розбити його кайдани. Він не ждатиме часу, коли хтось інший розриє й розкидає над ним землю, а в слушний час стане сам з-під неї" [1, 276].

Автор знову вдається до протиставлення по лінії Котляревський — Шевченко, вказуючи на суттєві відмінності між двома митцями, їх баченнями своєї місії, призначення власних творів. Один мав за мету "перелицьовувати народну правду і з дотепами гумориста з-під поли показувати її на метушливому базарі людському", а інший натомість "винесе її на гучний майдан велелюдний і високо підніме, як трофей святобливий, над головою своєю, хоч би голові тій за це загрожувала смерть" [1, 276]. Кобзареві не притаманна поміркованість і сервілізм попередників, йому чуже й огидне пристосуванство. В ньому озивається мужність і самопосвята давноминулих поколінь, здатних на велику офіру заради України. "В поезії Шевченковій, — пише М.Чернявський, — втілився духовний героїзм народу нашого. Тут дійшов він до верхів свого напруження й сили. Тут він став на ввесь свій зріст, як вікопомний монумент незрівняної краси й сили" [1, 276].

Критик підкреслює суперечливість вдачі Тараса ("сміливий і меткий, але непостійний і зигзаголомний"), цілком погоджується з Кулішевою характеристикою Кобзаревої музи як "п'яної", що в свою чергу викликало зливу обурення у шанувальників українського генія. М.Чернявський аргументує це таким чином: "А я беру його, те слово, і через п'ятдесят років повторяю як найкращу, на мою думку, характеристику поетичної суті Шевченка.

Так, муза Шевченкова була п'яна. П'яна вищою духовною екзальтацією. Бо на його, як колись на апостолів, зіходив Великий Дух, і він промовляв нечувані глаголи. Це було чудо нашого життя і повторення його ми не бачили й мабуть не побачимо" [1, 276-277].

Захоплення з боку автора статті Кобзаревим феноменом проривається в розгорнутому риторичному питанні, котре висвічує подвижницьку сутність поета-пророка, співця-обличителя: "Хіба справді це не духовна сп'янілість — в жорстокі, безпросвітні часи царя Миколи І заговорити огненним невмирущим словом про народню волю й правду, оживити й викликати з-під землі героїв і мучеників народніх і поставити їх на ввесь зріст їх духовної потужности перед очима світу?" [1, 277].

Завершується стаття "Шевченко — герой" анафоричним каскадом, покликаним підтвердити незаперечність тверджень про велич і вибраність Кобзаря:

"Бо він повернув поневоленому і в кінець здеморалізованому народові його героїв.

Бо він вернув йому його святу душу.

Бо він творив під знаком Великого Духа" [1, 277].

У статті "Патос Шевченка" (власне, промові, виголошеній у Херсоні на Кобзареві роковини 1923 р.) М.Чернявський наголошує, що сила й значення "нашого невмирущого генія" з плином часу "не тільки не зменшуються, а все ростуть та ростуть". А відтак кожна доба буде "освітлювати Шевченка з погляду потреб і інтересів свого момента й буде находити в ньому нові й нові огні і блиски" [1, 278]. Адже світ Кобзаря напрочуд розмаїтий, багатогранний, поліфонічний. М.Чернявський вдається до промовистого порівняння, аби окреслити величчя і красу світлоносної спадщини генія: "Шевченко, немов гарно одшліхтований алмаз, світить своїми огнями на всі боки й при всякім освітленні" [1, 278].

Відштовхуючись від давньої істини ("Без патосу немає великого поета"), автор звертає увагу саме на цей "світляний фокус нашого самоцвіта". Він прослідковує витоки тієї творчої сили, яка вилилася в поезії великого Кобзаря. Тарас Шевченко, за М.Чернявським, — "ввесь огонь і кров, страждання й любов, гнів і радість. Жива дума, тремтяче серце в схвильованих грудях. Він нас захоплює, він заражає нас своїми переживаннями, обсипає іскрами свого огненного слова. Він забирає нас у полон і держить у йому" [1, 278]. І все це завдяки пафосові. Розмірковуючи над цим аспектом Шевченкової творчої індивідуальності, М.Чернявський накреслює чітку схему. Згідно з нею, "основою що на їй постає патос Шевченка, ґрунтом, з якого виростає прекрасне дерево його поезії, є велика, свята любов поета до всього живого і прекрасного, чи то буде природа, чи людина, чи людська думка" [1, 279].

Маючи хист і душу достеменного художника, великий Тарас надзвичайно чуло реагував на вияви краси в довколишності. Ось як цей глибинний творчий процес передає М.Чернявський, який і сам був до винятковості артистичною натурою: "Його душа, як очі світ, убирає в себе все прекрасне. Вона загорається від одного тільки дотику нетлінного вогню, що таїться в кожній речі, виявляється в кожному рухові, матеріяльному чи духовному. Буде він зватись, той огонь, красою, чи гармонією, чи інакше як, — все однаково. Він одгукатиметься на його, він радітиме з його, співатиме йому гімн" [1, 279].

Інша підвалина Шевченкового пафосу, визначена автором статті, пов'язується з чинниками потворного й дисгармонійного, з дискредитацією поетових ідеалів та святощів. Коли він зустрічається зі зневагою до краси, руйнацією гармонії, то "великий гнів, рідний брат великої любови, повстане в серці поета і прокаже йому такі слова протесту, що жеручим полум'ям вони жахтітимуть в віках" [1, 279]. Ця потужна хвиля обурення проти плямування й топтання краси переймає всю творчість українського генія.

Loading...

 
 

Цікаве