WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Поетичні заповіти Андрія Легота - Реферат

Поетичні заповіти Андрія Легота - Реферат

Твір "Батьківщина", витриманий у ритмічному полі популярної радянської пісні "Широка страна моя родная", підкреслює, що для співця вітчизною є українські етнічні терени "від Сяну до Кубані, Від Карпат аж до Кавказьких гір". Це багатюща й щедра земля, що тече "молоком і медом", а відтак її гаразди здавна приваблюють ненажерливих загарбників ("за це ішли бої гримучі", "не раз палала ти в огні"). Поетові боляче констатувати факти новітніх спустошень у краї пращурів (могили та хрести", "кров, руїни, виє дикий звір"). Але він сповнений гордості за земляків-подвижників, вірить у відродження Української Держави. Інакше й бути не може на благословенній і багатостраждальній землі, де споконвіку "блакить на сонці розцвіта" і "золоті хвилюються жита", увібравши в себе духовну велич і життєздатність численних поколінь українців і перелившись у барви їх національних прапорів. Народ-хлібороб, народ-миролюбець у разі потреби стає войовником проти "диких орд". Подібний пафос характерний і для вірша-послання "Україні", що є розгорнутим і містким риторичним звертанням, насиченим анафоричними конструкціями. Це пристрасне поривання змученого ностальгією серця до рідного ґрунту, до того середовища, у якому формувалась особистість письменника. Це відозва, що звучить заклинанням. Це палке бажання хоч на якусь миттєвість вичарувати з сірих чужинецьких буднів зримий образ батьківщини: "Рідне слово і рідні пісні, Рідна мово і рідна державо, Україно, явися ві сні, Україно, явися в уяві!". Звернення сина-вигнанця перейняте ніжністю й щирим співчуттям ("знаю, ненько, що груди твої Вкрили рани, глибокі, криваві"). Він пишається своїм краєм-борцем, що плекає нові покоління героїв-звитяжців. Доки рідною землею "ходять праведних месників тіні, Щоб в огні окупант попелів", доти не згасне вояцький дух у народі, не змовкне на вустах незламне Франкове "Не пора!"

Героїко-патріотична домінанта визначає ідейну спрямованість розлогого віршованого нарису "Київ", що є поглядом на прадавню українську столицю в історичній перспективі. Це місто — "мого народу символ волі й слави", свідок величних подій і подвижництва. Патетика у вірші поєднується із задушевністю вислову, публіцистика — з ліричними вкрапленнями. Андрій Легіт вірить у піднесення з руїн рідної столиці, що в усі часи відігравала велику роль "в борні за наше бути чи не бути". Він переконаний у її безсмерті, як і в невмирущості української нації.

Антилюдяні, ворожі рідному краєві сили автор показує у творах збірки "За дротами" у викривальному плaні, послуговуючись прийомами сатири. У вірші "Серп і молот" поет виносить присуд сталінському режимові, заснованому на терорі й залякуванні, на сіянні розбрату, підозр, культивуванні провокацій і доносів. Запорукою перемоги над пекельними силами є безмірне почуття любові — до людини, до рідної землі, до всієї планети. Почуття патріотизму нікому не знищити, його "не здолає в'язниць темних жах". У вірші "Свята любов" автор підтверджує свої гуманістичні позиції, проголошує вірність високим ідеалам. Чуття, що поєднує людину з батьківщиною, із спорідненими душами, порівнюється ним із дарунком титана Прометея.

У цілій низці творів збірки зустрічаємо ліричні сентенції, поетичні гасла великих українців — Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, що були для Андрія Легота високими зразками служіння батьківщині й усьому людству. Особливо ж це стосується постаті Кобзаря та його духовних заповітів ("Тарасова пісня", "Свята любов", "Де село родиме", "Prisoner", "Замість епілога"). Шевченкове слово кличе "до сонця, до слави, до волі", наснажуючи співвітчизників вірою і незламністю.

Патріотичний струмінь відчутний і в поезіях інонаціональної тематики. Вірш "У ріднім краю в праці і змаганні..." репрезентує героя-вигнанця, що в'яне, "як збитий градом цвіт", і якому став "чорним білий світ". Але цей страдник-українець несподівано знаходить духовну підтримку в позиції приреченої на смерть людини іншої нації — єврея. Він збагнув, "чому семіт, Який зірвавсь з нациста гільйотини, Свій погляд звів у напрям Палестини". Серед поезій інонаціонального характеру в збірці "За дротами" домінують твори італійської тематики ("Біля моря", "Могила", "Італійська весна", "Другові").

Поряд з віршами громадянського звучання автор подав у книзі й чимало інтимних поезій: "Ой піду я...", "Спогад", "О, як хотілося б...", "Вересень іде", "Пам'ятаю", "Пісня", "Сон" ("Як казка, як мрія, як Фея..."), "Листопад", "Десь у ріднім селі...", "Тебе нема", "Дівчині", "Хотів би я знати". В них часто відлунюють настрої смутку, ностальгії. У вірші "Листопад" відтворюються почуття закоханого юнака, що лине серцем і думками в Україну, до своєї милої, хоча знає, що їм не доведеться зустрітись і бути щасливими. Поезія пересипана гнітючими мікрообразами на позначення суму та розпачу ("в печалі й журбі Гей, голосять сумні верболози", "втираєш собі Ти хустиною білою сльози"), палкими зверненнями героя до любої з проханням забути про нього й заспокоїти своє зболіле серце ("не ридай, бо зів'яне краса","не журися, дівчино, — не треба", "не ридай, не журися, не жди"). Зі слізьми розлуки, відчуттям назавжди минулого щастя асоціюються й природні явища, що гармоніюють зі станом героїв ("холодна роса","оголились діброви й сади, Не красить їх вже листя зелене"). Контрастні образи осені (листопаду) й весни загострюють і поглиблюють настрій рокованости, незворотності лихої долі, що переслідує молоду пару й унеможливлює єднання двох люблячих сердець. Вірші-пейзажі в книзі традиційно або мають характер ідилії (замальовки рідного краю "Ранок у лузі", "Травень у полі"), або ж сповнені похмурих, гнітючих тонів — коли передають оточення на чужині ("І в природі туман...", "Осінь").

Підсумовуючи збірку "За дротами" поезією "Замість епілога", Андрій Легіт наголошує, що "писав, як умів", що "це лиш скромний чуття мого вияв". Перша книга митця засвідчила його щире прагнення не тільки виступити в ролі "задротянського" літописця, а й зайняти своє місце в українській діаспорній літературі — належну йому "нішу" самобутнього художника слова.

У збірці "Чим серце билось" (Лондон, 1974), що увібрала вірші 1948-1953 рр. і майже повністю (за винятком кількох творів) була перевидана в книзі "Вибрані поезії" (Лондон, 1990), Андрій Легіт продовжує розробляти мотив незламності співця й вагомості письменникового слова ("Нехай реве, хай не вгаває хуга", "Ні, не замовкнути!", "Уперед", "Хотів би я", "До розуму", "В епоху воєн", "Хвильовий", "Я за молодість Богові дякую", "В час скитань", "Я п'ю надхнення"), тему визвольної боротьби співвітчизників ("Пісня про незнаного вояка", "З тернів чужини", "Місяць над Україною") і патріотичні мотиви ("О як тебе, мій краю, не любити!..", "Сон", "Дві мети", "До України", "Надросся"), антивоєнну тему ("Гнівна земля", "Хустина", "Димом дихала осінь", "Евакуація", "Відгримів вогняний буревій") і мотив пам'яті ("Г.К.", "О.М.", "Чужиною"), сатиричну тему ("Деспотії", "Я знаю тиранію", "Атом", "Усім москалям-неділимцям та їх прихвосням — малоросам-квіслінгам моє "дружественноє" посланіє", "Панночка") і традиційні інтимні ("Я так чекав", "Де ти, Галю?", "Я знаю", "Я ходитиму босий по стернях", "А як стрінемось знову", "На узліссі", "У бору") та пейзажні мотиви ("Під шатами тихого парку", "Осінь", "Гасне сонця розпечений диск", "Жовтень", "Пейзаж"). Але найчастіше звучать ностальгійні, журливі нотки, що пронизують десятки віршів ("Я щось втратив", "І знову січень", "Самота, чужина", "Як тяжко жити", "До лопати", "Розпач", "Де ж та радість?", "Туга", "Одгриміло й нема", "Бува удавом здавить серце туга"). Хоча й у цій книзі поет визнає — "чомусь мій спів здружився із селом", але в його художні світи все владніше вриваються урбаністичні мотиви ("Передмістя", "Над містом червоні хмари").

У вірші з характерною констатацією вже в самій назві — "Як тяжко жити" — Андрій Легіт відтворює еміґрантські будні. Вони сповнені сірістю й одноманітністю, важкою працею й самотністю ("лиш тільки знай — прокинься, їж, роби Без світлих днів, без страсних тижнів жодних", "тяжко жити замкненим в собі Серед сердець чужих, черствих, холодних"). Герой живе "волом серед волів", і його душа протестує проти такого знеособлення. Гірко вигнанцеві "грати ролю гвинтика машини" в байдужому світі чужини, але іншого виходу немає. Безпорадність, приреченість, невлаштованість постійно переслідують еміґранта. Здається, що ніколи йому по-справжньому не адаптуватись до чужинецького побуту, не зріднитися з цією землею, що так відрізняється від залишеної батьківщини ("Я щось втратив"). За кордоном герой-скиталець, "мов лин без води", позбавлений свого природного середовища ("І щоб тисячу років в вигнанню ще жив, Почувався б, як в джунґлях якут"). Йому хочеться вирватись із зачарованого кола протиріч ("Я п'ю надхнення", "Контрасти"). Нелегке життя навчає героя "цінити щастя по нещасті, Усмішку — по журбі", "волю по неволі, Вітчизну — в чужині". І він намагається будь-що не піддатися зневірі, не втратити духовної сили. Жевріє надія, що після лихої зими колись-таки "весна квітками вклониться мені". У вірші "І знову січень" Андрій Легіт послуговується промовистою поетичною формулою, яка визначає буття людини, що її позбавлено батьківщини: "Живу минулим і майбутнім, Життя сучасного нема". Усе частіше нещасний герой апелює до Бога, просячи моральної підтримки, співчуття щодо його страждань. Образ Ісуса Христа як подвижника й людинолюбця пробуджує в його душі найблагородніші устремління, переконує у власній вагомості ("Я за молодість Богові дякую", "Світ омолодіє"). У вірші "До розуму" репрезентовано героя, що "битий киями доктрини І поєний їддю отрути". Він над усе прагне зберегти в собі духовний стрижень, чисте сумління, не закуте "у схему". Не боїться критично поглянути на себе, дошукуючись правди й граничної відвертости, чи не схибив у чому, чи не схилився до забуття високих ідеалів, чи не відрікся від колишніх святинь. Поетичне звернення "До розуму" перейняте палким бажанням плекати у своїй душі тільки зерна від Бога та від свого козацького роду, аби не зійти на манівці, не зрадити самого себе й землю батьків: "Щоб сонце надії не гасло Мені у нерідній країні, Щоб вік свій прожив я під гаслом — Христос і Вкраїна".

Loading...

 
 

Цікаве