WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Поетичні заповіти Андрія Легота - Реферат

Поетичні заповіти Андрія Легота - Реферат

Поетичні заповіти Андрія Легота

Сумно, коли від нас відходить людина. Адже кожна особистість це цілий світ. Гарної осінньої днини прилинула з Києва гірка звістка — помер відомий у діаспорі й Україні поет, перекладач, публіцист, літературознавець, педагог, громадський і політичний діяч, почесний член міжкафедральної наукової лабораторії "Українська література в англомовному світі" при Херсонському державному університеті Андрій Ворушило-Легіт. Півстоліття прожив він на чужині, пов'язавши свою долю з літературним світом Туманного Альбіону. А не так давно — в 2003 році співець-емігрант знову поселився в Україні, у столиці, сподіваючись прислужитись своїй Батьківщині. Там, у Києві, після тривалої хвороби він помер, лишившись яскравою зіркою в сузір'ї українських письменників Англії — поряд з такими митцями, як Галя Мазуренко, Олекса Воропай, Йосип Било, Віталій Бендер, Михайло Добрянський, Богдан Бора (Борис Шкандрій), Микола Верес, Святомир Михайло Фостун, Олександр Де, Віра Смерека, Тоня Дем'янчук-Шалапай, Віра Річі та ін.

Андрій Тодосійович Ворушило, відомий під ліричним псевдонімом Андрій Легіт, народився в давньоукраїнському містечку Корсуні Київської губернії (тепер м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області) 25 грудня 1915 року в заможній хліборобській родині. Навчався він у Корсунській початковій та неповно-середній школах, а згодом у школі колгоспної молоді (ШКМ). Восени 1931 р. вступив до Корсунського педагогічного технікуму (тепер Корсунське педучилище імені Т.Г.Шевченка). Наділеного поетичним хистом студента було помічено й обрано редактором стіннівки та керівником літературного гуртка. Улітку 1934 року Андрій Ворушило успішно закінчив Корсунський педагогічний технікум і був направлений на посаду вчителя української мови та літератури, російської мови та літератури в Юхнівську семирічку Миронівського району на Київщині. Працюючи в цій школі, письменник заочно навчається в Київському педагогічному інституті на мовно-літературному факультеті. У цей період він публікує кілька своїх поезій у Миронівській районній газеті.

Склавши іспити за два курси педінституту, Ворушило стає студентом-третьокурсником стаціонару. Андрій був членом інститутського літературного гуртка, співредактором стінної газети. Він відвідує кабінет молодого автора в Будинку літераторів, де отримує схвальну оцінку своїх віршів з вуст В.Сосюри. У червні 1937 року А.Ворушило склав на "відмінно" іспити за весь курс навчання й був рекомендований до аспірантури. Але згідно домовленості, яку мав з Миронівським райвно, обдарований випускник був зобов'язаний повернутись до вчительської праці. Його призначили в Потіцьку середню школу, де свого часу працював педагогом С.Васильченко.

У листопаді 1939 року Андрія Ворушила мобілізували на службу до Червоної армії. А потім була війна, оточення. Після тривалих поневірянь юнак нарешті дістався до рідного міста, уже захопленого гітлерівцями. За окупації деякий час викладав українську мову та літературу в с. Саморідні. Потім виконував функції інструктора місцевого Червоного Хреста, а згодом працював у редакції тижневика "Корсунські вісті". Довелося бути й коректором, і літпрацівником, і заступником редактора. Письменник сподівався, що вільно друкуватиме в цій газеті свої вірші та статті, мріяв про першу власну збірку поезій, куди б увійшли ті численні твори, які в радянські часи публікуватись не могли. Та як виявилось, непросто було публікувати ці твори й за німців, оскільки окупаційна влада заборонила друк українських поезій, побоюючись їх патріотично-мобілізуючого впливу на населення.

Згодом Андрій Ворушило потрапив до Української національної армії (УНА) під орудою генерала Павла Шандрука. Після капітуляції Німеччини частину вояків УНА роззброїли англійці в районі австрійських міст Клягенфурт і Грац. Серед них — і А.Ворушила. Відтоді почалося тривале табірне життя — в Клягенфурті, а далі біля італійських містечок Белярії, Ріміні. У числі полонених, крім українців, опинилися представники багатьох національностей — угорці, німці, югослави тощо. Період перебування в таборах пам'ятний Андрієві Ворушилу активною літературною та педагогічною діяльністю. Українські полонені заснували там три газети — "Батьківщина","Життя в таборі" й "Оса". Літературним редактором першої з них був А.Ворушило. В цій же газеті він опублікував цілу низку поезій, оповідань, статей. Одночасно письменник викладав рідну мову та літературу в рільничій школі та в школі Куреня молоді. Разом з Богданом Борою, Юрієм Форисем, Віталієм Бендером та ін. він увійшов до складу Товариства українських літераторів.

А потім були англійські табори для полонених — уже на берегах Туманного Альбіону, місяці й цілі роки тяжкої праці. Влітку 1948 р. бранців почали звільняти, і частина з них переїздить до Німеччини, а переважна більшість залишається у Великобританії. Серед тих десяти тисяч українських полонених, що їх доля закинула за Ла-Манш, був і поет Андрій Легіт (саме так А.Ворушило підписував свої друковані еміґраційні вірші). Жив під Лестером, Ноттінґемом, Манчестером. Працював на сільськогосподарських та всіляких допоміжних роботах. З 1953 й до 2003 року письменник жив у Лондоні. В англійській столиці він спочатку був робітником на фабриках харчової промисловості, а пізніше — інспектором якості. У грудні 1982 р. вийшов на пенсію й цілком віддався творчій та громадській справі. А.Ворушило-Легіт неодноразово обирався членом управи таких організацій, як Об'єднання українців та Українське товариство у Великобританії. Як педагог понад тридцять років викладав українську мову та літературу в Лондонській суботній школі українознавства й завжди пишався, що його вихованці стали гідними людьми, які шанують рідні святині.

Без будь-якої патетики митець відзначав: "Літературною творчістю займався від юних днів до сьогоднішніх і без неї не уявляю свого життя. В еміґрації написав понад тисячу віршів і переклав понад сотню європейських поетів-класиків". Твори А.Ворушила-Легота неодноразово друкувалися на шпальтах газет "Українські Вісті", "Шлях Перемоги", "Українська Думка", "Національна трибуна", "Українське слово", на сторінках журналів "Визвольний Шлях", "Молода Україна", "Північне сяйво", "Наші позиції", "Штурм" та інших еміґраційних видань. Окремими книгами вийшли поетичні збірки "За дротами" (1958), "Чим серце билось" (1974), "Вибрані поезії" (1990), а в Україні, уже за часів незалежності, було видрукувано збірку "Калинові шуми" (1994). Останнє видання "Відлуння душі", що з'явилось наприкінці 2004 року, стало вже посмертним.

У 1983 році А.Ворушило-Легіт був удостоєний звання лауреата літературної премії Української Могилянсько-Мазепинської академії наук (УММАН), що свідчить про широке визнання його творчої праці. Окрім ориґінальних і перекладних поезій, письменник звертає увагу й на царину критики, літературознавства, публіцистики. Він є автором нарисів, статей, рецензій, заміток про життя і творчість Марка Вовчка, С.Руданського, Л.Глібова, Ю.Федьковича, О.Стороженка, О.Кониського, Б.Грінченка, І.Нечуя-Левицького, І.Карпенка-Карого, І.Франка, М.Хвильового, Яра Славутича, В.Біляїва, Богдана Бори та ін. Виступав також у ділянці лінґвістики та методики викладання української мови в британських школах.

Але насамперед А.Ворушило-Легіт зажив популярності як літератор, автор ліричних поезій. Просто і щиро говорив він про цей напрямок своєї діяльності: "Писати поезії від дитячих і до сьогоднішніх днів — моє духовне покликання. Творити на замовлення не вмію. Пишу про те, що пережив, що підказує серце".

Поет досить довго йшов до своєї дебютної збірки віршів, яку впорядкував уже в Англії, у Лондоні, а видрукував у Німеччині в друкарні "Українських вістей" (Н.Ульм, 1958). Назва книги — "За дротами" — і посвята — "Усім колишнім воєннополоненим українцям — так званим "рімінцям" присвячую цю збірку. Автор" — засвідчили, що й через десяток літ після звільнення з полону поет живе тими почуттями, що єднали в один гурт ув'язнених вояків УНА. Збірка увібрала вірші 1945-1948 рр., що були написані в австрійських, італійських та англійських таборах. Тільки окремі з них раніше публікувались у періодиці, переважна ж кількість — уперше виносилась на суд загалу. Мета книги (за словами письменника) — ознайомити широкий загал українців "з думками, настроями і переживаннями полоненого українського вояка за дротами, на чужині", а ще — нагадати давнім побратимам-бранцям про "часи нашої неволі", про спільні випробування, крізь які пройшли, керуючись Шевченковим гаслом: "Караюсь, мучуся, але не каюсь!"

Loading...

 
 

Цікаве