WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Поезія і доля Олекси Полішкарова - Реферат

Поезія і доля Олекси Полішкарова - Реферат

У збірці є щемливі рядки, присвячені батькам, рідній історії, великим подіям і власному трагічному почуттю до коханої... Але найщемливіше відлунює тут доля вигнанця, змушеного й досі верстати шляхи на чужині, мріючи про повернення на рідну Україну — повернення, віра в яке так болюче тане... А це ще більше загострює почуття автора — і як громадянина, і як вигнанця. "Я хочу додому свідомо — скінчилась в утопію гра". Цій відвертості віриш і переживаєш долю поета-земляка разом з ним.

"Досі тяжко тобі, моя матінко, як Ісусу Христу на хресті" — цей розпач люблячого серця, якому так важко зносити трагедію Матері-України, наповнює поезію Олекси Полішкарова (насправді його прізвище — Полішкар, а оте тавро російського "ов" вчепили його предкові імперські чиновники). Ця велика любов тримає вигнанця у його вірі, вона передається й читачам, а отже, поезія цього українського співця нашої діаспори в Росії має посісти своє місце як наш спільний духовний набуток.

Долі поетів різні... Є теорія й практика "башти зі слонової кості". Сидячи в ній, співець може з власної душі сотати золоті нитки поезії, споглядаючи життя... Але є теорія й практика поезії того життя, яке б'є тебе під дих — з таким життям треба боротися, аби просто вижити, і не тільки вижити, а й жити повноцінно й творити ліричне слово. Письменникові Олексі Полішкарову, родом з південноукраїнського Миколаєва, випала нелегка доля-чужина.

У віршах Олекси Полішкарова відразу видно його характер, що для поезії часто рівнозначне правді. Саме оця правда — як особистого життя, так і трагічної долі українського народу — вивела юнака з Миколаєва на дорогу випробувань. Ще 1962 року поет-початківець у старій родинній хатині на 1-й Піщаній вулиці у Миколаєві написав: "Знаю я слово нескорене — треба, — Сильне, як правда, і як доброта". У цих поетичних рядках земляка вже тоді запрограмувалася його доля, адже кожне слово в них — ключове.

Природний український патріотизм поезій Олекси Полішкарова впадає в око читача відвертістю і твердістю фрази, западає в душу щирістю й правдивістю тону. Образи матері та батька, рідних степів над Бугом, Інгулом, Лиманом, обвітреного степовими й морськими вітрами Миколаєва, теперішньої Південної України та стародавньої України-Русі, історичні ремінісценції та приниження й глум сучасного нашого становища в олігархічній країні, тривалі століття асиміляції й русифікації, які тривають і сьогодні під прикриттям священного тризуба й синьо-жовтого прапора, — усе це проходить крізь саме серце поета-патріота, виливаючись у болючі й нестерпні рядки. "Досі, доле, з тобою — у стані війни: досі казишся й б'єш — за мову!" — це тільки один з аспектів нашої спідленої епохи, яку поет намагається правдиво препарувати у слові, аби достукатися до сердець та занепалого духу земляків. Поет вірить, що словом своїм зможе збудити совість і патріотизм — як кожного з нас, так і отих можновладців, які нагорі грабують і розпродують Україну: "Коли раби стають до влади, вони страшніші, ніж пани".

У творчості й долі Олекси Полішкарова постійно присутня спадкоємна патріотичність його роду, який має запорозьке козацьке коріння. Його прадід Панас Григорович Савун повернувся з Задунайської Січі після російсько-турецької війни 70-х років ХIX століття з Георгіївським хрестом за мужність та грошовою винагородою, за яку він і придбав хутір у рідному Вовчому Яру під Миколаєвом, потім його переназвали на Радянський Сад, — нині це село Радсад. Дідів брат Леонтій Панасович Савун отримав дворянство, закінчив Академію Генерального штабу, й коли постала Українська Народна Республіка, пішов до українського війська, був полковником у гетьмана Павла Скоропадського. Батько, Федір Полішкар у 1918 році був обраний солдатами головою ради на фронті, затим у рядах армії Симона Петлюри здобував волю для України, був поранений і контужений, став членом "Просвіти", знав напам'ять музику й слова опери Миколи Аркаса "Катерина", співав її, та особливо — українські народні пісні... А під колискові мами, як визнає Олекса Полішкаров, він і став поетом...

Дивно було б, якби в ліричній душі нащадка такого роду Олекси Полішкара не зазвучали струни любові, визнання спадкоємності, мотиви обов'язку нести далі крізь історію пам'ять про рід, про рідний народ, про його віковічні мрії та українську національну ідею. Тож коли лиха доля закинула миколаївця до Ленінграда, він згуртував навколо себе патріотів-українців. Пригадую зустрічі з Олексою Полішкаровим на першому світовому форумі українців, на міжнародному фестивалі української поезії "Золотий гомін" у Києві. Саме в нашій столиці Олекса Полішкар і мене підключив до ідеї встановлення пам'ятника Тарасові Шевченку в північній російській столиці, а на нашій зустрічі з українцями з Канади й виникла думка залучити до справи видатного скульптора Лео Мола (Леоніда Молодожанина) — пригадую ту розмову, з якої все й почалося, адже потім до Ленінграда й прибув сам Лео Мол, тоді ідею підтримав академік Дмитро Лихачов.

Проте лише таким активним українцям Петербурга, як поет Олекса Полішкаров, достеменно відомі всі ганебні перипетії властей, виступи антиукраїнської преси й тамтешніх українофобів довкола цих та інших справ української громади, а на сьогодні Українське товариство позбавили навіть того тісного приміщення, яке воно мало. Політика Росії щодо національних меншин, і найперше, щодо найбільшої національної меншини в Росії — української — відверто неприязна, щоб не сказати правдивіше. Ця правда кладе відбиток на мотиви чужини й вигнання, які звучать постійно у поезії Олекси Полішкарова. Нелегкі, часто й болючі до трагізму рядки співця-земляка стають отією зброєю, про яку ще Леся Українка допитувалась: "Слово, чому ти не твердая криця?" Коли читаєш українські поезії Олекси Полішкарова (відсилаю читача й до першої української книжки його, яка вийшла у Києві 2000 року під назвою "Признання", й до кількох його російськомовних книжок, які вийшли в Росії — автор є членом Спілки письменників Росії), болюче відчуваєш ту правду, яка здатна гоїти тих наших земляків, які вражені хворобою малоросійства. Вони й досі не можуть підвестися з колін рабства, й тут пригадуються слова видатного українського співця-патріота, земляка з сусідньої Одеси Юрія Липи: "Правдо, ти — зброя Нації".

Насамкінець бажаю поетові-земляку Олексі Полішкарову, аби здійснилася його заповітна мрія — повернутися хоч на схилку віку до рідної України. Він вірить у це, як і в щасливе майбуття нашої Матері-України.

Loading...

 
 

Цікаве