WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Поезія і доля Олекси Полішкарова - Реферат

Поезія і доля Олекси Полішкарова - Реферат

Поезія і доля Олекси Полішкарова

Поет Олекса Полішкаров (Полішкар) — людина складної, навіть трагічної долі. Визначили його вибір, здається, два моменти: характер поета і час, в якому довелося жити й творити. Освячений благородною та чесною любов'ю до батька й матері, свого роду й народу, маючи прямий і відвертий характер, нездатний на пристосування чи підлість, він сприйняв свій талант поета як Божий дар і скористався ним як зброєю і на шляху до справедливості, правди й волі. А час будівництва комунізму — розкуркулення, репресії, розстріли, голодомори, знущання над людською та національною гідністю, русифікація та нищення моралі й віри — його бунтівна душа поета не сприйняла. Викресались іскри непокори, постав бунт духу, наростало не лише неприйняття наскрізь нелюдської та антинародної, антиукраїнської системи, а й бажання якось протистояти їй — воно вилилося в його творчість.

Народився письменник у Миколаєві, в Південній Україні, 25 березня 1934 року. Рід його постійно зазнавав утисків, та й самому Олексі з дитинства довелося пізнати нужду, але спрага вчитися вивела його через ремісниче училище та Чорноморський суднобудівний завод до Миколаївського кораблебудівного інституту, де він отримав фах інженера. Відслуживши в армії, повернувся до Миколаєва, але... Відлига 60-х років закінчувалася, кожен молодий автор був під прицілом, служки імперії вважали за свій обов'язок керувати долею поетів (вони завжди небезпечні для будь-якого неправедного режиму), змусили й Олексу Полішкарова покинути рідне місто — молодий та упевнений, подався він до міста-"побратима", теж корабельного Ленінграда. Не думалося, що він стане його нелегкою й трагічною долею...

Звісно, постало питання, якою мовою писати. Рідною українською й на рідній землі — Україні — творити було непросто: русифікувалися українські школи й дитсадки, вузи ставали "русскими" — це вважалось перспективним і культурним шляхом "розвитку" українського народу. Шлях цей вів у могилу, але такою була політика Москви, радянської імперії. Хто противився їй чи одверто виступав проти, того кидали до концтаборів, як Василя Стуса чи В'ячеслава Чорновола. Решта, у більшості, пристосовувались, як могли, виснажуючи сили у пошуках хоч якогось способу висловлювати власні думки. Дехто ходив по краю прірви. Мабуть, до таких можна причислити й Олексу ІІолішкарова. Він був різким у висловлюваннях і не приховував свого українського природного патріотизму — в СРСР це звалося офіційно "українським буржуазним націоналізмом", з яким приписувалося боротися зверху донизу, випікаючи його "каленым железом". Бо розуміли у Москві, розуміли завжди, у всі часи, що національне самоусвідомлення нашого великого народу обов'язково збудить нашу національну ідею — ідею незалежної Української держави, і тоді прощай, невичерпне джерело російської сили, розуму та багатства, а ще й гарматного м'яса. Тож і в Україні, і в Росії, виховували оригінальну любов: "люблю Украйну, но не люблю украинцев (или хохлов)", тобто українських патріотів. Тож, опинившись у Ленінграді, Олекса Полішкаров, який просто не уявляв свого життя без поетичної творчості, не міг не писати — звісно ж, мовою російською, бо інакше його б там ніколи не надрукували. А що йому пощастило, працюючи на заводі "Електросила", знайти добрих друзів у середовищі ленінградських поетів, то він відповів їм почуттям вдячності, він пізнавав і приймав до серця досягнення російської культури, твореної, до речі, й цілою плеядою українців, змушених теж у всі часи виїжджати чи й просто втікати з рідної землі від переслідувань імперських чи радянських властей, або направлених туди за плановим перемішуванням народів. Чимало поезій присвятив О.Полішкаров російським письменникам та патріотам, містам та краям... Робив він це щиро, як може робити довірливий та приязний українець, використовуючи кожну можливість для своєї головної мети — творити заради рідної, улюбленої, трагічної Матері-України, на олтар боротьби за незалежність якої він віддав свої сили й здібності, особливо в часи національно-визвольного піднесення 80–90-х років. Все більше й більше він пише рідною мовою, а російські поезії часто пройняті українським духом.

Тут варто, на мою думку, зупинитися на тому, як оцінюють це явище — поезію О.Полішкарова, писану одночасно українською та російською мовами — російські поети, які його знають. Дехто високопарно пише про це, як про доказ "двуединства славянских культур России и Украины", "особого сплава двуединства" й таке інше... Відверто кажучи, я розумію, що це таке, хоча добре бачу в цих висловлюваннях багато політики та спекуляції, й мало здорового глузду. Бо той самий автор пише вже й про "русское сердце" О.Полішкарова, і це, як кажуть, на повному серйозі, хоча я добре знаю людину й поета О.Полішкарова і можу засвідчити: той "критик" явно й нахабно лукавить. Виникає думка: хоч не зізнавайся в почутті вдячності землі, яка тебе прихистила, коли ця земля — наших північних сусідів... Та що поробиш — дається взнаки різний менталітет... Росіянин, ніколи не переслідуваний за рідну мову, просто не може уявити себе в нашому стані, як і не розуміє до кінця феномену М.Гоголя.

І все ж Олекса Полішкаров уміє бути вдячним своїм друзям з Росії, виявляючи благородство і вроджене почуття незалежності.

Лише після розвалу імперії в 1991 році з'явилася можливість видати українські поезії — вони складають половину збірки О.Полішкарова "Дикий сад" (так, до речі, зветься один з районів Миколаєва). А ще в 1988 році, на хвилі піднесення національних рухів у тодішньому Радянському Союзі, українці Ленінграда відродили Товариство української культури, яке діяло ще до жовтневого перевороту й було ліквідоване у 1918 році. Серед активних відновників товариства просто не могло не бути Олекси Полішкарова, який став одним із заступників голови. Він багато сил витратив на організацію концертів, зустрічей з гостями з України, сам читав свої патріотичні поезії... Він був серед засновників фонду встановлення пам'ятника Тарасові Шевченку в Петербурзі — антиукраїнські сили розгорнули активний спротив цій ідеї, хоч видатний американський скульптор українського походження Лео Мол, який зараз живе в Канаді, подарував місту імпозантну бронзову постать великого поета. Він організував ще у 1988 році пошуки та встановлення гранітного валуна, який нагадує гірку сльозу України, на місці першого поховання Тараса Шевченка на Смоленському цвинтарі Петербурга — це зробили українці власними силами. Він організовував та взяв найактивнішу участь у поході-реквіємі "Останнім шляхом Кобзаря" — тоді, у травні 1991 року, українські патріоти здійснили похід з Петербурга до Канева тими містами й селами, якими у травні 1861 року везли труну поета. Однойменний том, присвячений цій події, відкривається спогадом Олекси Полішкарова "Білий голуб": коли встановлювали на місці першого поховання Т.Шевченка пам'ятний знак, раптом виглянуло з-за хмар сонце й на місце опустився білий голуб. Присутні були зворушені до сліз: "Це ж душа Тарасова". Такі події народ не забуває.

У поетичній збірці Олекси Полішкарова "Признання", виданій вже у Києві 2000 р. і сповненій гнівних інвектив супроти недругів та ворогів України, а водночас гарячої синівської любові до неї, чітко проступає безкомпромісний характер автора, який віддав себе творчості, що межує із самоспаленням. Свою долю він бачить у контексті долі України ("час на мене кидався собакою"), а творення власної поезії вважає жертовним служінням слову як Богу та Україні як сенсу життя. Поезії його просякнуті болем сина, який відчуває, що не може змінити трагічної долі рідної землі. Він таврує тих земляків, які не можуть скинути рабське ярмо з душі ("самі відмовляться від волі й попросять знову кайданів"). Нашу вікову українську національну ідею поет сприймає як власну долю, вона в його крові й свідомості, тож невдачі свого народу він сприймає як власну "дорогу зневаги й терпіння". "Відчуймо ж плечима в душі один одного — пов'язані долею всі ми одною", — заклинає поет своїх співвітчизників. Поет знаходить також переконливі слова, звернені до байдужих: "Знаю: без кохання наше серце — як в бою порожній патронташ" (це у вірші, присвяченому поетові Василеві Симоненку).

Loading...

 
 

Цікаве