WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Осягнення кобзаревих заповітів поетами празької школи - Реферат

Осягнення кобзаревих заповітів поетами празької школи - Реферат

Епіграфом до своєї другої збірки "Сім літер" (1937) Н.Лівицька-Холодна взяла рядки з знаменитого Кобзаревого послання "І мертвим, і живим...", що стали формулою на означення єдиності й неповторності рідної землі та необхідності служіння їй як святині ("Нема на світі України, / Немає другого Дніпра"). З болем авторка не раз констатує глибоке усвідомлення цієї істини співвітчизниками-емігрантами, до числа яких належала й сама.

Народжена в Петербурзі Г.Мазуренко відкривала для себе український світ через найрізноманітнішу атрибутику. Але, мабуть, одним з головніших символів пращурівської землі для неї був Тарас Шевченко. Кобзарева тематика органічно притаманна цій авторці, що прожила майже століття і знайшла довічний притулок у Лондоні, на Хайгетському цвинтарі.

Дитинство та юність Г.Мазуренко збігали в Санкт-Петербурзі й на Дону, в маєтку Карасі під Тулою і в Катеринославі... І скрізь її приваблювала українська стихія, яку творили родичі й друзі сім'ї — численний патріотично-просвітянський загал. Одних лише дядьків (братів матері — Єлизавети Петрівни Мазуренко) було п'ятеро. Тітка Марія (мамина сестра) очолювала Катеринославську "Просвіту", а її чоловік — українофіл Володимир Хрінников займався видавничою справою (газета "Запорожжє", книга Д.Яворницького "Матеріали до біографії Т.Г.Шевченка" та ін.). Додамо, що Г.Мазуренко була особисто знайома з визначним істориком Козаччини та письменником. Вона зачитувалася його творами ("Я дуже любила Яворницького. Його оповідання мене захоплювали").

У вірші-спогаді "Просвітяни в Карасях" Г.Мазуренко вводить читача в той світ, що виховав її українською патріоткою. Темою дитинства відлунює мотив північної столиці, з якою нерозривно пов'язана доля Т.Шевченка. Там, на берегах Неви, писалися рядки знаменитої Кобзаревої комедії. Поет уявляв козацькі лави, що виступали на північ, щоб безвісно полягти в болотах "благородними костями", будуючи місто, вимріяне царем Петром I:

На кістках Петербург заложили.

А Шевченко в туманах фіалкових

Бачив "сон свій", де вулиці-жили... [14, 116]

Не такою стала столиця імперії на початок ХХ ст., коли на хвилях демократичної революції 1905-1907 рр. завирувало українське культурне життя, а проте не забарилися й утиски та розправи над "сепаратистами", як і по всій країні ("в просвітянських столових / Марне жде тарілок барикада: / Під арештом їдальня громади"). "Дитячий мій мозок", як згадує авторка поезії, спрагло вбирав усе почуте й побачене в Карасях, куди знайомі їй просвітяни "втекли від погрому", де свого часу познайомилися її батьки Ліза Мазуренко й Сергій Боголюбов, де в період цькування української культури можна було влаштовувати яскраві національні імпрези. Аматорські постановки українських вистав, співи, Кобзареве слово з вуст найрідніших людей — таке не могло забутися:

Там за театр український взялися!

Заспівали: "Реве та стогне..." [14, 116]

Шевченківська тема звучить і в творах Г.Мазуренко, пов'язаних з десятиліттями вимушеної еміґрації в країнах Європи. Сповнений ностальгії по Батьківщині її вірш "Бувальщини нехитре чарування..." висвічує ключові слова нескінченних монологів скитальця-українця: Дніпро, плавня, степ, Шевченко, Куліш... Неначе ясні зорі з народнопоетичних невільницьких дум-плачів кличуть ці слова-образи бранців чужини, спонукають не забувати край пращурів. Усі ці рідні прикмети "зоріють тихо через креп вигнання. / Через вигнання креп" [14, 65]. І в такі хвилі "хочеться до рук узять Шевченка / Чи Куліша, а може просто так / Співати...", — ніби вичаровуючи таким чином присутність отчої землі, відчуваючи нерозривність зв'язку з Кобзаревим краєм. Такі опобутовлення, приземленість і поряд високість вічної пісні України, пафосна думка про її невмирущість і якусь містичну незглибимість ("серед Дніпрових вод не згине характерник, / Бо характерник — наш народ") відтінюють особливості буття еміґранта, що не розтратив свого патріотичного запалу.

Кобзаревий світ присутній і в ліричних тестаментах Г.Мазуренко. У вірші-пророцтві "Угору шлях вузький, гостріше бритви!..", що перейнятий наскрізною думкою про падіння Московської імперії ("не за ідеї, — за невірність їм", "за підтасовку фактів — не молитву", "за кров невинну", "за брехню промов"), звучать водночас напучування-заповіти поетеси, зорієнтовані на вірність Шевченковим ідеалам та його баченню Росії як загарбника й жандарма Європи та Азії:

Читайте і не стримуйтесь від сліз!

Щоб нас ніколи з образом лихим не ототожнили —

Читайте, слухайте і той гіркий і дружній лист

"Посланіє" Шевченка до земляків, до нас,

Живих і мертвих і ще ненароджених... [14, 182].

Вірш Г.Мазуренко "Нашвидко покінчивши з ворогами...", спроектований у майбутність, що стане реалією вже за межами фізичного буття авторки, теж позначений тестаментовим пафосом:

Читач майбутній і Шевченків друг

З широким обрієм і слухом, — геній,

Знайде мої книжки, аж я помру,

Адреса є в Британському музеї... [14, 186].

Завершуємо огляд поезій Празької школи, присвячених шевченківській тематиці, віршем Івана Колоса (І.Кошана) "Відпуст на Чернечій горі" з його першої, а водночас і останньої ліричної збірки "Молоді мої дні" (1938). Відвідання Тарасової гори для міріадів українців традиційно вважається як проща, як душевне очищення і прилучення до високого світу краси і добра. Для І.Колоса відпуст на Чернечій горі – це й можливість озирнутись на минуле й поміркувати над сьогоденням, пробудити в собі героїку колишніх епох.

Великі, давні дні і ти, безсмертна славо,

Озвіться ви до нас — наслідників лукавих;

І приспані в серцях збудіте почуття,

Пригадуючи нам дідів вільне життя.

Нехай хоч нині ми тут, на горі Чернечій,

Згадаємо старі та незабутні речі... [9, 9].

Поет уболіває за долю рідного краю й очікує на відродження лицарських традицій серед співвітчизників. Саме тому "щасливі в нас були часи старі". Тож вірш сприймається як заклик до подвижництва, котре як естафету передають борці-волелюбці з минувшини.

Підсумовуючи наші спостереження, можемо вказати на вагомість того місця, яке займав у долі й творчості поетів Празької школи Т.Шевченко. Маючи перед собою такий дороговказ, ні Є.Маланюк, ні Олег Ольжич, ні Юрій Клен, ні О.Стефанович, ні Ю.Липа, ні О.Теліга, ні інші їх побратими й посестри по літературній та громадсько-патріотичній діяльності ні на крок не відступились від своїх ідей, від високої мети, спрямованої на відродження і розбудову вільної, незалежної й соборної Української Держави.

P.S. Висловлюємо щиру вдячність професорові Ужгородського національного університету Л.Г.Голомб за надану можливість ознайомлення з текстами раритетної збірки І.Колоса "Молоді мої дні" (1938).

Література

1. Войчишин Ю. "Ярий крик і біль тужавий...": Поетична особистість Євгена Маланюка. – К.: Либідь, 1993. – 160 с.

2. Гординський С. Євген Маланюк. З нагоди появи "Поезій" // Київ. – 1955. – Березень-квітень. – Ч.2. — С. 64-68.

3. Дністровий А., Астаф'єв О. Поети і воїни прийдешнього // Празька поетична школа: Антологія. — Харків: Веста: Ранок, 2004. — С. 3-31.

4. Донцов Д. Поетка вогняних меж — Олена Теліга. — Торонто, 1953. — 93 с.

5. Донцов Д. Шевченко і "Квадрига Вістника" Львівського // Альманах "Гомону України". — Торонто, 1964. — С. 41-50.

6. Іванишин П. Олег Ольжич — герольд нескореного покоління. — Дрогобич: Відродження, 1996. — 220 с.

7. Клен Юрій. Вибране. — К.: Дніпро, 1991. — 461 с.

8. Ковалів Ю. Прокляті роки Юрія Клена // Клен Юрій. Вибране. — К.: Дніпро, 1991. — С. 3-23.

9. Колос І. Молоді мої дні. — Ужгород: Вид-во Ю.Тищенка, 1938. — 59 с.

10. Куценко Л. "Боже, зроби зі мною, що хочеш..." // Дараган Ю. Срібні сурми: Поезії. — Кіровоград: Спадщина, 2003. — 103 с.

11. Куценко Л. Dominus Маланюк: Тло і постать. — К.: Просвіта, 2002. — 365 с.

12. Липа Ю. Твори: У 10 т.— Львів: Каменяр, 2005.— Т. 1.— 543 с.

13. Лівицька-Холодна Н. Поезії, старі і нові. — Нью-Йорк: Видання Союзу Україної Америки, 1986. — 238 с.

Loading...

 
 

Цікаве