WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Осягнення кобзаревих заповітів поетами празької школи - Реферат

Осягнення кобзаревих заповітів поетами празької школи - Реферат

Як ти у них, ніхто, вкраїнська душе,

Так не сміявсь, не плакав у віках!

З того плачу котився небом жах,

Того сміху і пекло не заглуше...

Їх два було, чиє ширяння – дуже

Чиє крило — напруга і розмах [16, 123].

Подібно до Є.Маланюка, який підкреслював, що саме Т.Шевченкові, "а не знекровленому Гоголеві, судилося стати генієм Нації" [15, 70], автор "Двох" утверджує перевагу Кобзаря ("та рід й земля, що праведно-суворі, / Лиш одного взяли у вартові"). Саме йому, авторові вогненних послань і знаменитого тестаменту "Як умру, то поховайте...", історія визначила місію великого націєтворця:

"Не мертві будьте, душі, а живі", —

Нам із-над круч рокоче, "Заповіте",

Твоє "вставайте, кайдани порвіте!" [16, 123].

Ця ж патетична нота, винесена у фінал вірша О.Стефановича, пронизує вірш-портрет Івана Ірлявського (І.Рошка) "Шевченко". Для цього співця-закарпатця, соратника і друга О.Ольжича й О.Теліги, який у свої юні 23 роки прийняв смерть у Бабиному Яру від рук нацистів, Кобзар був високим зразком служіння нації. За Ірлявським, Кобзар — це

...Творець нових ідей.

Син українського народу,

минулих світлостей Боян,

і Месник, що над все свободу

цінив, — з козацького був роду, —

у бою не лякався ран [16, 126].

Це "Пророк святої України" і мученик, що карався імперією "за рідну землю, свій народ". Це месія "великих замірів", воскреситель героїчного духу "на руїні". Разом зі своїм народом він іде на борню і на Голгофу.

Це вождь палкого покоління,

що розуміє ціль життя,

що в бій іде, у полуміння

із чести, з власного сумління,

без повеління й каяття [16, 126-127].

Іван Ірлявський підкреслює національну і вселюдську велич Т.Шевченка, планетарний розголос його ідей. Кобзареві слова — це "жар, багаття, / що опромінило весь світ", це "сонце, запал і завзяття, / Закони правди". Шевченкова спадщина, його "віщий Заповіт" сприймається як священний дар українцям та іншим народам. Духовна сила й непокора, могутня воля великого Тараса передається новим і новим поколінням. Фінал поезії — апофеоз любові й шани до Кобзаря, вірності його гуманістичним і кривдоборчим традиціям.

До постаті Т.Шевченка як носія загальнолюдських цінностей, утверджуваних у світі на противагу варварським тенденціям, апелює в своїх творах і Юрій Клен (Освальд Бурґгардт). Його звучні "Терцини" (1935) сповнені болю за "рідний дальній край", де правлять "безчестя і наруга". Це справжнє пекло, котре не поступиться жахіттями ні перед Дантовим, ні перед Кобзаревим — хоча б із його скорботного вірша "Якби ви знали, паничі", адже батьківщина поглинута страшними імперськими силами. Там "фабрики й кремлі з людської кости", там "мертвих тіл багряні гекатомби", там очі матерів, що "власних немовлят жеруть із голоду". Тож "синій край Шевченкових ідилій" ледь прозирає крізь розгул більшовицької "корости", смертоносних експериментів над цілими народами:

Вважай на магію страшну чисел:

Ось пекло, це землі частина шоста [7, 78].

Відповідно й у поетичній епопеї "Попіл імперій" (1943-1947), ведучи мову про долю України на тлі вселюдських збурень і потрясінь, Юрій Клен час від часу звертається до Шевченкового світу, його атрибутики, протиставляючи піднесені світочем гуманістичні ідеали новітнім людиноненависницьким інстинктам. Для автора процес відродження України, котра з "занепаду й руїни / зринає, начебто з космічних млавин", нерозривно пов'язується з державницькими заповітами стародавніх князів і гетьманів, а особливо з могутнім мобілізуючим впливом Кобзаря:

Угору линуть звуки "Заповіту",

Схиляється весь натовп на коліна... [7, 156].

Шевченкове слово будить патріотичні почуття в середовищі українців Заходу і Сходу, надихає на подвижництво. Борці за УНР ("і наддніпрянці, й галичани") відчувають свою відповідальність за "край дідів", міряючи зі зброєю в руках рідні простори:

Степи безкраї і могили,

що їх Шевченко оспівав,

у них романтику впоїли

і гуртували їх до лав [7,160].

Коли ж українська армія під тиском більшовицької орди опинилась на польських теренах, і найвідчайдушніші вояки під орудою генерала Юрка Тютюнника вдалися до Зимового походу ("на Україну рветься серце"), їх у цій воєнній кампанії супроводжує Шевченкове слово. Воно звучить з вуст полковника Юрка Отмарштайна, сп'янілого від радості, викликаної зустріччю з рідною землею. Аплікуючи Кобзаревими сентенціями текст, автор підтверджує постійну присутність геніального поета і мислителя в свідомості українців – і на батьківщині, і на чужині. Так, риторичний вигук "Село, село!" [7, 168] супроводжує розповідь про рейд вояків-тютюнниківців у напрямку Базара та Звіздалі. Це військо має не дуже пишний вигляд ("хто в постолах, хто в личаках / з кори, а дехто просто босий", "як черевики, то в дірках, / лихим підв'язані мотуззям", "лахміття на старшині висить"), але це справжні лицарі, які стужились за битвами в ім'я свободи отчого краю. І згаданий риторичний вигук передає і їхню тугу за рідними місцями, які нещадно топче більшовицький чобіт, і палке бажання змінити ситуацію — звільнити земляків від кривавих зайд з півночі. Водночас це й крик душі самого автора, який, пишучи епопею "Попіл імперій" на чужині, постійно линув думками і серцем в Україну, на рідне Поділля, де колись давно побачив світ і, хоч був за національністю німцем, глибоко вріс своїм корінням у цей край мальовничих сіл та мелодійних пісень.

Шевченківська символіка характерна й для описів Ю.Кленом пізніших часів — періоду Другої світової війни. Важливе місце в епопеї належить характеристиці поетом подвижницьких діянь Олени Теліги та інших українських патріотів-державотворців, приречених на загибель, але не скорених. Відтак не випадковими є згадки в такому героїко-патетичному контексті про Кобзаря та його сліди в пам'яті духовних спадкоємців. Про спалах культурно-національного та державницького діяння в Києві 1941-1942 рр. Ю.Клен говорить за допомогою промовистої поетичної формули: "Там, де дух Шевченка віяв, / пульсує гаряче життя" [7, 277]. Уявлення про українську столицю та її прикмети невіддільне від образу геніального Кобзаря ("тут нації краса і цвіт", "на Шевченковім бульварі / вітають нас ряди тополь").

З сарказмом автор живописує спроби представників радянської влади, компартійних ідеологів нажити капітал на священних почуттях українців, на їх незмірній любові до великого поета і пророка. Ось один з красномовних епізодів епопеї: "червоний привид" в особі проречистого майора з репатріаційної комісії агітує в таборі для переміщених осіб за повернення до СРСР. Щоб побільше українців спіймалося на його вудочку, цей "доброзичливець" починає грати на щемливих струнах сердець слухачів ("вам будуємо той міст, / яким будете вертати, / заспівавши "Заповіт", / в степ, де вас країна-мати / вже чекає двадцять літ"; "шукайте ж ви дороги, / що веде із чужини, / на широкі, на розлогі, / на Шевченкові лани!"). Але навчені добою сталінських репресій переміщенці не поспішають до "соціалістичного раю".

Епопея Ю.Клена "Попіл імперій" була написана під впливом славетної "Божественної комедії" Данте Аліг'єрі, до образного світу якої не раз звертались наші українські класики – від Т.Шевченка й до В.Пачовського чи Т.Осьмачки. Тож сучасні дослідники наголошують на близькості дантівського дискурсу в Кобзаревій поемі "Іржавець" та в монументальному полотні Ю.Клена (24, 230).

Шевченківські мотиви притаманні й творчості Н.Лівицької-Холодної (Наталки Волошки). Це й чисто принагідні відгуки Кобзаревого світу і його епохи ("в саду співають солов'ї, / Як за Шевченка чи Олеся" – з вірша "Уста устами розхили...", що належить до першої збірки поетеси "Вогонь і попіл", опублікованої 1934 року). Це й бачення себе й свого найближчого оточення частинкою Кобзаревого краю ("під Шевченком — моє село" — з твору "В кухні. Листки з щоденника", датованого 1952 роком).

У вірші "На наших нивах сон і тиша..." авторка проводить паралель між Тарасовою Україною та Україною збільшовиченою і приходить до невтішного висновку — ніякого просвітку для народу так і не з'явилось, спостерігається все те ж ярмо:

Така й тепер ти, Україно,

як за Шевченка і панів,

і воскресіння ждуть руїни

під степового вітру спів.

І ждуть поля полків залізних,

і прагне крови знов земля.

Сама скривавлена і грізна,

Марія їх благословля [13, 96].

Loading...

 
 

Цікаве