WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Осягнення кобзаревих заповітів поетами празької школи - Реферат

Осягнення кобзаревих заповітів поетами празької школи - Реферат

Осягненнякобзаревихзаповітівпоетамипразькоїшколи

Іноді можна почути думки, що, мовляв, на відміну від попередніх літературних ґенерацій, що безконечно голосили над долею України, "непокориме покоління" співців-пражан піднесло до культу дію, чин, подвиг, а відтак різко протиставило себе тим любителям плачів і ридань. Але як тоді бути з такими "сльозами" Т. Шевченка ("Борітеся – поборете!", "Вставайте, кайдани порвіте") чи І. Франка ("Лиш боротись – значить жить", "Або смерть, або побіда! / – Се наш оклик бойовий!", "Лиш воюй, а не сумуй", "Лиш борися – не мирися"), П.Грабовського ("Вставайте, вкраїнці! Рушаймо без ляку!", "Уперед! Годі скніти рабами, / Час кормигу гидливу знести!") чи Олександра Олеся ("Зброю в руки! За мушкети! / Будуть ще бої!..", "Будьте тверді, як із криці: / Бавитись не час!.."). Адже подібні гасла постійно відлунюють у поезії Празької школи, засвідчуючи її генетичну закоріненість в українському класичному письменстві. Наведемо для прикладу хоча б такі відомі ліризовані імперативи Олега Ольжича ("Захочеш — і будеш", "Жити повно, широко і скоро / І урвать, як спів", "Смертоносні! Тверді! Непоборні! / Дорогі до безтями! Прийдіть!") й Олени Теліги ("Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: / Гарячу смерть – не зимне умирання", "Тільки тим дана перемога, / Хто й у болі сміятись міг!"), Юрія Липи ("Дай нам прагнуть повік перемоги!", "Мечі нам – як долоні", "О ти, гострий мече, / Веди нас наново!") та Івана Ірлявського ("Готуймося на перепони, бурі, / Всіх мужніх лицарів — в ряди!", "Любов — своїм, а ворогам — відплата, / Народу цвіт — в народнії полки").

Отже, не протиставляли себе співці Празької школи попередникам, а далі підносили й розвивали ідеї консолідації й самоутвердження української нації, самопосвяти та подвижництва в ім'я рідного краю, до чого закликали задовго до них Т.Шевченко й П.Куліш, Б.Грінченко й П.Грабовський, І.Франко й Леся Українка, М.Чернявський і В.Пачовський, М.Вороний та Олександр Олесь... Але, мабуть, найсильніше озвався в серцях і поезіях Є.Маланюка й Олега Ольжича, Ю.Дарагана й Л.Мосендза, О.Теліги й О.Лятуринської, Ю.Липи й Н.Лівицької-Холодної, Ю.Клена й О.Стефановича, Г.Мазуренко й І.Ірлявського та інших митців-націєтворців прометеївський дух Кобзаря. Тому так часто ім'я Т.Шевченка фігурує в статтях і відозвах, літературознавчих студіях і доповідях Є.Маланюка ("Ранній Шевченко", "Три літа", "Репліка", "До справжнього Шевченка", "Шевченко – живий", "Шевченкові метаморфози", "Шевченко в житті", "До Шевченкових роковин", "Шевченко і Росія. До проблеми перекладу", "Т.Г.Шевченко. Кобзарь. Избранные стихотворения в переводе Ф.Сологуба"), Олега Ольжича ("Український націоналізм", "Героїзм в українській усній словесності", "У свят-вечір" ("Різдвяна відозва ОУН на землях"), "Українська культура", "В авангарді героїчної доби. До проблеми націоналістичної культури", "Українська історична свідомість", "Націоналістична культура"), Ю.Клена ("Великий український поет, кобзар Тарас Шевченко, 1814-1961"), О.Теліги ("Сила через радість", "Партачі життя. До проблеми цивільної відваги"), а Н.Лівицька-Холодна присвятила Кобзареві художньо-біографічну повість "Шлях велетня". Тому так відчутно поетові ідеї в ліричному доробку представників Празької школи.

На шевченкознавчі обрії творчості цілої когорти "трагічних оптимістів" у різні часи вказували Д.Донцов, С.Гординський, М.Неврлий, Б.Романенчук, Ю.Войчишин, М.Рудницька, Л.Куценко, Т.Салига, Б.Червак, О.Астаф'єв, А.Дністровий, П.Іванишин та ін. [1-6; 8; 10; 11; 17; 18; 21-27].

У розвідці "Шевченко і "Квадриґа Вістника Львівського" Д.Донцов наголошує на співзвучності ідей Кобзаря та чільних поетів Празької школи. На його думку, весь доробок "трагічних оптимістів" являє собою продовження тієї величної справи, якій офірував себе і свій творчий геній їх попередник і натхненник. "Поети Квадриґи взяли в свої руки й понесли в майбутнє засвічений Шевченком смолоскип "вогню святого", яким прагнув запалити серце сучасників і нащадків. Вогонь цей, який заходилися гасити соціялісти Драгоманов, Арабажин та інші визнавці їх доктрин, спалахнув в наші часи в поезіях Маланюка, Теліги, Клена, Мосендза і Ольжича" [5, 42]. Услід за Т.Шевченком ці співці дають відповідь на "тривожні питання нашої страшної доби: Що, Хто і Як має оновити нашу "осквернену землю" [5, 49]. На витоки надзвичайної спорідненості, духовної близькості поетів Празької школи і зокрема Є.Маланюка з Кобзарем указує й С.Гординський. У статті-присвяті боянові Степової Еллади він відзначає: "Динамізм і Шевченка, і Маланюка, виріс, мабуть не помилимося, з національної образи" [2, 65]. Подібні формули можна було б прикласти й до інших авторів, чиї твори стали об'єктом нашого дослідження.

Метою нашої статті є розгляд поезій Празької школи, присвячених Кобзаревій тематиці. Пальма першості в даній царині належить, безперечно, Є.Маланюкові, тож його Шевченкіані ми відведемо окреме дослідження. А в даній студії обмежимось творами Олега Ольжича, Юрія Клена, Н.Лівицької-Холодної, Івана Ірлявського, О.Стефановича, Г.Мазуренко, І.Колоса.

До постаті Кобзаря ще в дитячі роки звертався один з найяскравіших поетів-пражан Олег Ольжич (О.Кандиба). Про це свідчать його учнівський реферат "Зміни в творчості Шевченка", літературні твори. У вірші-поменнику Олега Ольжича "На роковини Тараса Григоровича Шевченка" засвідчено неабиякий пієтет у ставленні до геніального поета-подвижника та пророка, який незмінно володіє серцем і розумом мільйонів співвітчизників. Відтінку глибокої шанобливості додає проникливим рядкам юного автора анафорична конструкція:

Тобі, уславлений співець,

Тобі сплітаєм цей вінок

Із перших квітів весняних,

Своїх бажань, своїх думок [19, 34].

Для поета Шевченкові роковини являють собою священнодійство. Метафоричний образ "вінок... бажань... думок", що сплітається шанувальниками Кобзаря, підкреслює глибинну закоріненість світу його ідей у свідомості українців. Простий і невишуканий повтор на означення незнищенності всезагальної пам'яті про Т.Шевченка ("Твоє ймення не забуть", "В душі народа будеш ти / Вовіки жить") стверджує видатну роль, яку відіграв у долі України великий поет. Кобзареві судилося пліч-о-пліч зі своїми співвітчизниками "тернистими шляхами йти" до ідеалу. Обравши форму мініатюри для свого поменника, Олег Ольжич не ставить перед собою завдання окреслити змістову наповненість Шевченкових заповітів. Він лише констатує незглибиму істину: Шевченко та його ідеї живуть у народі й надихають українців на творення своєї долі. Як відзначає дослідник П.Іванишин, "Олег Кандиба став одним із багатьох, тих, що повірили в український націоналізм, посіяний геніальною рукою Тараса Шевченка на "вбогій ниві" України, де до того виростали якісь почварні мутанти, хворі виплоди правд "з чужого поля" [6, 17-18].

З цього погляду доречно звернутись до поезії Ольжичевого побратима по перу Олекси Стефановича: у сонеті "Два", вперше опублікованому у ліричній книзі "Stefanos I" (1938) з підзаголовком "Шевченко й Гоголь", співставляються два велети на тлі української культури та національного самоусвідомлення. І в цьому автор явно перегукується з Є.Маланюком (розвідки "Нариси з історії нашої культури", "Шевченко і Гоголь"). Як наголошував "боян Степової Еллади", характеризуючи слід, залишений двома синами України, "в тій темряві Ночі Бездержавности обидва вони, Шевченко і Гоголь, при всіх різницях і неспівмірностях своїх, залишалися орієнтаційними дороговказами і акумуляторами національного духа" [15, 70].

Свій твір О.Стефанович будує на контрасті, як, зрештою, це бачимо і в Кобзаревому посланні "Гоголю" (1844, Санкт-Петербург) з його "геніяльною синтезою" (Є.Маланюк). Пригадаємо Шевченкове:

Всі оглухли – похилились

В кайданах... байдуже...

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже...

і далі:

Нехай, брате. А ми будем

Сміяться та плакать [28, 196].

Відтак сам Кобзар протиставляє себе своєму "великому другові" і "братові" Миколі Гоголю як жартівникові-дотепникові та життєлюбцю в його сонячно-романтичних малоросійських повістях (збірки "Вечори на хуторі побіля Диканьки", "Миргород"). Адже у Т.Шевченка натомість українське життя викликало болючі думи і душевні рани ("одна давить серце, друга роздирає").

О.Стефанович слідує цьому ж принципу розмежування двох геніїв, означивши їх як дві різні іпостасі української душі, як два світобачення:

Вони встають живими у словах:

"Смієшся ти, а я ридаю, друже".

Loading...

 
 

Цікаве