WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Олесь Гончар у зв’язках з українською діаспорою та зарубіжним світом - Реферат

Олесь Гончар у зв’язках з українською діаспорою та зарубіжним світом - Реферат

Варта уваги й така думка О.Гончара про літературу діаспорну й материкову від 11.08.1993: "Ось ті, хто найбільше вчора ганив діаспору, сьогодні перші розбивають лоби в поклонах перед нею. Заслуги діаспори, особливо в науці, в збереженні національних цінностей, справді величезні. А от коли інститутські флюгери протиставляють діаспорну творчість всьому, що творилося тут, в Україні, то хіба можна з цим погодитись?! Ніби й не було в діаспорі своїх графоманів, кон'юнктурників, все, що писалося там — самі вершини, а що творилося тут — нічого, мовляв не варте. А геніїв, рівних Тичині й Довженку, все ж таки там не з'явилося! Багряний, Теліга, Орест і Ольжич, Юрій Липа — це справді великі набутки, як і Олесь, Винниченко (надто ранній), але для чого їх протиставляти Рильському чи Григорові Тютюнникові або В.Землякові, чи Ф.Роговому? Не протиставляти треба, а єднати все достойне в сильну велику національну літературу — ось що треба Україні" [8: 482].

Двічі висували О.Гончара на здобуття Нобелівської премії в 1989 і 1994 рр. Ось його роздум з цього приводу: "02.02.1994 Інститут літератури подає автора "Собору" на Нобелівську. Це вдруге робиться подання (після діаспори). Ставлюсь до цього спокійно. Скоріш усього, й цього разу все кінчиться безрезультатно. Для потомків Карла ХII Україна — далека й незнана. Інакше чому б не бути серед нобелівців Іванові Франкові, або Тичині (ранньому), або ж Іванові Багряному? Було б це справедливо. Було б" [8: 510-511]. Як відомо, на Нобелівську премію висувались також і У.Самчук, М.Бажан, В.Стус. Але Україна з різних причин залишилася без нобелівських лауреатів.

Про І.Багряного, У.Самчука, І.Оглоблина, їх стійкість свідчить запис від 16.07.1994: "Знаю, як усе складно було, як важно було ухилятись, але ж тільки уявити, що зробила б Москва, якби в її пазурі попалися Багряний, чи Самчук, чи професор Оглоблин, не кажучи вже про лідерів УПА. Ні, є речі, на які згоджуватись не можна було ні за яких умов, хай би як сідали тобі на голову всі їхні вишенські та мануїльські" [8: 587].

Тепло згадує О.Гончар про ще одну приємну зустріч у записі від 10.10.1993: "Був гостем у нас у Кончі Джеймс Мейс, американський професор, один із тих, хто організував у Вашингтоні сенатські слухання по голодомору (опубліковано три великих томи тих найжахливіших свідчень, — я назвав їх "чорною Іліадою ХХ віку"), Мейс — американець у 14-му коліні, веде свій родовід від індійських племен — може тому й переймався таким співчуттям до України, посвятив себе дослідженню найбільших з наших трагедій... Я подякував йому від нас усіх" [8: 489].

Багато тут й інших записів, оцінок, думок про представників діаспори. Іноді зустрічаються й насторожені, й навіть негативні думки про деяких із них, зокрема про І.Кошелівця, Ю.Шереха, не погоджується він з оцінками України в поезії Є.Маланюка.

Знаменною подією у житті О.Гончара останніх літ було відвідання Канади на запрошення вчених Альбертського університету у зв'язку з присудженням йому почесного звання доктора літератури в 1992 році.

Про це розповідається у цікавих спогадах Леоніда Рудницького "Твердиня", Петра Саварина "Олесь Гончар — доктор Альбертського університету, або 10-денна подорож у казку", Валентини Муравецької "Пам'ятна зустріч", Стівена Патриляка "Олесь Гончар: сприйняття його творчості в англомовному світі", опублікованих у книзі "Вінок пам'яті Олеся Гончара".

В офіційному представленні О.Гончара під час вшанування П.Саварин відмітив заслуги Олеся Гончара "не лише як письменника, а як людини, яка під час найтемніших декад сталінського режиму ніколи не губила своєї віри у свободу і людську гідність і постійно виявляла свою зневагу і спротив до всякого насильства, тиранії і дискримінації", і закінчив його такими словами: "Я представляю вам, пані і панове, духовного батька незалежної України, пана Олеся Гончара" [1: 187].

Леонід Рудницький вважає, "щоб оцінити справжню велич Олеся Гончара, потрібно взяти до уваги не тільки його романи й оповідання, не лише промови й статті, але в цілому вплив його могутньої особистості на розвиток культури в Україні, а також на літературу, мистецтво, політику країни. Людина нездоланного духу і високорозвиненого почуття обов'язку, О.Гончар завжди усвідомлював відповідальність нині сущих перед майбутніми поколіннями. Понад усе О.Гончар був чесною і справедливою людиною, якій вдалося зберегти глибоке відчуття особистої цілісності у тяжкі й небезпечні часи" [1: 205].

Стівен Патриляк вважає, що "творчість О.Гончара в англомовному світі недооцінена. Я дійшов висновку: проблему недостатнього "інтересу" до автора слід розглядати не з точки зору прийняття (чи неприйняття) його англомовними читачами, а скоріше з точки зору недостатньої обізнаності того ж читача з літературними досягненнями письменника" [1: 202].

Високо оцінює творчість О.Гончара індійський письменник і перекладач Нагуркані Мухаммеду Шеріф: "Я переконаний, що твори Олеся Гончара переступлять засніжені Гімалаї, органічно увійдуть в індійську літературу, як увійшли твори вашого славетного Кобзаря" [10: 616].

Олесь Гончар тепло розповів про свою подорож до Канади у статті "Відкриття Альберти", вперше опублікованій в "Літературній Україні" (1992, 9 липня). Він захоплюється Едмонтоном ("Едмонтон — це свято душі, це свято доброти і світла", "У розливах світла купається вся Альберта"), Скелястими горами, а найбільше ж чудовими людьми, які розкрилися перед ним. "Хіба не пора відкрити і читачам України Докію Гуменну та її багаторічну творчість?" — запитує письменник. О.Гончар захоплений творчістю Юрія Клинового (сина В.Стефаника), його книгою блискучої есеїстики "Моїм синам, всім приятелям", згадує його "монументальний том праці, глибоких роздумів про творчість Леся Мартовича, Григорія Косинки, Тодося Осьмачки, Олени Теліги, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколи Куліша, Олекси Слісаренка, Василя Чапленка, Василя Барки, Остапа Тарнавського, чия творчість стала об'єктом вдумливих, проникливих досліджень, котрі істотно могли б збагатити українське літературознавство". Своїм власним стилем, незалежністю думки, Стефаник-молодший, найдостойнішим чином виповнив свій синівський обов'язок, значною мірою розширивши дотеперішні уявлення про справжні масштаби творчості й епістолярно-філософської спадщини "покутського майстра" [3: 391-392].

Згадує О.Гончар і "нещодавно видану "Сучасністю" грунтовну монографію "Експресіонізм у творчості Василя Стефаника", автором якої виступає Олександр Черненко — "відомий науковець і громадський діяч в Едмонтоні", а також Богдана Кравченка, під чиєю орудою видається найповніша і — хочеться сподіватись — найдосконаліша багатотомна Українська Енциклопедія англійською мовою" [2].

Що ж відкрив для себе у цій гостинній Альберті, в її тисячокілометрових надокеанних Скелястих горах? — підсумовує О.Гончар, і дає гранично чітку відповідь, якою й закінчується стаття, що її назвав П.Саварин "Одою до Альберти". "Відкрив елементарну, але таку важливу й дорогу для тебе істину: людям можна — можна! — жити між собою по-людському! Відкрив, зміцнив у собі почуття надії, що й люди твоєї землі, прийдешні завтрашні покоління житимуть колись таки краще. Тільки ж для цього, як усі ми — надто молоді сили нації маємо дорожити тим, що здобуто: свободою, незалежністю. Маємо відкинути геть взаємовиснажливі провінційні амбітності; виробити і в собі імунітет проти будь-якого нахилу до розбрату і чвар, бо небезпеки саме звідти підстерігають нашу державність.

Згуртувавшись, люди всіх поколінь, і сиві, і юні, маємо в поті чола щодень трудитися для неї, для України. Бо це означатиме ж — і для всього людства" [2].

Не раз він згадує про цю приємну подорож і в листах: "Поїздку в Едмонтон, надто в Скелясті гори, ми згадуємо як подорож у казку, а подібних казок не так уже й багато", — читаємо в листі від 02.07.1992 р., а в іншому, від 20.07 того ж року, ще одне захоплене визнання: "Ми ще й досі Альбертою переповнені, її людьми, її шляхами, її Скелястими горами" [1: 196].

Заокеанським букетом найніжніших квітів лягли у вінок слави оці слова: "Бо хоч він і умер, але ім'я його і твори житимуть вічно поруч таких велетнів слова і духа, як Шевченко, Франко, Українка, і їм подібних, на які так багата наша нарешті вільна нація. Відтепер "його зоря" світитиме з небес вічності", — так закінчується спомин доктора П.Саварина.

У щоденникових записах, як і в листах письменника, чимало коротких, але вагомих заміток про зустрічі у себе вдома з шановними канадцями та іншими представниками зарубіжжя, як, наприклад, з художнім керівником і диригентом капели бандуристів ім. Шевченка В.Колесником, з дружиною, з сином професора Лабунька, який просив допомогти влаштуватись на роботу в Україні, або й такий: "24.05.1992 Яр Славутич подарував свої поезії, з них дізнаюсь, що його дружину з немовлям на руках німці спалили у лісовій хаті разом з іншими чернігівцями-поліщуками" [8: 431].

Подорожі ці, як і інші, зустрічі з цікавими і добрими людьми викликали захоплення, народжували взаємну повагу, приязнь, любов, будували мости єднання й дружби між народами, людьми доброї волі та їх культурами й літературами зокрема, в цьому їх неперехідне значення.

Література

1. Вінок пам'яті Олеся Гончара. — К.: Укр. письменник, 1997. — 459 с.

2. Гончар О. Відкриття Альберти // Літ. Україна. — 1992. — 9 липня.

3. Гончар О. Письменницькі роздуми. — К.: Дніпро, 1980. — 314 с.

4. Гончар О. Про наше письменство. — К.: Рад. письменник, 1972. — 355 с.

5. Гончар О. Чим живемо. — К.: Укр. письменник, 1992. — 406 с.

6. Гончар О. Щоденники. — К.: Веселка, 2002. — Т. 1. — 455 с.

7. Гончар О. Щоденники. — К.: Веселка, 2003. — Т. 2. — 455 с.

8. Гончар О. Щоденники. — К.: Веселка, 2004. — Т. 3. — 605 с.

9. Про Олеся Гончара. — К.: Рад. письменник, 1978. — 432 с.

10. Слово про Олеся Гончара. — К.: Укр. письменник, 1997. — 453 с.

11. Рудницький Л. Олесь Гончар і українська діаспора // Слово і час. — 1993. — № 4-5. — С.68.

12. То звідки ж взялася "звізда полин"? // Літ. Україна. — 1987. — 7 жовт.

Loading...

 
 

Цікаве