WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Олесь Гончар у зв’язках з українською діаспорою та зарубіжним світом - Реферат

Олесь Гончар у зв’язках з українською діаспорою та зарубіжним світом - Реферат

Олесь Гончар у зв'язках з українською діаспорою та зарубіжним світом

На життєвих і творчих перехрестях Олеся Гончара було чимало подорожей, зустрічей, бесід з багатьма відомими борцями за мир і прогрес, керівниками держав і рядовими учасниками різних зарубіжних громадських, літературних і політичних організацій. Він залишив окремі публіцистичні, літературні статті, нариси, есе про ці зустрічі, думки про багатьох державних керівників різних континентів і країн, письменників і літературний процес. Про це ж ідеться також у листах і щоденникових записах.

Знайомства відбувалися у зарубіжних країнах і на батьківщині на найвищих форумах, з'їздах, у складі дипломатичних і парламентських делегацій (на ювілейній сесії Генеральної Асамблеї ООН, 1950 в Америці, на відкритті семінару ООН з обговорення багатосторонніх заходів зміцнення довір'я і відвернення війни, 1989 в Києві, на Форумі Миру, 1979 в Парижі, на з'їздах письменницьких організацій та зустрічах з письменниками Японії, Словаччини, Китаю, Польщі, Італії, США, Канади... Такі зустрічі були з Індірою Ганді (1982), і Го Мо Жо (1950), матір'ю Терезою (1987) і Фіделем Кастро (1963), Джоном Стейнбеком (1963), Робертом Фростом і Карлом Сендбергом (Фроста він називає "проникливим психологом, який з таким почуттям відтворив колись смерть наймита на фермі, передав біль хлопчика, якому сталева пилка розтинає руку на лісопилці", а про американця шведського походження Сендберга пише, що "у молодості видно був людиною буйного темпераменту, він, здається, раніше за інших американських поетів став знаним у нас на Україні", чия "оптимістична, бадьора, уїтменівської сили й розмаху поезія багато літ була на устах у трудової Америки" (стаття "Сини Америки", інша назва "Крізь залізну завісу", 1955-1991); з Джеймсом Олдріджем (1981) і Ж.П.Сартром (1961, Київ); Назимом Хікметом (1954) і Ярославом Івашкевичем (1979), Габріелем Маркесом, Захарієм Станку, співаком Полем Робсоном..., як і багатьма іншими відомими людьми.

Його перу належить низка статей, нарисів, есе про ці подорожі, зустрічі з представниками багатьох зарубіжних країн. Назву деякі з них: "Китай зблизька" (1951), "Нариси про Чехословаччину" (1950), "Японські етюди", "Читаючи японського автора" (1969), "Атлантична ніч" (1955), "Берег його дитинства" (1963), "На землі Камоенса" (1985), "Тагор приходить на Україну" (1990), "Відкриття Альберти" (1992), "Невигадана новела життя" (1995, про Ю.Шереха).

Із листа до Л.Рудницького від 27 липня 1993 р. дізнаємось, що О.Гончар тричі бував в Америці (в 1950 в складі делегації на ювілейній сесії Генеральної Асамблеї ООН, враження від неї до певної міри відтворені у повісті "Спогад про океан"; удруге — в складі письменницької організації разом з Л.Леоновим та М.Аеузовим у 1958-му році, як гості Держдепартаменту. Побував у багатьох штатах, мав зустрічі у Гарварді і в Колумбійському університеті, відвідав бібліотеку Конгресу. Тоді ж познайомився з Р.Фростом та К.Сендбергом; втретє був у Нью-Йорку в 1973 р. ще на одній сесії ООН, мав щастя відвідати Філадельфію, враження від неї можна знайти у "Твоїй зорі".

Є у нотатках О.Гончара за 1991 рік такі вагомі слова: "Як таки багато випало на мою долю! Скільки добрих людей зустрічалось на життєвому шляху, даровано щастя творчості. Чисте й щире моє почуття вдячності Покровителеві Небесному і Пречистій Богоматері заступниці війська Запорізького". Він мріяв навіть написати книгу "Людське" про людей, які зустрічались у його житті. Але задум не звершився. Можна лише пошкодувати.

В останні роки зав'язались дружні й теплі взаємини О.Гончара з багатьма представниками зарубіжжя: на Україні і в нього вдома побували К.Сендберг, Д.Стейнбек, Л.Рудницький, П.Саварин, Джейм Мейс та багато інших. Ось як згадує він у "Щоденниках" про своє нелегке життя і про зустріч і прийом удома подружжя Стейнбеків: "Якийсь знавець пише про мене "...весь час перебував на вершині системи"... Так це декому уявляється. А хто ж був для цієї "системи" упродовж десяти літ білою вороною? За чиїм життям постійно стежив, мабуть, цілий взвод донощиків-сексотів? На кого пашіли злобою ватченки, грушецькі та щербицькі, домагаючись санкцій на Політбюро, вважаючи, що "его пора сажать", вічне підслуховування телефонних розмов, вічний піднадзорний — нічого собі, "на вершині системи"... Ворогам не побажаю такого "комфорту".

Коли ми приймали дома Стейнбека та його дружину, в квартиру непрохано, нахабно набилося повнісінько сексотні, ціла зграя "соцреалістів" в "штатском" очей не зводили, дуже видно, кортіло їм не пропустить моменту, коли Стейнбек буде мене "вербувати". Вкрали зі стола навіть "Грона гніву", підписані ним, — книжка так і не знайшлася... А що викоювала зі мною цензура, звичайно, за вказівкою зверху! Навіть нещасного "Кресафта" чверть віку не пускали до друку. Таке-то було життя "на вершині" [8: 358].

Подружжю Стейнбеків показали тоді Київ, Володимирську гірку, місце, де був Михайлівський Золотоверхий, і відвідали музей Тараса Шевченка. "Як не дивно, а гість наш, здається, нічого не знав раніше про існування Кобзаря, вражений він, у крайньому потрясінні відкрив для себе генія України, велич його багатостраждального життя. Ось він сидить, змучений, згорблений, в останній з музейних кімнат і плачучи слухає Тарасів "Заповіт" [5: 238].

Популярність О.Гончара помітно зростала і в Західному світі. Його запрошують узяти участь у конференціях, присвячених його творчості у Вашингтоні та Філадельфії (жовтень 1990 р.). Він не мав змоги взяти участь у них і надіслав організаторам "Привітання учасникам наукових конференцій" від 08.10.1990 р., в якому висловив "глибоку вдячність за виявлену йому честь і братерські почуття доповідачам і учасникам конференції, зокрема Науковому товариству ім. Шевченка, особливо Голові товариства пану Ярославові Падоху та науковому секретареві Товариства пану Леонідові Рудницькому, чию доброзичливу енергію та ініціативність відчуваю навіть із відстані, бувши до того ж певним, що виявлена вами висока увага адресується не тільки мені, але і всьому нашому письменству". Як наголосив далі митець, "події останнього часу ще раз засвідчують, яка величезна роля належить українській діаспорі у зближенні й розвитку рідної культури. Ми дорожимо вашою підтримкою, для нас відрадною є та реальність, що діаспора явила світові насправді феноменальну силу й незнищимість українського характеру, винятковий творчий потенціал української нації" [5: 374].

Наукове товариство ім. Шевченка (США) присвятило цілу сесію гончаревому життю і творчості, пізніше того ж таки місяця відбулася ще одна конференція в університеті Ла Саль (Філадельфія), присвячена окремо романові "Собор".

У виступі "Будьмо на висоті" на відкритті Конгресу інтелігенції України 14 вересня 1991 р. О.Гончар підкреслював: "Нині з допомогою нашої роботящої діаспори, досягнувши підтримки демократичної інтелігенції близьких і дальших країн, маємо відкрити світові Україну реально існуючу талановиту, красиву націю з її культурою, здатну духовно і економічно інтегруватись в європейське життя" [5: 379].

Думка про роль культури, мистецтва, літератури в духовному житті народу, в зміцненні дружби й миру між народами проходить і в звертанні "До португальських друзів" (1989). "Мабуть, ніщо, крім мистецтва і літератури не здатне з такою емоційною силою зближувати народи, відкривати їм душі один одного, являючи їх у найбільш істинному, справді глибинному. Саме в цьому вбачається мені унікальна гуманістична місія художнього твору митця!" [5: 305].

О.Гончар перечитує твори письменників діаспори, захоплюється їхніми досягненнями й успіхами, відкриває для себе Василя Барку, Івана Багряного, Уласа Самчука, Докію Гуменну... У щоденникових записах читаємо: "23.06.91. Не знаю, чому наші літературні судді так мало говорять про Багряного? Адже він вище Хвильового, вище багатьох! А життя яке! Джек Лондон міг би позаздрити. "Сад Гетсиманський" і "Тигролови" це ж європейська література першокласна... Яка несправедливість. Треба все зробити, щоб широко відкрити його Україні, на Багряному, на його мужності має формуватись українська молодь! А яка в ньому вітальна сила, який життєлюб". [8: 302]. І він робить чимало для того, щоб його знали і він був доступний українському читачеві.

У 1992 р. митець був посмертно удостоєний Державної (нині Національної) премії ім. Т.Шевченка. Газета "Літературна Україна" у числі від 26 лютого 1992 року так передає Гончареве захоплення як тодішнього голови комітету з премії ім. Т.Шевченка: "У галузі художньої літератури премії посмертно удостоєно й видатних українських письменників Б.Антоненка-Давидовича та Івана Багряного — славетного нашого письменника, який став до того ж першим лауреатом Шевченківської премії з-поміж української діаспори. Подиву гідна велична постать цього високоталановитого автора, чиї твори тільки зараз повертаються до українського читача. Відзначені премією його романи "Сад Гетсиманський" і "Тигролови" — це художньо-історичний вирок жахливій тоталітарній системі, дикунській імперії зла, яка морально калічила людину і фізично знищувала її. Прикро і сумно, що доводиться з великим запізненням пошановувати справді гідних шани митців, які упродовж нелегкого життя чесною творчою працею допомагали рідній Україні виборювати державність".

У щоденниковому записі від 19.09.[19]94 він згадує про першу зустріч із романом В.Барки "Жовтий князь", його значення і про презентацію хрестоматії "Українське слово", до якої увійшов названий твір. "Читаю Барку. Це той "Жовтий князь", що я його колись потайки читав цілу ніч, діставши завдяки протекції це крамольне чтиво, — його мені, делегатові в ООН, видали під суворим секретом із дозволу Шевеля — міністра на кілька годин, лише до ранку. Зараз читаю "Князя" в Хрестоматії літератури ХХ віку, виданій вільно в Києві (позавчора була презентація). В чомусь, можливо, ми були сильніші за Барку, але про голод так, як він, із нас не написав ніхто. Щось путнє на цю тему було в моїй першій повісті, яку за порадою старших довелось у 37-му самому знищити (щоб самого не знищили) і від якої щось уже — геть жалюгідне, до невпізнання знівечене — Малишко пізніше опублікував у ж. "М[молодий] б[ільшовик]" в 1941-му.

Поезія Барки вражає. Оце той "авангард" у порівнюванні з яким, "неоавангардисти" просто ніщо. А все тому, що Барка віруючий. Йому допомагає Бог. Іноді й мені допомагає небо. І на фронті і пізніше... Хоча зі здоров'ям складно і майже ніде тепер не буваю, але на презентації "Українського слова" ми з Валею вирішили таки бути. Бо ж сталась подія національної ваги! Ідуть вперше до читачів три томи Хрестоматії, справді золоті томи єднання письменників діаспори і письменників материкової України. На жаль, державні мужі не оцінили того, що сталося. Ніхто не прийшов. Та обійшлося без них" [8: 545].

Loading...

 
 

Цікаве