WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Олекса Полішкаров (Білий Голуб) - Реферат

Олекса Полішкаров (Білий Голуб) - Реферат

Олекса Полішкаров (Білий Голуб)

Сонячний травень 1991 року, але у пам'яті інше. Була осінь петербурзька, імлиста, з мжичкою довгою, і був 1988 рік, уже несмиренний, і була призначена зустріч на станції метро "Приморская" на 10-ту годину. Я прибув на 10 хвилин раніше, схвильований. Я — організатор досить відповідальної справи. Мене зустрічає Петро Володимирович Жур привітною посмішкою, але бачу — він встиг змерзнути. Разом відходимо в затишний куточок, де трохи тепліше і зручніше чекати ще трьох.

Раптом до наших ніг прилетів голуб, я його побачив краєм ока, продовжуючи розмову про плани наші на день, а Петро Володимирович, перепросивши мене, перебиває і з тою ж радісною посмішкою каже: "Дивіться, голуб, та ще й білий, — це ж душа Тарасова!.. " Я упевнююсь — дійсно, білий і навіть туркоче і не можу тут не згадати свою маму, яка мені це ж саме говорила і на все життя заклала в серце моє віру в Бога... Тут до нас приєднались ті, кого ми чекали: Тетяна Лебединська, Анатолій Школенко, Стефан Шурко.

Поїхали ми на Смоленське кладовище, щоб відшукати місце першого поховання великого поета України Тараса Шевченка. Петро Володимирович з великою текою, в якій зібрані необхідні папери та документи, він — відомий шевченкознавець, найдосвідченіший серед нас і найстарший за віком. А трохи молодший за нього, але не менш активний шанувальник Тараса — це інженер Школенко, котрий бачив і пам'ятає, що на тому місці ще в 60-ті роки стояв дерев'яний хрест. Про цей хрест я чув у кінці 60-х років від онука відомого українського історика О.І.Левицького.

Біля церкви на честь Ікони Смоленської Божої Матері, де колись відспівували тіло нашого Тараса, зупиняємось. Анатолій Миколайович, поки Жур голосно читав спогади Лєскова про поховання Шевченка, роздивився і показав нам місце, де колись стояв хрест з написом, що тут була могила українського поета Тараса Шевченка. Але зараз хреста немає, і, щоб розвіяти сумнів, всі одностайно вирішили, що треба мати хоч якісь елементарні докази. Ми обійшли навколо церкви, обдивились всі пам'ятники, поставлені ще за життя Тараса, які є на його малюнках. Приєднався до нас староста церкви, який розпочав розмову про якийсь малоросійський сектор, де ховали тільки українців. Але пошуки цього сектора були марними — його вже немає. Хотів допомогти нам у пошуках завгосп церкви, потім приєднався настоятель. Ми дивились церковні архівні матеріали, але залишились своєю роботою не дуже задоволені. Звертались до професора петербурзьких некрологів Пирожкова, та й він нічим нам не допоміг. Знову ми всі зібрались біля церкви Ікони Смоленської Божої Матері, обговорили всі пропозиції, всі за і проти. З нами був настоятель, який нам сказав, що місце і досі вільне, бо за православним і народним звичаєм в одну могилу двічі на ховають, а тут було поховано академіка, відомого художника, великого поета України... З документів ми знаємо, які на похороні були видатні і відомі, і впливові особи, і скільки народу... Всі ми згодилися — місце могили було тут.

Час ішов швидко, був уже грудень, і треба було отримати дозвіл на встановлення пам'ятного знака, а його з різних причин не давали. Нарешті наш товариш Стефан Матвійович Шурко виявив українську кмітливість — і дозвіл був отриманий.

Через спілку письменників Ленінграда я звернувся до організації "Монументскульптура", але відмова була швидка та коротка, мовляв, граніт — будівельний матеріал і на цей 1988 рік фонди вибрані, а на наступний ми запізнились з замовленням. З'явилася надія, що нас виручить кооператив, але він запросив за свої послуги таку суму, якої ми не мали і навряд чи змогли б зібрати. На допомогу прийшов скульптор-українець Леонід Колибаба. Відгукнувся гаряче і, покинувши всю свою роботу, запропонував свій матеріал. А були в нього гранітні плити і окремі брили. Час йшов невпинно і кожен наступний день був дорожчим за попередній. Яким має бути пам'ятний знак? При обміркуванні нам, а особливо мені, не сподобався вже розпочатий варіант у вигляді плити з бронзовими літерами. Знову пошуки. І ось прийшла ідея великої брили, яка буде нагадувати за формою сльозу чи серце... Але де ж узяти цю брилу?

Допоміг начеб-то випадок... А можливо, й закономірність. Напередодні у моєму рідному Миколаєві зустрілися й познайомились двоє поетів, обидва — Бойченки. Обидва — земляки миколаївці, але на той час Валерій Бойченко, член Спілки письменників України, мешкав у самому Миколаєві, а Борис Бойченко, офіцер, служив і залишився жити у Ленінграді, Валерій і порадив йому знайти у Ленінграді українське товариство та Олексу Полішкарова й підключитись до спільних справ. І він дуже вчасно прийшов до нас — йому, підполковнику, я й розповів про наші митарства, й у відповідь почув: "Я люблю Тараса не менше, ніж ти, брила буде така, як треба — на вибір". Й він мобілізував потужну військову техніку, могутню брилу знайшли й витягли з тисячолітніх фінських боліт, і хлопці-солдати привезли її до майстерні скульптора Леоніда Колибаби, в якій, завдяки сильним і розумним рукам скульптора, вона стала набирати того вигляду, якого ми троє хотіли. Терміни були дуже стислі, останню літеру вирубали на ній п'ятого березня, а сьомого з великими труднощами, але все ж Бойченко привіз її на Смоленське кладовище. Тут до нас приєдналось ще три наших активісти: Михайло Савченко, Стефан Шурко і Слава Юртаєв. А погода була така, як пізньої осені, вітер холодний, з перервами дрібний та колючий дощ, а на місці могили затоптана гора з льоду, сміття та снігу. А куди його діти? І знову проблеми...

Але взялись за роботу і, мокрі від дощу та поту, підготували і фундамент, і майданчик під брилу. Розігнули стомлені спини, глянули на небо, і раптом хмари якось швидко розійшлись, і радісно виглянуло сонечко, і над нами закружляв самотньо білий голуб і сів у центрі майданчика, весело затуркотів, перебираючи дзьобом пісок, наче вимовляв: тут-тут-тут. Бачив я, як були зворушені Леонід і Михайло, як перехрестились вони, а я згадав той осінній день і голос Петра Володимировича: "Це душа Тараса".

І ось брила уже застропована, і ми всі по команді Леоніда почали направляти її так, як це вимагав задум скульптора. Та Михайло раптом зупинив це священнодійство, побіг до свого портфеля і приніс білу хустину з чорною землею з-під рідної хати Тараса. Він поклав її на те місце, де ще недавно сидів голуб.

Потім був день 10 березня, мітинг, відкрили цю брилу відомий український поет Дмитро Павличко та Борис Бойченко.

Loading...

 
 

Цікаве