WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Образ писанки в поетичному світі Оксани Лятуринської - Реферат

Образ писанки в поетичному світі Оксани Лятуринської - Реферат

Важливим чинником візуальних образів поетки є кольорова гама. Як відомо, колірна діяльність людини традиційно ґрунтувалась на природних барвах — імітувала або відкидала їх, протиставляючи їм колір більш штучний, конструктивний. Однак, за спостереженнями дослідників, "народний майстер тяжіє до простих і сильних контрастних сполучень: червоного з зеленим або синім, оранжевого з чорним, жовтого з синьо-зеленим, блакитно-синього з коричневим" [7:37]. У писанкарстві зазвичай кожний регіон мав свої улюблені барвникові відтінки, а їхня ускладненість є показником тривалої еволюції, причому "що більше кольорів на писанці, то магічніша вона" [8:456].

Кольористика О.Лятуринської віддзеркалює її розмаїті зацікавлення в образотворчому мистецтві, а видозміна гами барв подекуди має суто естетичне підґрунтя, що переконливо ілюструють її думки щодо специфіки писанкарства. "При добрих фарбах, — пише вона в одному з листів, — декоративність пави чи то жар-птиці дуже вдячна: жовтю передати золото, червінню — рубін, зеленою — ізмарагд, малахит, емеральд..." Сама вона з традиційних поєднань кольорів надавала перевагу тим, що споріднені з краєвидами Полісся: "Я люблю синьо-зелені барвні сполучення" [1:695]. Але її особистісне творче начало спонукало до нетрадиційних новацій. Імітація природи Лятуринській здавалась зайвою, вона відкривала інші тональні регістри. Характеризуючи писанкарський доробок мисткині, Оксана Бризгун-Соколик відзначає: "Без вагання вдавалася Лятуринська до незвичайних кольорів" [2:27], велике враження справляли її фіолетові орнаменти. Зарекомендувала писанкарка себе і як майстер ефекту в сфері мінімальної кольористики, що пояснює так: "...за своє "Трипілля" (з останньої серії [...]) я взялася із браку добрих фарб. Моя інтенція була: доказати, що й при обмеженості барв можна доцілити мистецький здобуток і стиль..." [1:694].

У віршах Лятуринської тенденція зміни соковитості барв пастельністю палітри має свій, не завжди послідовний ритм, зумовлений настроєвими відтінками, і, в першу чергу, наростанням всеохопної туги:

І кожний день затре один на лицях колір.

На полотні моїм — все більше холод

Білої осени в безбарвнім колі [1:92].

Поетка-маляр гостро відчувала бентежну кольорову гаму довкілля і вміла піймати її словом, що підтверджують хоча б такі рядки:

То божа синь, то ніжно кинута рожевість,

То ще несита зелень вітів яблуневих[1:89].

І все ж можна стверджувати про виокремлення нею білої барви, яка у неї є і підкресленим тлом, і аналогом особливого душевного стану, і технічним засобом вербального окреслення контуру, постаті, як-от: "На білому вінок миртовий", "Ніч стоїть у біле вбране", "і ще біліша стану в тиші" тощо.

У Оксани Лятуринської, яка так гостро відчувала "життя стобарвність", визначити якусь кольорову домінанту важко, радше слід говорити про певні кольорові смуги в поетичному доробку — від активного захоплення кольором до повного його ігнорування.

Розглядаючи творчу спадщину Оксани Лятуринської, не можна оминути питання стилізації. З першої її поетичної збірки, безперечно найяскравішої, вдумливий і щиро "врадуваний" словом дебютантки вже тоді визнаний маестро Маланюк зауважував: "Ця досконалість, ця стильова завершеність поезій Лятуринської наче аж заворожують. Справді, досконалість стилю поетки стоїть на самім краю тієї небезпеки, що зветься стилізацією. Один крок і живе трьохвимірне життя її поезії може обернутися в плоску досконалість двохвимірної графіки, в закам'янілий бездух мертвої краси.

Але авторка уміє вдержатись на цій гострій границі. І її поетичні емалі переливаються, пульсують... життям справжнього мистецтва" [1:702]. На жаль, постпразький доробок О.Лятуринської поступово втрачав здатність заворожувати. Одним з перших це об'єктивно відзначив завжди шляхетний і незмінно доброзичливий до творчості мисткині Юрій Шевельов. Оцінюючи нові вірші Лятуринської, у листі до неї від 15.11.1946 р. він зокрема писав: "Дві поезії з "Веселки" — прекрасні, але це все тільки стилізація [9:125]. І хоч, як додавав Шевельов, "стилізація зовсім не виключає чудовости", він був певен, що Лятуринська на них не зупиниться. "Ваше майбутнє [...], — переконував він поетесу, — у злитті стилізації з висловом Ваших почувань — суто Ваших, особистих" [9:126].

Свідому офіру "свого голосу" перед "голосом многоти" можна розглядати і як причину, і як наслідок згасання творчого потенціалу поетеси, але не визнати його не можна. Шевельов висловлював жаль, що свій хист Оксана Лятуринська так щедро витрачала на розмаїті захоплення, оскільки вбачав у ній передусім літератора і спонукав до роботи над романом. Він навіть оголосив нещадну війну її "лялькам", до яких, мабуть, можна додати і писанки. Але саме в писанкарстві Лятуринська проявляє помітнішу свободу і прагнення до реалізації власного "Я", ніби прислухавшись до напучувань Ю.Шевельова. Дослідники поетичної спадщини Лятуринської одностайно підкреслюють, що її своєрідні образи "акумульовані [...] з далекого минулого, [...] пропущені через [...] свідомість та підсвідомість..." [10:99]. Дійсно, вони встають, за рядками О.Лятуринської, "... мов виконане римське торсо, // З нашарувань, із глибини давнин...". Водночас архаїчно-множинне авторкою переосмислювалось, трансформувалось в одинично-чуттєве, як-от:

Відчулось темними ночами

прозорилося днями,

ішло і шляхом, і стежками,

з гусьми летіло й з журавлями...[1:123]

Та йдеться не лише про дотик до етнокультурних глибин на рівні підсвідомості, а про більше: через певне інформаційне поле (мистецьке чи релігійне) віддалене і загадкове могло стати знову панівним у свідомості посвячених у сучасність. Саме до цього, очевидно, подекуди прагнула Оксана Лятуринська. Ось чому не тільки Євген Маланюк помітив ефект "завороження" словом поетеси. Вона не помилялась у потенціалі сили впливу світосприйняття предків на сучасного реципієнта. "Імажинації, поетики, словотворення, навіть слова народного примітива, Бояна, Митуси, видко вже мало кому зрозуміти, — підкреслювала Лятуринська. — А спробуй хто розгадати народну загадку! Нехай забули її символіку, нехай забули словоообраз, але як можна позбутися чуття, емоцій, того відрухового, того, що в крові, що — хай не в парі з етносом — конче має прийти з біосом [1:646]. І чим більше поетеса поринала в таїну первісних уявлень, тим більше переконувалась, що наші знання про неї мізерні. Тому постійно поповнювала їх, шукаючи для себе концептуального захистку, іноді помилково хапаючись за будь-яку ймовірність однозначності. У своїх полеміках з тими, хто заперечував послідовність і логічність примітивних знаків родоплемінного світогляду, вона демонструвала свою незламну віру як останній доказ, "заперечувала раціо во ім'я інтуїції" (Ю.Шевельов): "Кажете, нема символів? Ви, мабуть, не вмієте їх читати. [...] А якщо справді нема — мусять бути. Інакше відберете писанці душу". Цю віру мисткиня переносила на поезію, де, окрім застосування фольклорно-образного багатства, вона постійно шукала знак-ключ до каналу, який об'єднує "і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків в Украйні і не в Украйні" сущих, прагнучи створити нову міфологічну мову.

Настане новий світ і в ньому тьма і світло,

І в ньому Зло й Добро, і твар земна всія

Й напише хтось всесвітню Книгу битія... [1:236] —

стверджувала Оксана Лятуринська. І таку спробу робила вона сама, відчуваючи покликання бути предтечею цього Когось.

Отже, творче "я" поетки влилось у народне мистецтво, суголосність з яким вона відчувала повсякчас: "...ніби я сама уклала першу пісню, зліпила божка, добрала кольори й знаки до писанки" [1:693].

Студіювання і пропагування Оксаною Лятуринською писанкарства, її доробок на цьому поприщі — закономірне явище творчого поступу мисткині. Ми не маємо права його відмежовувати від мистецької спадщини такої багатогранної і водночас цілісної особистості у вітчизняній культурі. Співставлення площини писанкарства і поезії вельми продуктивне для осмислення своєрідності художнього світу Оксани Лятуринської, її еволюції у напрямку більшої залежності від культу архетипа, що виражається в зростанні ролі стилізації. Така домінантна тенденція пояснюється свідомим творенням нової міфологічної мови часів визвольних змагань та пізніших асиміляційних процесів, які стали серйозним випробуванням для ідеї національного самоствердження.

Література

1. Лятуринська О. Зібрані твори. — Торонто, 1983.

2. "Великодній передзвін". Писанки і поезії Оксани Лятуринської. — Торонто, 1986.

3. Кульчицька А. Орнамент трипільської культури і українська вишивка ХХ ст. — Львів, 1995.

4. Бойчук Б., Рубчак Б. Оксана Лятуринська // Координати. Антологія сучасної української поезії на Заході. — Нью-Йорк: Сучасність, 1969. — Т. 1.

5. Шерех Ю. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології. — Балтимор–Торонто, 1991. — 455 с.

6. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Книга ІІ. — К., 1994.

7. Трегуб Н. Традиційна колірна культура народного майстра// Традиційне й особистісне у мистецтві. IV Гончарівські читання. — К., 2002.

8. Скуратівський В. Русалії. — К., 1996. — 734 с.

9. Листи Юрія Шевельова до Оксани Лятуринської // Сучасність. — 1998. — № 10.

10. Сліпушко О. Мистецький герб Оксани Лятуринської // Дніпро. — 1996. — № 11-12. — С.98-104.

Loading...

 
 

Цікаве