WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Образ Михайлюка в романі Володимира Винниченка - Реферат

Образ Михайлюка в романі Володимира Винниченка - Реферат

Безсилим критерієм спокусницьких заходів є роль "психолога", який "розуміє" і "відчуває" психограму миті, ситуації, людини, життя. Психоаналітичні здібності героя позначаються не тільки на вмінні "розраховувати" життя, а й "прокоментувати" його, на що вказує своєрідний засіб нарації як суми оповідних структур, що межують із розлогими психологічними коментарями та оцінками: "це значить", "видно", "дійсна правда". Психоаналітична детермінованість мовлення героя репрезентована конструюванням наперед заданої буттєвої ситуації: герой "знаючи" життя, "використовує" його у власних цілях (стає авантюристом у сфері психології).

Роль "науковця", "філософа" — характерна ознака дияволізму. Як стверджував Ф.Ніцше, "чорт — потенційний друг пізнання" [12:299]. Конструювання нової ціннісної концепції буття пов'язане з необхідністю пізнати аксіоматику життя й побудувати "світ ідей". Логіка мефістофелівської ігрової поведінки визначає образ світу як власності — такий результат інтелектуально-медитуючої рефлексії Михайлюка. Отже, герой-експериментатор маскується як онтологізуючий диявол, феномен раціо.

Стратегія конструювання пов'язана з проблемою особистого плану: потребою відновити суб'єктивну втраченість. "Туга за створенням себе" продукує ідею повернення до абсолютної дійсності творчого духу. Михайлюк "світ — у — собі" намагається ототожнити зі "світом — для — себе". Бергсонівська формула "я, що триває, співпереживає себе" накладається на Мефістофелівську доктрину світу, яка відповідає рівнянню: "Я" = дійсності.

Унормування гри як засобу творення імовірнісної реальності означало втрату статусу "вільної" й набуття рівня метафізики — гри в ідеї. Гра перетворюється на продукт особистісного законодавства, стимулюючи появу "казки" й філософської концепції світобудови.

Казка — потік рефлексійних переживань героя, спрямованих на інтеграцію ідеальних життєвих станів-зразків. Вони передбачають розрив із дійсністю й зв'язок зі світом романтики, мрій, а оскільки "між романтизмом і пошлістю є щось глибоко споріднене", "то там, де діє романтична настанова, там обов'язково присутній стереотип буденності" [4:61]. Тому казка — продукт буденної сутності Михайлюка, втомленої надлюдськими стратегічними планами. Шлях реалізації казки бачиться як відмова від пріоритетів власного "мефістофелівського" життя, позбавленого ідеалів молодості, тому казка це ще й повернення до себе. Духовний катарсис відповідний до новонародження: "Неначе скидаю з себе налиплу, брудну кору й вертаюсь до юнацтва",— планує герой [5:28].

Повернення того, що втрачене, пов'язує образ Михайлюка-Мефістофеля з парадигмою "грішного ангела" — традиційною моделлю класичної дияволіади. Варіантом "втраченого раю" у творі є молодість. "Я тужу за молодістю,— зізнається герой. — Коли б моя молодість пройшла десь за верстатом, я так само згадував би її з болем, сумом і дзвенячою тугою. Важна суть, а не форма. Суть же — це співаючі сили, танцююча кров, жадоба за пануванням над усім світом, одважність, нахабність, безмежність юнацтва" [5:31]. Помилки минулого потрапляють під механізм виправдання біологічною теорією: "Кожна молода, здорова, жива людина є революціонер" [7:17].

Життя, що "відібрало молодість", мусить відшкодувати енергетичні збитки: повинне бути підпорядковане, бо казка (варіант "знайденого раю") стимулює акт реалізації. Ознака "грішний", що, за християнською традицією, тотожна "людському", у романі побутує як "кирпатість". Цей текстологічний епітет становить об'єкт уваги дослідників роману. О.Білий визначає його як заперечення злого наміру в Михайлюка [4:60]. На думку Р.Багрій, це слово вказує на людянішу, звичайнішу, дещо комічну, смішну й бідолашну постать або просто служить виявом людського існування [1:170]. А.Річицький ототожнював "кирпатість" із примітивом побуту — це "качиний ніс міщанина" [13:24]. Ю.Барабаш співвідносить із категорією людського — "біс з людським обличчям — тому й кирпатий" [2:18]. Для Т.Гундорової цей образ означає Мефістофеля з "первинкою" [9:132]. Подані твердження схожі в одному: кирпатість — це "чужий" елемент у структурі дияволізму героя. Оскільки Мефістофель — символ вищості, досконалості, претензії владарювати, то "кирпатість" — текстологічна антитеза, іронічний код. Так символічно запрограмований фінал: підпорядкування героя нормам буття.

Персоналізованим виявом віталістичної сили є жінка. Клавдія, отримавши знаряддя влади — дитину, засновує свій життєвий експериментаторський театр. Тому "режисер" Михайлюк доти експериментував на "сцені" життя, доки не з'явився інший "режисер", що виявився не менш вправним. Якісно змінилась тактика дияволізму — із завойовника на захисника. Опинившись об'єктом у межах "театру" Клавдії, побудованого на інтуїції самки, Михайлюк не витримує експериментаторської конкуренції життя, натиск якої знищує мефістофелівські претензії владарювати над світом.

Отже, функціональна роль образу Мефістофеля в романі "Записки Кирпатого Мефістофеля" підпорядкована низхідній тенденції: потенційний гравець стає іграшкою життя. Диявольська багатоликість, ціла система житейських ролей імітували інтелектуальний лабіринт, спровокований життям, що заплутав героя в самому собі: Мефістофель програв.

Література

1. Гундорова Т. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. — Львів: Літопис, 1997. — 297 с.

2. Багрій Р. "Записки Кирпатого Мефістофеля", або секс, подружжя і ще деякі проблеми // Всесвіт. — 1990. — №11. — С.166-176.

3. Барабаш Ю. Стоит ли "тратить время" на Винниченко? // Винниченко В. Забытая книга. — М.: Художественная литература, 1991. — С.5-20.

4. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. — М.: Художественная литература, 1972. — 470 с.

5. Белый О. Тайны "подпольного" человека (Художественное слово — обыденное сознание — семиотика власти). — К.: Наук. думка, 1991. — 310с.

6. Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля // Прапор. — 1989. — №1. — С.10-43.

7. Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля // Прапор. — 1989. — №2. — С.20-84.

8. Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля // Прапор. — 1989. — №4. — С.11-47.

9. Гайдеґґер М. Навіщо поети? // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. — Л.: Літопис, 1996. — С.180-198.

10. Деріда Ж. Структура, знак і гра в дискурсі гуманітарних наук // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. — Л.: Літопис, 1996. — С.457-478.

11. Леві-Строс К. Міт і значення // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. — Л.: Літопис, 1996. — С.343-357.

12. Ницше Ф. Человеческое, слишком человеческое // Ницше Ф. Сочинения: В 2-х т. — М.: Мысль, 1990. — Т.1. — С.231-490.

13. Річицький А. Винниченко. Літературні етапи. — Харків: Український робітник, 1931. — 32 с.

Loading...

 
 

Цікаве