WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Образ Михайлюка в романі Володимира Винниченка - Реферат

Образ Михайлюка в романі Володимира Винниченка - Реферат

Образ Михайлюка в романі Володимира Винниченка

Роман "Записки Кирпатого Мефістофеля" — один із фрагментів експериментаторського мислення Володимира Винниченка, що найоптимальніше виявилося у драмах і романах, написаних у 1906-1916 роках. Вся романістика, а частково й драматургія, є, умовно кажучи, своєрідним претекстом "Записок Кирпатого Мефістофеля".

Художній світ роману В.Винниченка "Записки Кирпатого Мефістофеля" персоналістичний. Серед низки персонажів чітко виділяється одна постать — Яків Васильович Михайлюк. Він є "автором" і головним героєм — композиційною вертикаллю твору. Тому основним у романі є те, що відбувається з Михайлюком і як він це переживає.

Якщо розглядати персонаж як функцію, то вирізнимо, за Ю.Лотманом, класифікаційні (пасивні) функції (або умови й обставини дії) і функції діяча (активні). Зрозуміло, що діячем є Михайлюк. Саме йому вдається подолати кордони семантичного поля. Всі інші персонажі "коливаються" в межах певного семантичного кола.

Двоплановість головного героя (оповідач і персонаж) чітко проявляється у прийомі називання: "... я довгий, чорний, з довгастим лицем, гострою борідкою і густими бровами, похожими на дві лохматі гусениці. Ніс у мене не кирпатий, а качиний, широкий і плескуватий на кінці, з довгими ніздрями. За все лице і постать мене називають Мефістофелем, а за ніс — Кирпатим Мефістофелем" [7:14].

Зовнішній аспект характеристики героя ґрунтується на принципах порівняння й контрасту. Дивлячись у дзеркало, Михайлюк констатує свою владу над Нечипоренком як перевагу в зрості ("... я на цілу голову вищий від нього"). Так регламентується позиція героя у світі: він людина, яка виділяється серед оточення, він "випадає" із загальноприйнятих норм, стає генератором ідей.

Близький до прийому "називання" прийом розповіді про себе, що реалізується за допомогою вербалізованих саморефлексій. Це опосередковані, фрагментарні ретроспекції, проекції в майбутнє, але передусім — аналіз теперішнього стану, що завершується певними узагальненнями, виведеннями закономірностей власного життя. Герой постає як людина, здатна до психологічної герметизації, самозаглиблення, самокритики, вміння реально оцінювати свої негативні й позитивні риси.

Отже, констатуємо дворівневу двоплановість героя: герой — наратор і персонаж, персонаж — Мефістофель, що грає, і Кирпатий Мефістофель, яким грають. Цікаво, що останній фактор (двійництво персонажа) працює на повне відтворення архетипу героя, який за методикою психоаналізу, розглядається у двох різновидах. Для першого характерна зовнішня краса, агресивність, гіперсексуальність, порушення норм в ім'я якоїсь "благородної мети". Другий різновид представляє "страждаючий герой", мученик, що отримує якості героя завдяки перенесеним стражданням. Отож припустимо стверджувати, що образ Михайлюка відповідає архетипу героя.

Намічалося кілька спроб визначити статус Михайлюка (або тотожних для цього образу романічних чи драматичних героїв):

— тип філістера, герой-ренегат (А.Річицький);

— буржуазний інтелігент (П.Христюк);

— герой-ідеолог (О.Дорошевич);

— анархіст-індивідуаліст (К.Арабажин);

— майстерний портрет ренегатства (Ф.Неуважний);

— рефлектуючий інтелігент (М.Слабошпицький).

Можемо констатувати переважання соціологічного підходу, який тяжіє до схематизації. Однак характер персонажа складає не лише соціокультурна модель часу (у випадку Михайлюка — це образ розчарованого в революції інтелігента), а й набір особистісних диференціальних ознак. Вони найефективніше викреслюються за допомогою прийому бінарних опозицій. Характерологічна розкладка початку твору виглядатиме так: вольовий — безвольний (Михайлюк — Сосницький), цинічний — відданий революційній справі (Михайлюк — Нечипоренко), раціонально байдужий — безнадійно закохана (Михайлюк — Соня). І далі: раціонально "захищений" спостерігач — інстинктивне спостережуване (Михайлюк — Клавдія), романтично закоханий — цілеспрямована байдужість (Михайлюк — Шапочка), аморальний — оплот моральності (Михайлюк — Олександра Михайлівна). Низка образних проекцій (персонаж ніби "розпадається" на ряд взаємонетотожних станів): нудьгуючий і повчаючий гравець, жорстокий спокусник, чутлива й вразлива натура, слабовільний мрійник, тонкий психолог, розніжений закоханий, дітовбивець і т. ін.,— не лише руйнує однолінійність образу, а й дозволяє говорити про характер як про парадигму, набір можливостей, які чітко поділяються принаймні на дві категорії. Вони вирізняються на основні опозиції "гравець, спокусник — вразлива людина, мрійник", виявляючи таким чином сутність двійництва героя.

Оптична виразність диференціальних рис героя стає видимою не лише за допомогою протилежних характерів, а й виділяється при можливому їх зіставленні. Це можуть бути схожі оцінки явищ, людей, подібні реакції на події. Споріднені погляди на шлюб, дружину, дітей пов'язують образи Кривулі, Сосницького і Михайлюка. Однак Кривуля й Сосницький оцінюють ситуацію запізніло, вже будучи одруженими, що ще раз характеризує їх пасивність. Михайлюк зробив висновки з власних спостережень над чужими сім'ями, визначив усі небезпечні можливості утворення шлюбу й заздалегідь сформував свою модель шлюбних стосунків, що характеризує його як людину активну, творчу, будівничу. Окрім того, в реальному здійсненні своїх постанов ще більше вирізняється нерішучість ("нерухливість") Панаса Павловича й рішучість, наполегливість Михайлюка, абсурдність, хаотичність дій Сосницького й виваженість, раціоналізм Михайлюка.

Доповнює характеристику героя прийом аспектів. Михайлюка ми знаємо принаймні в чотирьох аспектах (аспект Нечипоренка, аспект Соні, аспект Панаса Павловича, аспект Сосницького). Варто зазначити, що оцінка героя іншими персонажами — це важлива інформація про тих, хто характеризує.

Ефект віддзеркалення "Михайлюк — оточення", "оточення — Михайлюк" виступає основним регулятором системи персонажів. Отож, персоналістичний світ роману організований таким чином: центрову позицію займає образ Михайлюка, роль інших персонажів визначається як супровідна. Кожен є однією з іпостасей самого героя. Тому персонажі (в даному випадку точніше — семантичні образні одиниці: Сосницькі, Кривулі та Олександра Михайлівна, Нечипоренко, Клава та її сім'я) "загерметизовані" на стосунках із Михайлюком, майже не вступаючи в міжособистісні контакти один із одним.

Отож персоналістичний світ твору представлений як ансамбль персонажів, де кожному чітко відведена роль. Функціональну здатність формує композиційна вертикаль твору — образ Михайлюка, "відсвіт" якого представляють інші персонажі, уособлюючи ту чи іншу іпостась героя.

З огляду на деякі поетикальні особливості і, зокрема, на конструктивний стрижень твору — образ Михайлюка-Мефістофеля — можемо вважати текст роману "Записки Кирпатого Мефістофеля" полівалентним, оскільки він викликає в реципієнта певні асоціації з текстами, що йому передували. У генезі героя прочитуються принаймні три коди: "диявольський", "Винниченкового романного антигероя", "ніцшеанська надлюдина".

Видимо означена відсутність авторського "Я" в топографії "Записок Кирпатого Мефістофеля" визначає абсолютний статус функціональної ролі героя — Винниченків Мефістофель не лише профіль ейдологічного світу, який має структуротворче призначення в багаторівневій текстуальній території, а й ініціатор мовлення, що визволяє моносуб'єктовану конструкцію комунікативного простору. Привласнення мови як можливість творення опозиційної "нової реальності" означувала ситуацію, "коли людина переносить абсолютне на саму себе — "дияволектика" конституційно уможливлює авторство в реконструкції картини світу.

Loading...

 
 

Цікаве