WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Невідомі сторінки еміграційної журнальної періодики - Реферат

Невідомі сторінки еміграційної журнальної періодики - Реферат

Невідомісторінкиеміграційноїжурнальноїперіодики

Пресознавство в Україні розвивалося значно повільніше, у порівнянні з іншими країнами Європи. Після злету публіцистичної діяльності О.Маковея, І.Франка та С.Єфремова настала творча тиша журналістських розвідок.

Початок ХХ ст. у вітчизняному журналістикознавстві пов'язаний з іменами М.Грушевського та Д.Донцова. Наступні ж роки були несприятливими для розвитку вільної преси. Тому в 30-40-вих роках XX століття всі творчі сили журналістів зосередилися в еміграції. Протягом цих років журналістикознавство в Україні, порівняно з попередніми періодами, фактично припинило свій розвиток. Однак за кордоном у цей час, зокрема в Німеччині та Чехословаччині, журналістикознавчими питаннями займалися українські емігранти А.Животко, О.Бочковський, С.Сірополко, роботи яких були видані окремими книжками [9, с.23].

А.Животко видав низку праць з питань українського пресознавства. Найпомітнішою серед них є "Історія української преси" (Німеччина, Регенсбург, 1946). Ця праця має всі ознаки підручника. У ній наявна детальна структурованість, хронологічна послідовність викладу матеріалу, перелік контрольних запитань і завдань після кожної теми. У 1989–1990 роках "Історія української преси" була перевидана в Мюнхені, а через дев'ять років у Києві.

Книга складається з дев'яти розділів відповідно до запропонованої автором періодизації історії української преси. Т.Трачук у своїй статті "Питання періодизації історії українського журналістикознавства" зазначає, що "свого часу вона була найповнішим дослідженням вітчизняних друкованих органів від їх зародження до початку Другої світової війни" [2, с.52].

У цей період створена колективна праця О.Бочковського та С.Сірополка "Українська журналістика на тлі доби: Історія, демократичний досвід, нові завдання". Вона фактично є першим дослідженням з теорії журналістики, написаним українськими авторами, щоправда, в діаспорі.

О.Бочковський, будучи професором Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина), у 1937 році завершив першу частину свого дослідження. Після його смерті, у 1939 році, за продовження цієї праці взявся С.Сірополко, якому належить також низка публікацій з теоретичних питань журналістики [6, с.69].

У своїй праці автори сформулювали теоретичні засади журналістики, розглянули такі питання: проблематика преси, проведення пресової політики, діяльність "пресової агентури і бюро", жанри журналістських матеріалів, вживання мови і використання певного стилю у газеті, завдання публіцистики, комерціалізація преси, правове становище журналіста, професійні організації журналістів у різних країнах, журналістська етика, склад редакційного апарату, об'єктивізм і суб'єктивізм у журналістиці, визначення понять "преса", "часопис", "журнал" і т. ін.

Суттєвим кроком уперед було видання із січня 1907 р. "реформованого" "Літературно-наукового вісника". М.Грушевський став його реформатором не лише як видавець, а й як дослідник — відкрив його на еміграційних просторах. Про оновлений "Літературно-науковий вісник" І.Липовецький занотував у щоденнику: "Літературно-науковий вісник – це новий по духу, справді український журнал" [3, с.42].

Журнал проіснував до серпня 1914 р., закритий на час дії воєнного стану, відновлений у 1917 р. у Києві, де виходив до 1919 р., потім знову перенесений на свій історичний ґрунт до Львова, де й видавався до початку Другої світової війни (1939 р.) під орудою Євгена Коновальця і Дмитра Донцова (у 1932 р. змінив назву на "Вістник", проголосивши себе органом націоналістичного спрямування) [10, с.214].

Помітну роль у розвитку журналістики мав журнал "Нова Україна", який видавався у Празі. Керували виданням В.Винниченко та М.Шаповал. Часопис став гідним конкурентом пресі, що видавалася в Україні, а особливо журналу "Червоний шлях", який, через свою більшовицьку назву, у сучасному пресознавстві популярністю не користується. О.Коляструк, сучасна дослідниця преси 20-30-х рр. ХХ ст., пояснює це тим, що свого часу комуністична ідеологія відтіснила журнал "Червоний шлях" за його українізованість, а сучасники не звернули на нього увагу через "червоний колір" [4, с.48].

Свого часу він був журналом усіх, хто сповідував "загірну комуну" – активно друкувалися в ньому М.Хвильовий, В.Підмогильний, С.Васильченко. Він вдало скористався українізацією, згортувавши навколо себе плеяду українських авторів. Пресознавство УРСР за це звинуватило його в "націоналізмі". Основним завданням редакція журналу вбачала протидію прогресивним закордонним (еміграційним) виданням. Є.Черняк, упорядник журналу, говорив: "Журнал – це легка гармата в нашій ідеологічній боротьбі". Так "Червоний шлях" став опозиційним до празького українського журналу "Нова Україна" В.Винниченка та М.Шаповала, які також намагалися зібрати в своє коло авторів В.Підмогильного, У.Самчука, В.Барку.

О.Коляструк зазначає, що основна полеміка між журналами була не ідеологічна, а кадрова. Якщо "Червоний шлях" "занепадав разом із творчістю П.Тичини", то "Нову Україну" радянське пресознавство викреслило зі списку провідних журналів 20-30 рр. і назвало "буржуазним", адже він ніс "ворожу націоналістичну ідеологію і публікував буржуазних запроданців" [5, с.365].

Наукову цікавість зараз викликають видання 20-х. рр. іншого направлення – так звана "табірна" преса. Одне з таких видань – журнал "Наша зоря". У своїй статті "Перше завдання" Є.Маланюк визначив риси, притаманні цьому "активному українському виданню". Він указував: "Це, по-перше, європеєць. Він глибоко, до крові й кісток, почуває себе національно свідомим, себто відчуває свою кревну, нерозривну зв'язаність із українським народом і українською землею, а значить, і з їх долею. Натомість він абсолютно звільнений від московської спадщини і свідомо ненавидить московський азіатизм... Він має освічений, європейськи здисциплінований зимний розум і гаряче патріотичне серце, котре не затремтить перед обличчям смерти за Україну" [8, с.44].

Подібна публіцистика, написана пером С.Петлюри, О.Саліковського, І.Липовецького, А.Лебединського, Г.Гладкого, А.Коршнівського, М.Левицького, М.Вороного, І.Зубенка, М.Селегія – сотників Армії УНР, прикрашала сторінки "Нашого життя", "Променя", "Залізного стрільця", "Зірниці", "Ока", "Табора", "Української трибуни". Особливе місце тут належало літературно-мистецькому журналу "Веселка", який об'єднав у Каліші ціле ґроно мистецьких талантів: Є.Маланюка, Ю.Дарагана, К.Поліщука, М.Островерху, М.Селегія, М.Чирського, Б.Базилевича, В.Лімниченка, П.Омельченка, які прагнули створити "поему Нації", стати "аргонавтами, що попливуть за золотим руном Держави Української" [1, с.21].

З-поміж літераторів своєю непересічністю, енциклопедичністю, володінням словом вирізнявся Є.Маланюк, якому, зокрема, належить і дослідницька стаття "Ідеї і дії", де він накреслив величні завдання –"вдихнути душу національній культурі, створити привабливо прекрасну Легенду України, запалити Народ Український свяченим вогнем національної релігії, впоїти, одухотворити Чорнозем могутньою ідеєю, натхнути його жадобою національного життя" [2, с.45].

М.Нечиталюк у своїх дослідженнях робить підрахунок, що у таборах упродовж 1915-1919 рр. вийшло у світ 11 часописів ("Вільне слово", "Просвітній листок / Громадська думка", "Розвага", "Розсвіт", "Основа", "Селянин", одноднівки "Метелик" і "Нова зоря", рукописні "Вінок кайданам", "Свободне слово", "Наш голос"). Також у Зальцведелі у 1919-1920 рр. видавалася газета "Шлях" для українців у Німеччині під опікою Української військово-санітарної місії, а в містечку Біла на Підляшші колишні військовополонені (так звані "синьожупанники") подбали у 1917-1918 рр. про український народний часопис "Рідне слово". На території Італії, де перебували полонені галичани та невелика кількість наддніпрянців, вдалося у 1919-1920 рр. налагодити свою пресу у таборі Монте Кассіно — стіннівки "Касинський українець" і "Нові вісті", белетристичний журнал "Полонений" із сатирично-гумористичним додатком "Лязароні". Для полонених із Галичини у далекосхідному таборі в Нікольську-Уссурійському з 1 липня до 18 вересня 1920 р. випущено сім чисел української газети "Наша доля". Щоденник "Діло", двотижневик "Зоря", журнали "Житє і слово" та "Дзвінок", багато інших видань подавали інформаційні матеріали про діяльність товариств "Просвіта" на різних землях, порушували важливі просвітянські питання [4, с.32]. До досліджень журналів цієї групи звернулися тільки через десять років, після проголошення незалежності України. До того їх намагалися оцінити в еміграції, а вітчизняні дослідники відновлювали втрачені фонди літератури та публіцистики.

Отже, творчий потенціал еміграційної журналістики не лише склав гідну конкуренцію виданням України, які довгий час були "під ковпаком влади", а й забезпечив основу, ґрунтовну наукову базу з нової для України науки про пресу – пресознавства. Незалежна Україна на порозі ІІІ тисячоліття зіткнулася з тим, що в неї не було жодної об'єктивної праці з журналістики. Саме завдяки роботі дослідників-емігрантів (А.Животко, Ю.Тернопільського, О.Бочковського, С.Сірополко) вітчизняне журналістикознавство зможе відійти від заангажованої псевдонаукової літератури і познайомитися глибше з роботами видатних публіцистів еміграції Є.Маланюка, У.Самчука, І.Багряного та ін.

Література

1. Животко А. Історія української преси. – Мюнхен, 1989-90. – С.140.

2. Животко А.Нарис історії української преси: Курс лекцій. – Подєбради, 1937. – 108 с.

3. Збірник праць кафедри української преси/ За ред С. А. Костя. – Вип. 1. – Львів, 1993. – 142 с.

4. Зворський С. Періодичні видання "Просвіти" в Галичині (1877-1939 рр.) як провідники наукових знань і культури серед населення краю// Українська періодика: Історія і сучасність. – Львів, 1995. – С.48.

5. Машотас В. Комуністична партія Західної України: Бібліограф. покажч. матеріалів і публікацій за 1919-1967 рр. – Львів: Каменяр, 1969. – 381 с.

6. Нечиталюк М.Турботи істориків журналістики// Вісник Львівського університету: Серія журналістика.– 1990.– Вип. 16.– С.68-70.

7. Присяжний М. Преса української еміграції в Німеччині: становлення, розвиток, тематична політика (1945–1953). – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2000. – 220 с.

8. Сидоренко Н.Українська періодика в Італії (1905-1995 рр.). – К., 1997. – 60 с.

9. Тернопільський Ю.Українська преса з перспективи 150-ліття. – Джерсі-Ситі: Видавництво М. Коць, 1974. – 361 с.

10. Ясінський Б. Літературно-Науковий Вісник: Покажчик змісту (1898-1932). – К.: Смолоскип, 2000. – 542 с.

Loading...

 
 

Цікаве