WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Митець у прозі М.Чернявського - Реферат

Митець у прозі М.Чернявського - Реферат

МитецьупрозіМ.Чернявського

Ідентифікація митця як духовної особи у своїй творчості здавна привертали увагу дослідників. Рефлексії породжені проблемами письменників були характерні і для творчості Миколи Чернявського. Зокрема, йдеться про такі твори, як "Душа поета", "Напередодні", "Червона лілея", "Шевченкова могила", "Іван Франко як поет", "Vae victis!", "Три брати. Іванові, Миколі та Панасові Тобілевичам". У них письменник наголошує серед інших мотивів і духовність митця.

Цей аспект творчості Миколи Чернявського досліджували побіжно, адже письменник, розстріляний у 1938 році, належав довгий час до заборонених та замовчуваних імен. Зокрема зверталися до образів митців у прозі та поезіях Чернявського Н.Шумило [16], І.Сивкова [7], Г.Земляна [2]. Але ще не надано заслуженої уваги філологів питанню духовного життя творчої людини у прозовому доробку письменника. Цю проблему і буде піддано аналізу у нашій статті.

Звернення до епістолярної спадщини письменника дає підстави говорити про високі моральні якості його як людини і митця. Правдивістю, чуйністю, делікатністю позначаються його листи до Є.Чикаленка, до дружини П.Куліша [7] та М.Плевако. І коли він відтворює життєві ситуації своїх героїв-митців, їх духовні запити, сумніви щодо цінності їх талантів, поцінування їх оточенням, то дуже часто йдеться про пережите ним самим, або аналізоване із життя його найближчого околу. Сам для себе він ставить високі цілі у творчості, про що, зокрема, пише у листі до М.Плевако, відповідаючи на його питання щодо світогляду і літературних уподобань: "Я хотів навчитися писати українською мовою так, як писав по-російськи Пушкін" [13, с.3]. Водночас М.Чернявський і рефлексує щодо свого таланту: "Може через скепсис і письменник з мене неважний" [11, с.3]. Гадаємо, тут він не лукавить, бо ще у листі до Є.Чикаленка у 1908 році зауважував: "...мене в останні роки точить сумління щодо моєї літературної здатності" [15, с.1].

Звернімося до повісті "Душа поета" М.Чернявського, що була опублікована у "Літературно-науковому віснику" 1914 року. Думається, прототипом героя повісті став Олександр Олесь, але й багато що додалося від життєвого досвіду самого М.Чернявського. Влучно запримітила дослідниця Г.Земляна типологічну спорідненість цього твору з фрагментом О.Кобилянської "Поети" [2, с.69], адже мовиться про несприятливі умови для реалізації таланту в тогочасному суспільстві, що турбувало багатьох митців і частиною з них те було оприлюднено у власних творах.

Герой повісті "Душа поета" – Рафалович, відчувши в собі талант до красного слова, відкриває для себе світ краси: "... і здригнулась його душа від невимовної краси того світу" [10, с.74]. Оспівуванню тієї краси він віддається з усією пристрастю і жагою, відчуваючи себе у цім "самотнім і всевидющим". М.Чернявський психологічно точно передає протистояння в житті поета творчості і побуту, буденної роботи ветеринара: "Внизу живе ветеринар, вгорі поет" [10, с.75]. Згадаємо, що двома роками раніше цю проблему талановито окреслила Леся Українка у своїй драмі-феєрії "Лісова пісня".

Певний час для Рафаловича в його поетичній праці приваблював сам процес творчості; вся радість була "в моментах, коли зароджувалися образи і одягались в плоть слова" [10, с.75]. Через певний час поет почав журитися – духовні запити творчої людини не знаходили реалізації в провінції, де як письменника його не цінують належно. Психологія митця, який рефлексує, передана М.Чернявським досить виразно. Це, фактично, роздуми кожного митця в слух, коли, досягнувши певного рівня майстерності, створивши немало гарних речей (поезій, картин, симфоній і т.п.), він не знаходить у пересічного оточення захоплення його здобутками: "Хто з блискучими очима й безкорисним захопленням скаже: "Гарно!"? – Ніхто" [10, с.76].

Отже, героя турбує комунікативна функція творчості, бо чим більше він виражає себе у творчості, тим більше його сподівання на визнання цінності її. Йдеться про головний стрижень усіх творчих пошуків митців [6, с.190]. Тож, не витримавши напруги у досягненні очікуваного визнання в суспільстві, Рафалович "рятується" у пиятиці. Автор змальовує чорні дні героя на тля осінньої сльоти, що також безнадійна, як його мрії: "осінній дощ, нудний і байдужий, мов старий підсліпуватий ткач, всю ніч снував над селом свою водяну сітку [...] Село мокре, потоплені в багні розмитих вулиць... " [10, с.78]. Врешті, зрозумівши, що може загинути, він періодично повертається до творчості, бо "визнав себе людиною тільки як поета", адже робота ветеринаром для нього – "гидка професія". Та біда в тому, що "суспільству більше й відомий і корисний не поет, а ветеринар Рафалович" [10, с.79]. Крім того, Рафалович ще й мусить терпіти несправедливі дорікання багатих і вередливих хазяїв, які принижують його гідність. Осмислюючи в гніві ситуацію приниження, він декілька разів звертається до думки про фатальну помилку у виборі ним – поетом професії зооветеринара: "Поет, людина артистичної вдачі й високих настроїв – бабрається в смердючій свинарці" [10, с.83]. Водночас автор уміло окреслює й егоїзм поета, який забув, що має бути захисником сім'ї, яка потерпає на грані злиднів – мала дочка не має одягу, в кімнатах обдерті меблі, а він здумав їхати до Києва, бо гнітить його, що "тут людська душа міняється на молоко, на м'ясо, на аршин паршивого коленкору!..." [10, с.86].

Неприваблива картина істерики Рафаловича і втішання його дружиною, як малої дитини, М.Чернявський подає дуже правдиво і динамічно. Образ ранимої душі підкреслюється й тим, що не він – мужчина стає опорою, а його дружина: "І враз його голова упала на її хисткі плечі і він забився й затремтів з ридання" [10, с.87]. Дякуючи її пораді Рафалович не кинув служби, а взяв відпустку і, думається йому, як Толстой тікає од старого життя. Зауважимо, що Л.Толстой був одним із творчих орієнтирів М.Чернявського, про що писав наш письменник М.Плеваку: "Любив і люблю Стендаля, Флобера, Альфонса Доде, Золя, Мопассана, Гамсуна Кнута, Толстого, Тургенєва, Достоєвського, Чехова" [11, с.3]. Саме через Рафаловича Чернявський висловлює свій сердечний біль з приводу останніх днів і смерті Льва Толстого.

Дослідники вже звертали увагу на мотив богошукання у М.Чернявського і його витоки з ідейних маніфестів Льва Толстого та сковородинської філософії [8, с.76-77]. Стосувалося це аналізу малої прози українського письменника. Зазначимо, що і в повісті "Душа поета" Бог як дух, шлях до вищої істини теж присутній. Його герой прагне до духовних вершин, і його втеча до Києва в коло тих, хто досяг визнання – один із шляхів до свого ідеалу. Спілкування з київськими письменниками для Рафаловича було життєво необхідним. Дивлячись на їх спосіб життя, самопожертву в ім'я мистецтва, він почував себе "мов серед рідної сім'ї", бо вони, на його думку, "поза колом літературних інтересів" мало чим цікавились. Їх професіоналізм, упевненість і богообранність згнітила провінційного Рафаловича, а образ Данко, з яким він порівнював себе, видався дуже недоречним і надуманим.

Рефлексії чутливого, неврівноваженого Рафаловича в столичнім середовищі відтворено досить правдиво і психологічно. Вони передані як через бесіди поета з Олександровичем і Дударевським, так і через роздуми Рафаловича, який приходить до висновку, що працюючи для часописів, він собі не заробить на життя. Тож треба задовольнятися самим процесом творчості, а не їсти хліб "з свого високого дару" [10, с.93]. І, зрозумівши цю істину для себе, він уже вільніше спілкується з працівниками редакції. Спостерігає за життям, сміливіше висловлює думку про творчість інших письменників, накопичуючи вражень для нової літературної роботи: "Поет і художник, він обгортав їх усіх своїм поглядом і дивився на них, як Бог. Всі ви мої, бо всі увіходите в мою свідомість" [10, с.93]. Прощатися з Києвом поет іде на Володимирівську гірку, де зміцнюється в почуттях до краси, творчості, в силі природи. І в розмові з Дударевським, коли той пропонує Рафаловичу залишитися в місті, поет апелює до імпонуючої йому думки Святого Письма: "Дух дише, де хоче".., але, безперечно, дихає його легше, де вільніше" [10, с.98]. Він інтерпретує цю думку у потягу, їдучи додому, і ніби молить небеса, щоб той дух творчості дихав: "Аби дихав, аби дихав"... А подуву вітер йому треба сприяти "скрізь і всюди", тоді й матиме щастя – "радість давати людям і нічого, нічого не брати від них!" [10, с.100]. У цім відродженні поета до нового етапу життя і творчості через емоції і вираження, отримані під час своєрідного intermezzo герой М.Чернявського схожий на персонажа новели М.Коцюбинського "Intermezzo". І йдеться не про запозичення, а, почасти, про однодумство, адже письменники були близько знайомі, малі спільні проекти і їх втілення з активізації модернізму в українській літературі. А у 1918 році М.Чернявський написав про М.Коцюбинського спогади "Червона лілея". Про добрі плідні стосунки обох митців яскраво свідчить і їх листування [9, с.43].

Loading...

 
 

Цікаве