WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Лейтмотив України в романі В.Винниченка - Реферат

Лейтмотив України в романі В.Винниченка - Реферат

Численні страждання, які довелось пережити Іваненкові під час його "розвідки" в Україні, сприймаються як кара за його сексотство й відступництво; за багаторічне забуття українського світу. Муки фізичні й моральні змусили героя стати на шлях духовного оновлення, відродження в ньому національних і загальнолюдських святощів.

Подібне відбувається і з представниками його роду, занесеними вітрами долі до Москви. Процес очищення охоплює різні покоління Іваненків. Діти і батьки вступають у небезпечний двобій з емведистами, вирішивши тільки чисто формально бути сексотами, а фактично — брехати спецслужбам. До цього спонукає безвихідь, у яку потрапили ці московські українці, як і тисячі інших їх співвітчизників.

Учений-хімік Сергій Іваненко, або шамотливий сіренький "дядя Мишка", зовні — неспокійна істота "з "гостреньким носиком", дуже подібна "до пронирливої хитрої мишки". Та за цією метушливістю і заляканістю приховується людина, яка не відступилась від своєї української природи. Протягом багатьох літ Сергій Петрович спілкується з своїм сином Івасиком українською, але для оточення — це звичайна російська родина. І хлопчик навіть під побоями міліціонерів не зраджує своєї таємниці.

На відміну від брата Марка, засланого на каторжні роботи за те, що "брав участь в українській організації, яка боролась за волю й самостійність України", Сергій Іваненко не здатний на відвертий протест проти режиму, але заслуговує на повагу своєю винахідливістю і твердістю позиції, яка рятує вченого та його сина й племінницю від моральної і фізичної загибелі — всіляко обдурювати емведистів, прикриваючись машкарою сексота. Адже кожному з братів такі обов'язки огидні, протиприродні. Сергій Петрович констатує в розмові з Марусею: "Колись і я, і твій батько, і вбитий нами Марко — всі ми були чесними наївниками. Ми теж, повіривши Москві, хотіли творити нове життя, соціалізм на Україні й по всьому світу, ми, як тисячі інших соціалістів, які хотіли бути активними, послідовними, самовідданими ідеї визволення соціально окривджених, ми теж повірили, що Ленін, Троцький, Сталін та їхні найближчі співробітники перемогли в собі інстинкт панування, насилля, що їхня мета була справді будування щастя на землі. Ми пішли на співробітництво з ними. А вони нас схопили за горло і примусили стати їхніми покірними сексотами, безсловесними, підлими рабами, шпигунами й катами своєї власної батьківщини, нашої прекрасної України" [2:254]. Визнання цих колишніх гріхів перед власним сумлінням і прагнення уникати їх повторів надалі — запорука духовного очищення, піднесення з життєвого бруду. Досить критично відгукується Сергій Іваненко про емігрантів, що далекі від цих проблем і часто не розуміють трагізму становища мільйонів людей в СРСР. "В них деякі дурні називають нас, радянських мучеників, негідниками, плазунами, зрадниками, продажними людьми й таке інше, бо ми працюємо під Радянською владою, служимо в завойовників, навіть пишемо книжки, навіть хвалимо окупантів. О, тим емігрантам і чужинцям дуже легко так судити нас! А нехай би прийшли сюди, нехай би спробували тут висловити свої свободолюбні, правдиві, прекрасні погляди. Чого б вони досягли? Вони навіть півслова не встигли б сказати, як зникли б з лиця землі. Або ж... заплазували б, зацілували б ноги Сталіну, захлинулись би від своїх славословій йому" [2:252].

Сергій Петрович морально підтримує брата Євгена і дбає про свою племінницю Марусю, що трапила в тенета емведистів, допомагає їй відродитись як українці. І тут найпершою помічницею стає мова пращурів. Через неї дівчина відроджує в собі приспану українськість ("Я хочу вчити свою рідну мову, яку я забула", "Коли я хоч трохи вивчу її, ми будемо говорити між нами по-своєму. Правда?"). Дядько Сергій схвалює такий вибір Марусі й хоче зарадити їй лектурою. Але це є великою проблемою: "Що ж я тобі можу дати? Все небезпечне. Хіба що Шевченка? Він дозволений Сталіним. Але все ж таки... Гм... Ну, добре, дам Шевченка. Тільки ти не показуй нікому й ховай під замок... Ні, стій! Не ховай. Як хто-небудь знайде, то йому буде підозріло: чого раптом ти схотіла читати якогось там хохлацького Шевченка і ховаєшся з ним? Навпаки, тримай його одверто, мовляв, здобула книжку, щоб зазнайомитись з українською мовою, як ти знайомишся з французькою чи англійською. Добре. Ось і Шевченко наш. Іди, старий, до хитрої термітки та розказуй їй про нашу Україну. Бери, дівчино, і бережи" [2:258]. І племінниця з неабияким пієтетом бере до рук цю святиню. Тулить її до грудей. Адже це книга великого Кобзаря. Маруся "поважно вийшла з кімнати, — з священною річчю біля грудей бігти не годиться" [2:258]. Письменник вірить у це покоління молодих українців, а відтак і в перспективи самої України. У дівчини "звідкись виринало знання слів, таких чужих росіянам, чи то згадувалось щось із дитинства, чи сиділо воно в крові. Адже — українка вона, адже Маруся, адже не Маша!" [2:274], Таке гостре відчуття своєї людської і національної гідності споріднює молоду героїню роману В.Винниченка з Наталкою Сірківною з "Тигроловів" Івана Багряного. За словами Г.Костюка, це "перший ембріон майбутніх дисидентів" [3:390].

Проте, як кажуть, у сім'ї не без виродка. В такій ролі виступає брат Марусі — Леонід Іваненко. Разом зі своєю дружиною Ніною та дітьми він почувається незатишно в родині з українськими витоками. Процес національного пробудження, вилюднювання, що охоплює поступово цей рід, відлякує Леоніда. Адже це пряма загроза кар'єрі, добробуту, а, може, й самому життю. Тому цей чоловічок поспішає відректись, поки не пізно, від своїх родичів: "Виїхав та й годі. Тепер він ніякого відношення до нашої родини не має. Хоче навіть змінити прізвище: не Іваненко, а Іванов буде" [2:338-339]. Такою схильністю до перевертенства Леонід уподібнюється до цілої галереї персонажів-відступників з творів М.Хвильового, М.Куліша, Б.Антоненка-Давидовича, У.Самчука, І.Багряного та ін.

Мозаїчний і різноманітний образ України постає в романі В.Винниченка "Слово за тобою, Сталіне!" через розмаїття людських доль і рідних краєвидів, національних святощів і традицій. В авторському окресленні батьківщини та її синів і дочок вловлюється натяк на особливу роль українства у світі. Тож саме з подачі Степана Іваненка (йдеться про рукопис з найголовнішими тезами, покладений в основу доповіді Дев'ятого на засіданні Політбюро ЦК КПРС), зі страждань і прагнень багатьох українців витворюються шляхи, якими має йти людство, — дороги миру, співробітництва, порозуміння, приязні. Разом з попереднім романом "Нова заповідь" (1949) твір В.Винниченка "Слово за тобою, Сталіне!" сприймається як потужний заклик до співвітчизників усвідомити своє місце на планеті й реалізувати покладену на них високу місію. Як стверджує Г.Костюк, у цих двох полотнах "дана синтеза української національно-визвольної і державної ідеї в умовах розпаношеного сталінізму в усіх його злочинних централістичних шовіністичних російських виявах" [3:394].

Лишається тільки пожалкувати, що Володимир Кирилович не дожив до часів української незалежності та Помаранчевого відродження, що показало велич українського духу і чітко висвітлило ту роль, яку вже реально починає відігравати наша країна в Європі й у цілому світі. Але духовні заповіти видатного письменника, політика, мислителя живуть у діяннях співвітчизників порубіжжя XX і XXI століть. Справджуються його надії, висловлені майже одночасно з романом "Слово за тобою, Сталіне!" у праці "Заповіт борцям за визволення" (1949), на те, що таки стане "українське ім'я гідним пошани й довір'я", "символом борця за всесвітній мир, за знищення насили народів над народами, за свободу і мирне співжиття всіх націй світу" [1:105]. Українство відродилось як нація і відроджує і перетворює довколишній світ на засадах добра і справедливості.

Література

1. Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення. — К.: Вид. т во "Криниця", 1991. — 128 с.

2. Винниченко В.К. Слово за тобою, Сталіне! // Оповідання. Слово за тобою, Сталіне!: Роман. Чорна Пантера і Білий Медвідь: П'єса. — К.: Наук. думка, 1999. — С.95-370.

3. Костюк Г. Світ Винниченкових образів та ідей // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX століття: У 4 кн. — К.: Рось, 1994. — Кн.1. — С.384-401.

Loading...

 
 

Цікаве