WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Лейтмотив України в романі В.Винниченка - Реферат

Лейтмотив України в романі В.Винниченка - Реферат

Підтвердженням цьому є опис "розкошів" у помешканні Біленків. Він анітрохи не відрізняється від замальовок робітничих чи селянських халуп з творів українських класиків — з призабутого вже XIX століття. Біленківська "квартира" вся складалась з однієї кімнати. В ній коло дверей була піч, за піччю велике ліжко, проти нього на підлозі купа лахміття, з-під якого визирало троє дитячих голівок" [2:214]. Не доводиться дивуватись, що поява в цьому злиденному притулку Іваненка з простенькими гостинцями сприймається цією сім'єю як справжнє свято, несподіваний дарунок долі. Зустрінутий з підозрою і недовірою гість дуже швидко стає "своїм" у родині українського робітника. Досвідчений агент легко випитує потрібну йому інформацію, а відтак репрезентує себе посланцем від Біленкового брата-каторжанина Панаса. В цьому випадку важко було б і прогадати, адже чи не кожна трудова сім'я в тодішній Україні мала репресованих родичів.

Символічного значення набуває епізод, пов'язаний з заучуванням напам'ять школярем Гавриком Біленком гімну "Живи, Україно, прекрасна і сильна". Цей текст він має неодмінно вивчити, бо інакше "краще б йому й на світ не родитись!" Але цинічні й малозрозумілі для хлопчика фрази ніяк не лягають йому на душу, ніяк не залишаються в пам'яті, доводячи дитину до сліз.

"— Та я вчу-у... — з плачем у голосі згоджувався Гаврик, — Так воно не влізає в голову...

І знову бурмотів:

— ..."В Радянськім Союзі ти щастя знайшла, ти щастя знайшла, ти щастя знайшла..."

І з таким одчаєм і люттю повторював це "щастя", що аж гість зацікавився і запитав:

— А що то він вчить таке?

— Та отой гімн Україні їхній... — понуро пояснив Юхим. — Вийшов наказ, щоб усі учні по школах вивчили напам'ять оцей їхній гімн. Не гімн, а, звиняйте за слово, чисте г..." [2:217-218].

А далі до коментарів приєднується і Оксана, дружина Біленка ("Бодай їм було повік таке щастя!", "Завела б його чума на той світ від нас!" — про Й.Сталіна). Промовисті вирази "Україні їхній", "їхній гімн" та інші подібні словесні формули свідчать про чужість, ворожість більшовицької влади українським трударям. Звинувачення на адресу комуністичного режиму, різкий осуд Сталіна та його політики автор вкладає у вуста робітника Юхима: "Знайшла щастя Україна в Радянському Союзі, отам воно по лісах Сибіру та отут... у лахміттях і злиднях. Так, так, слава Сталіну, що й казать. Він додав на червоному полі блакитну смугу і гадає заплатити нею за заграбовану нашу державну самостійність і наш добробут" [2:219]. Висновки, до яких приходить цей трудівник, вистраждані й викристалізовані, вони народились з горя окремої сім'ї і цілої нації української, кинутої сталіністами на коліна. Це присуд імперії терору й брехні. Це думка самого народу, частинкою якого є Юхим Біленко: "Сталін! Сталін свідомо, організовано створив нам голод, щоб загнати селян у свої колхози, у свою каторгу тут у нас, в Україні. Та й співає тепер нам гімн: "Живи, Україно, прекрасна і сильна", бо "в Радянському Союзі ти щастя знайшла". Так от, нехай американці зміркують, може в населення України не бути отої ненависті до Сталіна та його ладу?" [2:223]. Цей звичайний робітник просто кипить від бажання помститись катам рідного народу ("Убити Сталіна і все його Політбюро", "Убити Сталіна! Нема іншої ради. Єдиний рятунок наш"), він ладен накласти головою, аби тільки вирятувати свій край од наруги: "Як так помалу в нужнику весь свій вік помирати, краще зразу героєм померти за всіх. Отак я думаю!" [2:225]. Така щирість і гостре відчуття несправедливості, біль за батьківщину і готовність іти за неї на муки і смерть не могли не вразити Іваненка. Він ловить себе на співчутті цим людям. Як він зможе донести на них, виконуючи свої брудні обов'язки агента?

Розмаїту галерею образів представників української людності продовжують постаті працівників на копальнях Донбасу. Чималий інтерес з боку Степана Іваненка викликає десятник Антонюк з усталеною репутацією ("років тридцять у партії", "старий більшовик", "обоговлює Сталіна"). На думку місцевого начальника МВС, це віддана комуністичній владі і вождеві особа: "Людина поважна, перевірена сто разів, за це ручусь. Та досить сказати, що він сам видав владі сина свого брата-куркуля, коли той прибіг до нього ховатись. Сам арештував і привів сюди до мене. При німцях був командиром партизанського відділу. Можна сказати: наше око і вухо в цілій шахті" [2:282]. Проте виявляється, що цей ледве не ідеальний український комуніст просто одержимий люттю і зненавистю до Сталіна. Потай ночами Антонюк займається магічними дійствами. А його гість Іваненко вражений і заінтригований: "Якого страшного шкідника, диверсанта, непримиренного, лютого ворога щасливої України хотів він знищити оцим диким, чорним духом своєї магії?" [2:291]. Всі убивчі жести і дії спрямовувались проти статуетки вождя-українофоба Йосипа Вісаріоновича. Степан Петрович у захопленні від нового знайомця: "Але який же великий, талановитий актор ховався під зверхністю цього десятника. Яка прекрасна гра обоговлення Сталіна, який бездоганний партійний ентузіазм і ненависть до диверсантів! Куди ж його вписати, на який список, цього типа?" [2:293].

Зовсім іншим, прямолінійним і відкритим, виступає вибійник Денис. Йому нічого втрачати. Про трагедію родини цього шахтаря оповідають люди: "Неприятность дома случилась. Він з села Кучугури. Там у нього була сім'я: батько, менший брат та жінка, всі в колгоспі працювали. Ну, він звідси помагав їм, — найкращий забойщик у нас. А голова колгоспу спонравив його жінку й присилував її собі на полюбовницю. А коли батько його засичав за це на голову, так той його побив і заслав на каторжні роботи за бунт, значить, проти Совєтської власті. А менший брат утік та прибіг сюди, щоб попередити старшого, бо й йому може бути неприятность. І сам утік куди далі. А цей от запив і отак щодня п'є та стогне" [2:297]. Відтак цей герой, що "проїхав на танках через усю Європу", з певністю стверджує брехливість радянської пропаганди ("ніде я таких злиднів, як у нас, не бачив", "сотні тисяч нас не бачили"), приреченість тих, що говорять правду про життя за кордоном ("тільки нам заборонено говорити вдома про те, що ми бачили, а чого не бачили", "за це Сибір").

Денис обурюється проявами сваволі, несправедливості з боку більшовицьких адміністраторів. Він кидає виклик енкаведистам: "Не боюся їх! Кричатиму правду на весь світ! Не скрізь у нас на Україні рота замкнено. Є ще роти й руки вільні" [2:299]. Коли один з Денисових товаришів-шахтарів Федір падає на коліна перед пам'ятником Сталіну, цей відчайдушний вибійник схопив ослінець і так "скажено вдарив ним по голові погруддя", що те "аж крекнуло і розлетілось на шматки". У такому несамовитому гніві герой наносить могутній удар нападникові-емведистові, а за хвилю падає, впритул розстріляний начальником міліції.

Останньому автор приділяє теж пильну увагу. Письменник підкреслює разючу невідповідність між зовнішністю і внутрішнім світом цього нелюда. На перший погляд, це привабливий молодик-чепурун, який, здається і мухи не скривдить ("чоловік у розстебнутому білому кітелі", "волосся його було у м'яких, ясно-русявих кучерях-хвилях", "очі були ясно-блакитні", "все обличчя було ясне, рожеве, ніжне, лице херувима з ікони якогось старого італійського майстра"). І кабінет цього емведиста скоріше нагадує "будуар невинної панни, куди залетів янгол". Але в реальності цей "херувим" є холоднокровним убивцею і катом. На підвладному йому клаптику української землі начальник міліції запровадив свої закони, чи точніше — беззаконня: "Та у нас, бачиш, ще й досі трошки, так би мовити, воєнний стан. Офіційно він давно знятий, але як у нас війна з диверсантами та шкідниками тягнеться далі, то ми неофіційно воєнний стан підтримуємо. Ну, і як тільки якийсь ворог вистромить голову з своїх окопів і хоче стріляти в нас, так ми його зразу й ліквідовуємо. На місці ліквідовуємо, без жодних там слідчих, допитів, судів і такого іншого. Крак! — і готово. Чи то в шахті, чи в казармі, чи на вулиці, — як на війні. Ну, а це робить на всіх хороше враження, і у нас тихо та спокійно" [2:284]. Тож Іваненко мав вдячну можливість пересвідчитись, як на практиці "херувим" підтверджує вірність означеним принципам і без вагань і докорів сумління відправляє на той світ порушника спокою і порядку Дениса-вибійника. І всі мимовільні свідки цього вбивства миттєво зникають, оскільки чудово розуміють, що цей емведистський монстр у людській подобі є тут всевладним і безкарним господарем.

З такими ж свавільцями зводить доля Степана Петровича й пізніше, коли він під іменем Максима Ковтуна вирішив ознайомитись з настроями в одному з передових радгоспів. Захопившись усе тією ж провокаційною метою виявити "термітів" у середовищі нових своїх знайомців, Іваненко не зчувся, як сам потрапив на гачок. Голова радгоспу "Досягнення Жовтня", що нагадує кріпосника-самодура, є втіленням незмірної пихи й тиранії, цинізму й самовозвеличення, що визначали вдачу й поведінку тисяч сільських адміністраторів за соціалізму. Разом з секретарем та уповноваженим МВС він складав трійку місцевих п'явок людських. "Начальство було, як скрізь по радгоспах і колгоспах: "порядошні стерви", злодії, хабарники, насильники" [2:304], — зазначає автор. Саме до рук таких пройдисвітів і мав необережність потрапити Степан Петрович. Щоб вислужитись перед вищим керівництвом через успіхи в боротьбі з "ворогами народу", члени трійки піддають Іваненка жорстоким тортурам. І тільки диво рятує його від жахливої й безславної загибелі. Назвавшись американським шпигуном Джоном Едісоном, Степан Петрович зміг вплинути на хід подій і вирватись із рук своїх мучителів.

Loading...

 
 

Цікаве