WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Лейтмотив України в романі В.Винниченка - Реферат

Лейтмотив України в романі В.Винниченка - Реферат

Цей "профспілковий батько" — перша помітна постать серед тих земляків, котрих Іваненко випробовував на "термітизм" і які розговорились. Частіше Степан Петрович терпів поразки — "майже всі анкетовані набрали в рот води", "українські рибки не хапали гачка-принади й тільки "гмукали". Відтак бажання Іваненка "розколоти" побільше хитрющих співвітчизників постійно розбивалось об їхню непроникність і незрушність. "Для тих рибок, які дуже чуло ставились до жовто-блакитного кольору, він ним підфарбовував принаду. Він малював їм таку картину української державної самостійності й незалежності від Москви, що серце всякої націоналістичної рибки повинно було б заграти й кинутись на принаду. Але вони тільки ввічливо, згідливе помахували хвостиками, уважно слухали й не виявляли жодного захоплення" [2:185]. Внутрішньо Степан-провокатор ніби роздвоюється, його самого зігрівають спогади про незалежницькі часи, хоча герой постійно намагається запевнити себе, що це в інтересах дорученої справи. Тобто він схиляється до виправдання самопровокації. Іваненко говорив "зовсім щиро, пройнятий сам духом споминів, юнацтва, старих асоціацій, духом любого красеня Києва, який родив колись стільки буйних героїчних поривів, який завдав стільки страждання, хвилював таким ароматом ніжності, жаги, кохання, Степан Петрович неначе навмисне перед побаченням з яким-небудь атестованим "націоналістом" довго ходив тими вулицями й завулочками, де найбільш залягло тих споминів" [2:186].

Проте й самопровокація, копирсання в своїх забутих почуттях і розміркуваннях не дуже стає в пригоді. Тоді Іваненко шукає інші підходи, звертається до інших об'єктів зондування на все той же "термітизм". Розвідує навіть там, де такого не можна й уявити.

Ось типовий російський великодержавник Семен Семенович Строганов, високопоставлена особа з кола "надто близьких до Політбюро ВКП(б) та генерального секретаря Компартії України", справжній "віце-король" цього краю. Про його піднебесний статус, всевладність і багатство свідчить детально описана картина візиту до нього Іваненка-Зінчука в якості журналіста з "Правди". Персонаж-провокатор був шокований, зустрівши таку розкіш. Наведемо хоча б деякі штрихи: "Ну, обід був такий, якого Іваненко, бувши з радянським міністром на парадних обідах президентів різних західних республік, не часто їв. Чорна ікра, розуміється, як банальність, а після неї такі страви і вина, яким навіть назви він не знав" [2:205]. Не менш показовий і пейзаж, який доповнює враження безхмарного й пишного життя цього можновладця з Липок — аристократичного району Києва. "За вікном унизу на першому плані соковито зеленіє галявина, оточена квітами, а за нею, за муром, розлягався отой самий захоплюючий краєвид: синя височінь неба, фіолетова далечінь обрію, срібна сталевість Дніпра і щедра, сяйна, золота ласка сонця на всьому.

— Яка могутня краса! — сказав Степан Петрович і стримано повів рукою на краєвид" [2:205].

Володар цього величного особняка Строганов нагадує плантатора, що з вершин свого становища позирає на довколишність. Він випромінює "певність, владність, спокій". Адже це не хто інший, як "могутній Семен Семенович Строганов, віце-король України, нащадок російських завойовників", які почуваються на цій землі повноправними й безкарними господарями. Підкинуту Іваненком-Зінчуком ідею колектократії він вважає корисною для збільшення могутності Росії. Так, саме Росії, бо в уяві цього можновладця саме з нею цілком асоціюється більшовицька імперія Радянський Союз. Що ж до бутафорних республік, то про них він говорить з зневагою і зверхністю, як про щось не варте уваги. Навіщо зважати на "всі ці України, Грузії, Естонії"?! Адже існує російсько-радянська держава. Це реальність. Відтак Строганов дуже задоволений політикою Йосипа Сталіна, котрий не допустив до "расчленения России". Розуміючи настрої й устремління можновладця-великодержавника, Іваненко-Зінчук підігрує йому. Автор наводить промовистий діалог, що розставляє всі крапки над "і":

"— До речі, ви українець, здається?

— О ні! — скрикнув Степан Петрович, — Я чистісінький росіянин. Моє прізвище ніби трохи... українське, але я...

— А? Ну, тим краще. Значить, будемо говорити без цих глупих національних рахунків, як двоє "русских" людей і, розуміється, комуністів" [2:206].

Але в певний момент навіть цей пихатий у своїй всевладності сановник починає побоюватись "паршивенького журналіста", що цілком спокійно може донести на нього, і ніякий високий чин не врятує чи належність до "великого" російського народу. Ця невпевненість і острах за своє становище, що приходять на зміну відчуттю всесильності й безкарності, зовсім не безпідставні в такій непередбачуваній країні, як СРСР, де за хвилю будь-хто може потрапити за ґрати, або й на той світ.

У контрастному плані, порівняно з життям мешканця Липок, В.Винниченко показує побут українських робітників. Об'єктом подальшого дослідження і провокації з боку Степана Іваненка стає трудова родина з Подолу. З гіркою іронією говорить автор про те, що побут жителів робітничого кварталу "трішки відмінний від того, де жив Строганов". Зрозуміло, що контраст просто разючий. "Будинки тут були старі, брудні, притулені один до одного, деякі вікна заліплені папером замість скла" [2:211]. Бідність прозирала з кожного кутка. І це через декілька десятиліть після встановлення в цій країні диктатури пролетаріату!

Але для Степана Петровича навіть ці злидні, ця простота здавались такими близькими, рідними, впізнаванними. Він позирає на сірі, нужденні будинки "зі зворушеним усміхом в очах: ті ж бо самі, що були тридцять років тому, неначе не було ні війн, ні революцій, ні стількох усяких змін і катастроф життя. От тільки деякі, видно, полисіли, загубили штукатурку, деякі посліпли, деякі присіли від старечих недуг. Ось і той самий завод, на якому не раз доводилось йому на мітингах виголошувати громові промови проти царизму, такий самий брудний, чорний, закурений.

І люди йшли вулицею ті самі, що тридцять років тому, тільки й вони теж стали немов старші, брудніші, подертіші, в тих самих кепках, хусточках, у стареньких, латаних і просто дірявих піджаках або спідницях, І обличчя в них були ті самі, стомлені, нудні, заклопотані, понурі, то п'яні, то тверезі, всякі, тільки не веселі" [2:212].

Тут колись давно революціонер Іваненко засівав сповідувані ним ідеї в душі робітництва, щиро вірячи в прихід щасливого майбутнього. "Аж серце завмерло від ніжності й хвилювання" при спогляданні на місця свого колишнього подвижництва. Точно дібраний В.Винниченком повтор "ті самі" (в різних варіаціях) підкреслює нездійсненність того, що бажалось, того, про що мріялось у ті минулі дні в цій українській робітничій глибинці, що стала столичним кварталом, але нітрохи не змінилась.

Автор живописує подвір'я з "особняком" робітника Юхима Біленка — наступного об'єкта вислідів і провокацій Степана Петровича, з натуралістичними подробицями показує всілякі "принади" цього прихистку з дверима, пофарбованими "сірою, хорошою, арештантською фарбою", з вікном, що виходило на смітник ("І запах тут стояв той самий, задушливо-гнилий, огидний", "І вікно було так само, наче від цього запаху, глухо запнуте"). Ніби тільки вчора, в цьому закутку студент Іваненко, на той час член комітету українських есерів, "здіймав пролетаріат духом правди й свободи" [2:214]. Мимоволі згадується, як він розповідав молодим робітникам, "що таке соціалізм, коли він настане на землі" і "як тоді люди будуть жити й працювати". Звісно ж, не деінде, а "в палацах, ясних, уквітчаних квітами, в музиці, в спокою". Сам юний фантазер щиро вірив тоді в кожне своє слово, був переконаний, що незабаром всі вимальовані ним привабливі картини стануть реальністю, а водночас "усякі "пристройки", "нужники", злидні, воші, голодування, пани, жандарми, — все це зникне із землі на віки вічні, й тільки тяжкий кошмарний спомин про них лишиться в людей" [2:214]. Але гірка іронія гостро пронизує ці роздуми про юність і про колишні мрії та надії: "Ті молоді обличчя десь дуже тепер постарілись, згадують його пророцтва та радісно дякують йому: адже вони вже дожили до обіцяного ним соціалізму. Ось він як пахне!" [2:214].

Loading...

 
 

Цікаве