WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Лейтмотив України в романі В.Винниченка - Реферат

Лейтмотив України в романі В.Винниченка - Реферат

— Україна" [2:167].

Автор детально описує цей щемливий стан, у якому опинився герой під впливом зустрічі з своєю батьківщиною. Він фіксує кожну рисочку в портреті, кожен нюанс у перепадах почуттів. Здавалось би, такий загартований своїм українським самоїдством і обезличенням чоловік, такий звиклий до одягнутої давно-давно рятівної маски, що вже нібито назавжди приросла до нього, стала його суттю. І раптом — сльози! Замаскований "залізний лицар" сексотських звершень стає розтривоженим і беззахисним, наче дитина. "Серце йому так дивно завмирало і тілом проходили хвилі такого чудного почуття, що хотілось одвернутись і заплющити очі, в яких гаряче накручувались сльози. Сльози в нього, комуніста, антинаціоналіста! Це було, безумовно, глупо й смішно, але цей стан був такий і болючий, і солодкий, і несподіваний, що він нічого не розумів" [2:167].

Степан Петрович намагається рішучо протистояти цій хвилі емоцій, що його полонила. Він "сильно, сердито витер ребром руки очі" і трохи заспокоївся. Але хоча "той стан трохи притих", мимоволі попливли спогади з далекого минулого, виринули асоціації з призабутою юністю — часами перебування в лавах українських есерів. "Щось подібне в нього раз сталось у молодості, коли після дворічного сидіння в одиночці царської тюрми вийшов під час революції на волю й почув у товариша в хаті гру на бандурі й пісню "Зоре моя вечірняя". Тоді так само стало гаряче очам, так само грудьми пройшла болючо-солодка хвиля. Тільки тоді він одверто, сміючись і не соромлячись, заплакав" [2:167-168]. Іваненко з показною бравурністю, вимушеною веселістю говорить з супутницею по купе, але цього вистачає ненадовго. І він знову замовкає, перебуваючи в полоні все тих же вражень і почуттів, які не забажали щезнути, які заповнюють все єство: "А хтось за нього знову не думав, а якось бездумно дивувався й питався: та невже справді це Україна? Невже це той загублений, заборонений рай, де було колись щось невимовно ніжне, запашне, хвилююче, рідне-рідне?" [2:168].

Тільки тепер Степан Петрович гостро усвідомив, що давно вже відцурався від цього до болю близького й дорогого світу. Хоч і не з власної волі, але відцурався. "І тільки тепер якось одразу виразно "побачилось" йому, що він за всі ці п'ятнадцять років ніколи не допускав до себе от такої, як тепер, уяви України, вона була в ньому заборонена ним самим, вона була замкнена, небезпечна, ворожа всьому його новому існуванню після отої катастрофи з Марком" [2:168]. Герой уже не в силі противитись лавині спогадів, фрагментів реанімованої пам'яті.

Перед Степаном, наче кадри давньої кінострічки, пропливають призабуті картини колишнього життя: то епізод з революційної молодості з жандармами й тюремною каретою, то замальовка зовсім іншого плану — рідні краєвиди, що колись давно віддзеркалились у свідомості, закарбувались до найменшої деталі: "Липень. Поле. Паперовий сухий шелест вівса. Фіолетові колючі чашечки-келишки будяка. Овес рябий, як лице у віспі. А там, далі, позачісувані чуби копиць сіна. Баньки конячого гною в коліях межі. Телеграфні дроти, як нотні лінії без нот. І пекуче-пекуче сонце" [2:168]. Як у калейдоскопі, змінюються малюнки-спомини про землю батьків, і герой піддається цьому безконечному потокові візій. "А за цими картинами почали розсотуватись інші та інші, неначе розірвався мішок, у якому їх було затиснеш, і вони тепер одна по одній вислизували й вислизували. Щоб спинити їх, він затикав дірку поглядами на "богиню", розповіданнями, навіть легесеньким фліртом. Але, на біду, сама "богиня" чи то навмисне, чи ні почала ту дірку розривати своїми запитаннями: а з якої він області України? А чи любить він українські пісні? А чи любить він запах конопель у леваді? А чи... І так без кінця. І за кожним запитанням знову набігала болючо-солодка хвиля, і сексот-осназ робився маленьким-маленьким. Це було і смішно, і глупо, але ні сексот, ні член Верховної Ради, ні навіть друг Дев'ятого з тим ідіотством уже не могли боротись. Це була якась просто фізіологія, як наприклад, згага в пустелі, з якою ніякими філософуваннями, умовляннями, соромленнями й загрозами ніякі комуністи, сексоти й члени Верховних Рад нічого вдіяти не можуть" [2:168-169]. Отже, серце українця Іваненка повстає проти його ж розуму. Авторські повтори ("це було, безумовно, глупо й смішно", "це було і смішно, і глупо") фіксують початки духовного оновлення й очищення героя. Це імпульси до відродження його людської і національної гідності.

І зустріч з Україною, і побачення з Києвом викликають у Степана Іваненка та Олени Заболотової надзвичайне зворушення, хвилі ніжності й розчуленості. Лейтмотивною деталлю на означення вражень від столиці нехай і бутафорної, маріонеткової, а все ж республіки, стає солодкий щем у грудях. Промовистими епіфорами В.Винниченко передає неповторність і несподіваність емоцій, що охопили героя. Це реакція на побачене, на різноманітні спогади:

"Вони цілими роями вилітали на нього з якого-небудь старенького будиночка, в якому колись він наймав студентську кімнату, з якого-небудь рогу двох вулиць, на якому призначались побачення з "нею"; боже, як давно і як недавно це було і як солодко-тужно нили груди!

А от університет, у коридорах якого колись будилося стільки отих героїчних поривів і будувалось стільки мрій. А он там, трохи далі, і маленька реалізація тих мрій, будинок першого революційного парламенту воскреслої України; її знаменита Центральна рада. Іваненко не хотів навіть довго дивитись на той будинок, так тужно й солодко нили груди" [2:186].

Київські замальовки, пейзажі околиць столиці навіюють як Іваненкові-Зінчуку, так і Олені Заболотовій душевний спокій. Адже це були миттєвості єднання з рідною землею: "А там перед ними не було ні політики, ні руїн; і старий сивий Дніпро, і стрижений далекий обрій Чернігівщини, і широченне небо над ними — все лишилось цілим, таким самим, як було і двадцять, і двісті років тому. Слава великим силам, непіддатним ніяким танкам, бомбам, ворожнечам крихітних людей!" [2:187].

Автор складає гімн на честь батьківського краю — України, знайомих до болю пейзажів, від яких і сам був штучно відмежований упродовж цілих десятиліть. Образ батьківщини увиразнюється в творі за рахунок зображення постатей багатьох співвітчизників Степана та Олени.

Під час першотравневої демонстрації в Києві Іваненко звернув увагу на одного з ораторів, що виявився Микитою Горигорою — місцевим "профспілковим батьком". Та й важко було б не помітити серед маси люду такого колоритного діяча, з такою оригінальною фізіономією: "Промовець стояв на даху автомобіля, випинаючись над юрбою, як велика скульптура на п'єдесталі. Сам високий, плечистий, з розстебнутим коміром вишиваної сорочки і могутньою шиєю. І з такою кудлатою чорною головою, що здавався в шапці, і з довгими козацькими вусами, чисто тобі запорожець у чорній шапці!" [2:189]. Особливо акцентується на мові цього героя, що теж не могла залишитись невідзначеною: "А промовляв він таким ревучим, могутнім басом, що ніякий гучномовець не рівнявся з ним силою і виразністю", і далі: "Степан Петрович слухав його з таким станом полегкості, довір'я і вдячності, з яким слухають великих артистів-співців, у яких кожний звук голосу і кожний рух тіла й душі е щирість і цілковита правда" [2:189].

Автор постійно проводить думку, що Микита Горигора генетично успадкував риси козацького лицарства, що проявляються і в його зовнішності, і в характері, в поведінці. З гумором описує В.Винниченко свого колоритного героя в момент анкетування, до якого вдається Іваненко, згідно зі своєю таємною місією: "Запорожець" ради такої важливої візити застебнув комір сорочки й спустив на халяви чобіт сірі потріпані штани. Вони від того на литках стали товщі, ніж на колінах, але все ж таки були "на випуск", по-європейському, чорт забирай! Правда, чорні, могутні вуса його не були по-європейському поголені, а по-староукраїнському, по-козацькому звисали по обидва боки соковитого рота. Над вусами горбився великий, теж козацький ніс, а з обох боків його з-під кущів чорних брів трошки соромливо, але одверто дивились карі невеликі очі, подібні до зернят підсмаженої кави. І над усім цим пишно буяла в товстих кільцях непокірна, густенна кучма чорного волосся" [2:192]. Та чи не найбільше засвідчується "козацька вдача" Горигори під час частування його Степаном Петровичем. І знову письменник не шкодує гумористичних знахідок для змалювання такого незвичайного героя-українця: "Але хіба можна було злякати запорізького козака такою дурницею, як якийсь там коньяк чи виноградна водичка, що зветься вином?" [2:192].

Микита — щира душа — певною мірою піддається на підступи Іваненка й оголює, виносить назовні свої приховані думки. Як другові, якому можна звіритись, він визнає в розмові з Степаном Петровичем: "У нас тут часом, знаєш, наші партійці-русотяпи гадають, що як чоловік не хоче цуратися рідної української мови, так, значить, він буржуяка, націоналіст реакційний, ворог соціалізму та отаке всяке чортзна-що" [2:192]. Навіювану Іваненком ідею колектократії Горигора пов'язує з одвічними прагненнями українського народу: "Ти сказав: "Україна без наймита! Та в мене серце вибухло захопленням. Та цього ж наш народ усе життя своє прагне! За що бились запорожці проти польських та московських панів, які брали Україну в неволю? За Україну без наймита! Пам'ятаєш їхнє гасло: "Україна без хлопа і пана", "Козацька Україна", себто всі хотіли бути "козаками", вільними людьми, а не кріпаками чи наймитами..." [2:198-199]. З гіркотою говорить Микита про соціалістичну країну, де поза декларованим процвітанням немає ніякого просвітку ("мусимо мати і злидні, і горе мільйонів"). Задушлива атмосфера в СРСР нагадує Горигорі безсмертні картини й характеристики великого Кобзаря: "Ми не кричимо, не бунтуємось, ми мовчимо. Але мовчимо не від радості і щастя. "Мовчать, бо благоденствують", як гірко сміявся наш Шевченко" [2:200].

Loading...

 
 

Цікаве