WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Лейтмотив України в романі В.Винниченка - Реферат

Лейтмотив України в романі В.Винниченка - Реферат

Лейтмотив України в романі В.Винниченка

Видатний український письменник В.К.Винниченко належить до числа тих митців, для яких доля Вітчизни була альфою і омегою їхнього життя, громадської діяльності й творчості. Тож тема України є наскрізною у прозовому й драматичному доробку письменника, в його публіцистиці.

Прикладом такої посиленої уваги до проблем рідного краю, його перспектив є й останній роман В.Винниченка "Слово за тобою, Сталіне!" (1950), визначений ним у жанровому відношенні як "політична концепція в образах". Слід зазначити, що в передмові до твору письменник наголошує на вірогідності зображеного: "Зроблено цю працю з найбільшою об'єктивністю, якої вимагає велика мета всіх людей — мир на землі. Події, дійові особи, картини буденного життя в Радянському Союзі представлено в ній на підставі документів, на свідченнях багатьох живих людей, на загальновідомих фактах і на особистому досвіді автора" [2:97].

Послуговуючись багатим матеріалом з життя СРСР та Радянської України як його складової частини та простежуючи ставлення народів збільшовиченої країни до західних держав, В.Винниченко викладає в романі свою концепцію мирного співіснування на планеті двох систем — капіталістичної та соціалістичної. Носієм ідеї трудової колектократії (або лаборократії чи трудократії), а також, з волі обставин, мимовільним її пропагандистом стає досить успішний українець у Москві Степан Петрович Іваненко — член Верховної Ради СРСР і ЦК КПРС (офіційно — інспектор при Міністерстві фінансів, котрий їздить по всіх усюдах "немовби для фінконтролю", а фактично — агент МДБ, сексот особливого призначення, основна зброя якого — провокація з метою виявлення "ворогів народу").

Своєрідною мікромоделлю більшовицької держави з існуючими в ній трьома світами — тих, що причетні до підступів і репресій, тих, котрі стають безвинними й безвільними жертвами в атмосфері доносів та пристосуванства, і, нарешті, нескорених борців проти комуністичного режиму (мимоволі напрошуються паралелі з "Тигроловами" Івана Багряного) — у творі В.Винниченка виступає родина українців Іваненків, приречена пройти крізь жорна сталінського відбору. Письменник варіює мотив руйнування роду як основи нації на догоду більшовицьким вождям та їх маніакальним ідеям — тему, що була неодноразово заявлена в доробку М.Хвильового, Ю.Яновського, Т.Осьмачки, І.Багряного та ін.

Щоб вижити в умовах терору й винародовлення, брати Степан, Сергій та Євген Іваненки зраджують свого наймолодшого — Марка під час судового процесу над ним та його однодумцями — українськими "націоналістами" і "терористами", що насмілились звинуватити радянський уряд у підготовці й проведенні голодомору 1932-1933 рр. в Україні. За таку послугу режимові та подальше сексотство Іваненки отримують відповідні блага: проживання в Москві, гарантії праці й самого життя. Промовистий штрих підкреслює той вибір, до якого вони схилились: "Тільки заборонили нам жити на Україні" [2:136]. Тобто це далекосяжний і вбивчий компроміс: назавжди забути про свою українськість. Виїхавши з рідного краю, Іваненки змушені відректися від свого національного обличчя: "Ми саме ім'я "українець" виключили з нашого роду і навіть мову в родині мали й маємо російську" [2:137].

Як жахливий сон, переслідують Степана Іваненка та його дружину Катерину Семенівну спогади про їх домосковське — українське буття п'ятнадцятирічної давності, коли це подружжя, разом з родичами, було по-звірячому катовано і мордовано чекістами. Тепер доводиться бути гранично обережними, щоб не помилитись, не оступитись, а відтак не віддати себе й дітей своїх на розтерзання опричникам Сталіна. Тому з таким гнівом сприймає Катерина Семенівна слова своєї доньки Марусі про їхню національність ("Я знаю, тату, ми українці..."), а батько змушений так детально й "дуже серйозно" пояснювати: "Так, Марусю, ми українці. Але не в цьому річ. Ми насамперед комуністи й борці за соціалізм [...]. Ми всі, я з вашою матір'ю та братами моїми, виїхали з України до Москви з ласки Радянського уряду. Коли б не ця ласка, то ми були б тепер або на тому світі, або в якому-небудь концтаборі, а ви десь у притулку для безпритульних дітей або теж на тому світі" [2:135-136]. Отже, або обираєш безпам'ятство й перевертенство, або ж на тебе чекають муки і смерть — іншого виходу з ситуації Степан Петрович не бачив.

Але те, що так старанно було забутим, озивається. Пострілом з минулого, розплатою за давнешні гріхи й пізніші сексотсько-агентські "подвиги" стає передсмертний "поцілунок" брата-каторжанина Марка (останніми уцілілими зубами й останніми зусиллями так і не зламаної волі вгризся в обличчя Степана-відступника) та його лист про борців-термітів у радянській країні.

Щоб урятуватися в новій небезпечній ситуації, московські Іваненки одне поперед одного поспішають виявити свою лояльність, підтвердити готовність до будь-яких сексотських дій. І насамперед це має засвідчити сам Степан Петрович як зразковий осназівець, до мозку кісток відданий режимові: "Це питання не тільки моєї служби, чи моєї безпеки, чи навіть партійного обов'язку, це питання моєї честі й сенсу всього життя мого" [2:126]. Отримавши від свого безпосереднього керівника Колечки (Миколи Сидоровича Бєлугіна, начальника секретного відділу МДБ) надважливе завдання виявити "гніздо термітів" (само собою розуміється, що цей підпільний центр має розшукуватися не деінде, а саме на Україні), герой забезпечує собі тили за рахунок підтримки члена Політбюро Дев'ятого.

Щоб переконати сім'ю чи й самого себе в цілковитій відстороненості від призабутої батьківщини та борців за її волю, Степан розповідає дітям про "злочини" Марка, якого було "засуджено на двадцять років тяжкої праці в північній смузі Сибіру" [2:136]. При цьому він наголошує на своїй різкій відмінності від подібних "українських націоналістів". Патетично звучать ці твердження, наче з високої трибуни: "Наш ідеал і мета, як ви самі знаєте, не та вузька дрібнобуржуазна самостійність України, якій моляться українські реакціонери, а світова революція і тріумф комунізму на всій землі" [2:137]. З цих слів випливає цілком прозорий висновок: у комуністичному майбутньому існування України як такої не передбачається, сама згадка про неї має бути похована, надійно й безповоротно вилучена з пам'яті її синів і дочок.

Проте, виконуючи своє відповідальне завдання в Україні, Степан Іваненко мимоволі піддається чарові батьківщини, від якої був відмежований не тільки просторово, а навіть у думках цілих п'ятнадцять літ. Їдучи до Києва з таємною місією під прибраною маскою кореспондента газети "Правда" Андрія Зінчука, він уже на під'їзді до рідного краю не може притлумити в собі хвилювання від зустрічі з материнською землею. Про це свідчить досить показовий діалог з супутницею по м'якому спальному вагону — московською лікаркою Оленою Вікторівною Заболотовою (вона ж агент МДБ):

" — А ви, здається, українець, якщо судити з вашого прізвища?

Степан Петрович хапливо налив у свою чарку лікеру, поставив пляшку на стіл і радісно відповів:

— Так, я українець! Чистісінький. А ви, може, теж українка? — несміливо кинув він.

— Чистісінька! — вже по-українському відповіла вона і простягла до нього чарку. — В такому разі першу чарку вип'ємо за нашу Україну, за нашу сонячну, прекрасну, щедру Україну!

Степан Петрович схопив свій келишок, цокнувся ним об келишок Олени Вікторівни і трішки театрально проголосив:

— Хай живе родюча, багата, щаслива!" [2:152].

Але поза цією подеякою демонстративністю, відчувається неприхована стурбованість, щем героя за долю рідного краю. Хоча він, живучи в Москві, намагався не думати про Україну, але звістки, що доходили з неї, краяли його українське серце. Тож і в розмові з Заболотовою Степан Петрович не владен стримати емоції, виявляє співчуття до земляків. Він "глибоко зітхнув", говорячи про Україну: "На жаль, ще не загоїлись її рани від війни. Я п'ятнадцять років не був на Україні. Люди, що приїздять звідти, розповідають страхітливі речі про руїни майже всіх великих міст" [2:152].

Наступного ранку певна театральність у плані вияву українськості обох супутників — і Степана, й Олени — продовжується, перемежовуючись з цілком природним, мимовільним бажанням розмовляти рідною мовою. Що це? Тільки спрага й голод на мову батьківського краю, мову, якою давно вже не спілкувались, закинуті на чужину? Чи це лише засіб для провокації, спроба через рідну мову розкрити тайники душі співбесідника — потенційного "ворога народу"? Певно, обоє героїв не змогли б однозначно відповісти на ці питання, навіть подумки адресувавши їх самим собі.

Таке сум'яття почуттів спостерігається й під час сніданку в вагоні-ресторані. "Говорили вони й сьогодні по-українському, і Степан Петрович один раз, коли на них озирнувся пасажир і майже вголос сказав своїй сусідці: "Українці!" — помітив, що він говорив весь час по-українському і, головне, не помічав цього. Коли б він не їхав з такою місією на Україну, така демонстрація мови могла б бути для нього небезпечна. Але тепер вона, ця бідна мова, була йому дозволена, законна, потрібна, чорт забирай!" [2:167]. Проте де й поділось оте показне, коли герої повернулись до свого купе. Рідна стихія, що вривалась у їх життя з-за вікон вагона, пробудила старанно пригнічувані, захоронені десь аж на дні душі "заборонені" почуття. "Коли в пейзажах з'явились білі хатинки, білі, чистесенькі, рідні, давні-давні, Іваненко раптом притих, замовк, немовби аж похмарнів і кілька разів навіть не розчув, що казала "богиня". Вона скоса, з деяким непорозумінням зиркала на нього й нарешті перестала звертатись. А він сидів і так само мовчки водив очима по розсотуваних за вікном вагона картинах фільму. І нарешті, криво посміхаючись, тихим, рівним, майже безживним голосом проговорив чи то до Заболотової, чи про себе:

Loading...

 
 

Цікаве