WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Критичні мініатюри М.Чернявського: погляд на попередників Тараса Шевченка - Реферат

Критичні мініатюри М.Чернявського: погляд на попередників Тараса Шевченка - Реферат

КритичнімініатюриМ.Чернявського:погляднапопередниківТарасаШевченка

Великість Кобзаря для М.Чернявського стає особливо вражаючою й безсумнівною при співставленні геніального поета з його безпосередніми попередниками. У циклі "Критичні мініатюри" (1898) письменник звертає увагу на літературні постаті першої половини XIX століття — І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітку-Основ'яненка, при цьому зазначаючи: "На полі нашого перегляду не бачимо, виключаючи Шевченка, літературних велетнів, тому й свої критичні нариси обмежили формою мініятюри" [1, 261]. Ідеться про три невеличких студії "Іван Петрович Котляревський (1769-1838)", "Петро Іванович Гулак-Артемовський (1790-1865)" та "Григорій Федорович Квітка (1778-1840)", які склали окремий триптих. Додамо, що Кобзареві натомість М.Чернявський присвячує цілу серію розлогих матеріалів — оповідання "Напередодні", спогад "Шевченкова могила", цикл "Під знаком Великого Духа" тощо.

У першій "критичній мініатюрі", присвяченій І.Котляревському, наголошується на "випадковості" цього письменника, який зажив "слави рихмача" ще в часи навчання в Полтавській духовній семінарії. На думку М.Чернявського, цей автор брався за перо лише принагідно, аби потішити тих, від кого залежала його доля та успіх. "Пробуваючи учителем по панах українських, він починає писати на потіху їм і собі свою "Енеїду". Потім, в угоду патронові своєму, генерал-губернаторові, князю Рєпніну, пише він "Наталку Полтавку" і "Москаля Чарівника" [1, 262]. Тут же згадує М.Чернявський і про "Пісню на новий 1805-й год пану нашому і батьку князю Алексею Борисовичу Куракину", називаючи її одою. Відтак для критика безперечними здаються сервілізм та угодництво І.Котляревського. "Як бачимо, тонка билинонька тяглась до світу, чи то — до сильних миру цього, увесь свій вік. І чин майора, що його дано було цій тонкій билиноньці, здається, був останньою, а може й найвищою її метою" [1, 262]. А проте така лірично-сардонічна оцінка аж ніяк не применшує того значення, того резонансу, який мали твори І.Котляревського для українства загалом. Критик визнає: "Те, що було кинуто на потіху ситому й п'яному панству, лягло краєкутним каменем в заснуванні нашого нового письменства" [1, 262]. Парадоксальність співіснування в одній людині небуденного хисту й обивательської обмеженості М.Чернявський передає за допомогою ряду промовистих формул ("Котляревський, пишучи, не відав, що творив", "Талант переміг творця, взяв гору над ним"). Його прикро вражає й дивує той факт, що крім "Пісні князю Куракину" поет не залишив по собі жодного іншого оригінального вірша. Для М.Чернявського це щось несусвітнє. "Нам здається це дивовижним. Поет — без поезії, співець — без співів!.. Прожити майже сім десятків років і не висловити ні одного свого почуття, свого бажання, або крилатої мрії в окремім вірші! Невже в старовину писали тільки по замовленню?" [1, 264].

З цього погляду Микола Чернявський вважає неправомірним Шевченкове звеличення автора української "Енеїди", запропоноване в поменнику-славні "На вічну пам'ять Котляревському". Вбачаючи в принагідності звернень цього автора до літературної творчості лише "черствість і однобічність таланту", критик змушений визнати:

"Шевченкове порівняння його з соловейком вважаємо не влучним і не правдивим. Чого й бракує Котляревському, як не того лепського співу, що

Заспіває соловейко —

Сохнуть дрібні сльози...

Не втирав нікому й ніколи Котляревський сліз, та й не утре нікому. Сміялась вкупі з ним сита та п'яна Україна до сліз, це правда. Але з кожним роком прихильників Котляревського в інтелігентських колах українських стає менше й менше" [1, 264].

Тож на відміну від Т.Шевченка І.Котляревському М.Чернявський відводить лише "певне місце" в історії вітчизняної літератури як "темному первоспівцеві в її темних досвітках". Тож і завершується мініатюра досить промовисто й сухо. Критик розставляє останні акценти на адресу І.Котляревського, і ці остаточні констатації далекі від захоплення ("одійдемо від нього без жадного жалю"). Метафоризоване поцінування — "так у пустелі подорожній відходить геть від висхлої криниці" — додає драматизму долі одного з Шевченкових попередників.

Чимало закидів робить М.Чернявський і письменникові з наступної мініатюри — Петрові Петровичу Гулаку-Артемовському (чомусь охрестивши його Івановичем!!!). З одного боку, він визнає, що "наш званий Горацій" має неабиякі здобутки протягом першого періоду своєї літературної творчості, ознаменованого появою блискучої байки-казки "Пан та Собака" — талановитого переспіву з польської в особі Ігнація Красіцького: "Прикриваючись римською тогою, багатий на дотеп і лукавий українець нишком пускає своє крилате слівце і без помилки ліпить нам простакам-землякам в око" [1, 265]. Але з іншого боку, П.Гулаку-Артемовському перепадає за чинопоклонство та кар'єристичні устремління, за легковажне занедбання свого небуденного хисту на пізнішому етапі літературної діяльності ("замість святого, гіркого й огнепалючого сміху появився сміх для сміху, легкий, як полова, гучний як барабан московський, але й порожній, як той барабан"; "засліпло зірке орлине око"; "заглухло чутливе вухо"). З болем і сумом М.Чернявський веде мову про таке переродження митця, який, "загорівшись у молоді літа блискучим метеором на небі нашого письменства, зараз же падає і розсипається по землі непотрібною золою" [1, 266]. Тож уся стаття помережана щемливими констатаціями поступового здрібніння непересічного хисту майстра, що розмінюється на дешеву популярність ("шкода талановитої людини", "загинув нещасний поет", "не дивіться на неприкриті частини старої людини", "розбилась ліра, порвались струни"). Ота непослідовність і неперебірливість, недбалість та цинізм, через які П.Гулак-Артемовський своє обдаровання "зарив у землю", викликають у критика досаду й розчарування. А відтак уся літературна діяльність цього "крючкуватого та вузлуватого" письменника видається йому нічим іншим як "недобудованим палацом". Фінальна метафора мініатюри ("І стоїть тепер на доброму дорогому фундаменті мовчазна руїна поетичного таланту") звучить не лише як фатальна констатація мистецького збідніння й виродження визначного художника слова, а й слугує застереженням для наступних творчих генерацій — не повторювати подібні промахи.

Остання студія триптиху пов'язана з постаттю зачинателя української прози Григорія Федоровича Квітки-Основ'яненка, життєшлях якого у версії автора чомусь завершується 1840, а не 1843 роком. На його першості у цій царині й наголошує М.Чернявський уже на початку своєї мініатюри, звернувшись до красномовної асоціації, яка традиційно виникає в уяві, коли чуєш прізвище митця: "На світанку нашої нової літератури зацвіла і розпустилась доти незнана й невидана на полі письменства українського квітка. Багато років цвіла та простенька квітка, цвіте й досі, і не в'яне, і не сохне, а тільки потроху ронить деяке своє зайве листя" [1, 269].

Критик захоплюється живістю й барвистістю мови автора "Марусі" й "Мертвецького великодня", його умінням дати читачеві картини "справжнього народнього життя", зачарувати "чудовим диханням наївної сільської поезії". Для М.Чернявського цілком безперечним є факт поглиблення Квіткою реалістичного начала в письменстві, порівняно з іншими сучасниками: "Його селянські типи були першими малюнками дійсно реальних людей України, а не ряжених потвор, як у Котляревського і Гулака" [1, 270]. Проте і цей митець, як вважає критик, належить до "невеликих письменників", а не до геніїв.

"Нічого казати, що в його творах не можна шукати відповідей на сучасні питання, не тільки прямих, а хоч побічних. Те належить геніям. Твори геніїв живуть віки, і з їх, як із криниці живущої, п'ють десятки поколінь людей, а твори невеликих письменників часто-густо не йдуть у рівень і з своєю добою. Так і Квітка" [1, 271].

М.Чернявський не називає поіменно діячів геніального розмаху та хисту, але зрозуміло само собою, що мається на увазі насамперед Т.Шевченко. Він вивищується як на тлі своїх попередників, зокрема охарактеризованих у "Критичних мініатюрах", так і на фоні наступних літературно-мистецьких генерацій, до однієї з яких належав і сам критик.

Література.

1. Чернявський М. Критичні мініятюри // Твори. — Т.5. — Харків: Рух, 1929. — С. 261-272.

Loading...

 
 

Цікаве