WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Контури українського літературного простору в сучасній Польщі - Реферат

Контури українського літературного простору в сучасній Польщі - Реферат

І пеклом стали Раї на півночі країни (т.1, с.28).

Міля Лучак виносить присуд тим лиховісним силам, що спровокували таку вже незворотну ситуацію, коли "Нема села Лише цвинтар на ньому Чи могила одна Навіть назву позабули люди", "Всюди вітер ломить скали І виють ночами пси Яких ніде нема Як села Розстріляного над потоком Сорок сьомим роком" (т.4, с.104). Але сильним цього світу цілком байдуже до цієї скорботи в очах і в крові представників західного уламка українського народу, відсторонених від своєї великої Батьківщини, грубо позбавлених своєї національної тотожності:

...Мовчать усі... історики й політики

А інші у нарушниках мовчань

Націю продають за євро (т.4, с.104).

А проте героїня поетеси все частіше даленіє десь у Надгалактики, міцно "тримаючи над світами у руках Синьо-жовтий стяг — Вільноволі", переймаючись загальнолюдськими питаннями, проблемами перетворення довколишності на гуманістичних засадах.

Серед авторів "Українського літературного провулка" однією з найпомітніших постатей є, безперечно, його головний редактор Тадей Карабович (народився 1959 року в селищі Савині Холмського воєводства; видав збірки поезій "Zapatrzenia", "Вологість землі", "Біля вогню", "Кличу тебе як ластівку", "Атлантида", "В пустелі небо чорне", "Що стою за стіною споминів", "Два листи до ночі", "Вибрані поезії", "Już dzień się nachylił do czterech krańcw świata", "Довга розлука". Ліричною візиткою цього співця можна вважати хоча б таку зворушливу мініатюру, як "Звук", в якій означене його мистецьке кредо:

звук як щем забринів

я вірю в слово невимовлене досі (т.3, с.16).

Органічне відчуття належності до околу, заглиблення в таємниці світобудови і людської душі, постійний діалог з Господом заповнюють кожну клітинку поезій Т.Карабовича. Звернення до Всевишнього для нього як дихання, як імпульс самопізнання й самовдосконалення, духовного очищення й творчого згорання:

коли покличе мене Господь

стану перед ним наго

буде мене судити з моєї поезії

адже липка кров моїх віршів

завжди керувалася до Нього (т.4, с.60).

Але час від часу ці благоговійні хвилі пронизує щемливий докір. Сиплеться "іржа моєї молитви / раптова", викликана відчуттям несправедливості: "запитаю колись Господа / чи кохає Холмщину" (т.4, с.63). З одного боку, ліричний герой прагне відновити, вибудувати хоча б у слові свою колись квітучу малу батьківщину, що тепер нагадує пустку. Так хочеться, щоб її сакралізований образ став явиною ("моя Холмщина як ікона / я до неї молюся блакитно // там де я народився / дощ б'ється крильми о рамена хрестів" — т.4, с.55). Та з іншого боку, доводиться визнавати, що винародовлення в краї вже незворотне. Мала батьківщина співця стає цілком ірреальною — у неї "затирається поняття / біографії" (т.4, с.61). Проте ліричний герой Карабовичевих віршів не є людиною розпачу і зневіри. Це творець кожної хвилі свого буття — хвилі, що проминальна, але вкарбована у вічність своєю неповторністю. Це миттєвості любові — до коханої, до природи, до пізнаванного й безмежно загадкового світу. Це ж такий дарунок — грітися "на березі / що смію називати життям" (т.1, с.51). Кожна спонука така природна, спонтанна: "постій біля ночі / погрійся щокою об її холодну щоку", "тіні розпізнай що лягли від хрестів / і нас наго що накриваємось молитвою / любови" (т.4, с.49); "ходи / будемо кохати / весняний дощ / переліт хмар / хвилю зливи" (т.4, с.64). Твори поета гранично щирі, відкриті, чисті своєю первозданністю. За словами С.Андрусів, "вірш Карабовича наче виростає із холмської землі, як її квіти" (т.4, с.284).

Ще один постійний автор "Українського літературного провулка" — Іван Златокудр (народився 1930 року у Винниках біля Львова, живе в польському містечку Куніце; видав збірки поезій "Народній Польщі", "Пейзажі", "Czarnobylska Madonna", "Barwy chwil", "Веселки печалі"). Письменник приваблює своїми звучними і глибокими сентенціями ("Дерево босе сильніше бурі!", "Небо дитинства бережу під повікою роками!", "Час в дерево вписаний сонцем!", "Не виллє туги до назрілої краплини / хто поріг в журбі покинув"). Він сплітає славень на честь батьківщини та її народу: "Незламний дух! — Нетлінна кров! — Рубала корінь рать чужа, — Труїла ручаї цілющі — А — Край лозою — оживав..." (т.1, с.42). Ліричний герой Івана Златокудра журиться "на видноколі жалів журавлиних" і радіє, ощасливлюється ходою "проти вітру / проти долі". Він зачудовано споглядає, як "вербове сонцедиво / на сопілці грає" (т.1, с.35) і як "курличе скрипкою грає / неба кочуючий віз" (т.2, с.52). То він сам нагадує "дерево зі зламаним крилом / що рветься в вирій" (т.2, с.56), аби подолати самотність. То весь хмеліє од відчуття, що на нього чекає "весна на виднокраю / синьоволошкові очі / червономакові вуста" (т.2, с.51). Поет схиляється в молитві перед образом рідної землі ("іду до тебе журбний краю мій / крізь ніч") й оспівує цілющу силу поцілунку милої ("твої черлені уста / від усіх ягід літа солодші"). У своїх "мар'ївських" сентенціях Іван Златокудр визнає: "Від живописності рідних сторін наша врода, вдача і доля!" (т.2, с.46). Оця мальовничість прозирає в кожній мініатюрі співця. У нього "білий спів троянди / на райдугах метеликових крил розп'ятий" (т.4, с.39), а поряд пломеніють "веселковорайдужні очі" тієї, що єдина в світі. Тільки їй подарує герой "синєдзвіночкову квітку / веснову". Ходіть разом з поетом у його "сад / добра і зла" і дізнаєтесь, як "ніч сипала зорі скрипалям / ніч сипала квіти скрипалям" і як "плаче небо терном синім" (т.4, 46). Зайдіть і зачудуйтеся барвами й відтінками його слів. То "мислі цвіт" неповторний, суто златокудрівський, без якого важко уявити український поетичний простір сучасної Польщі.

Невід'ємною часточкою цього культурного обширу є лірика Івана Киризюка (народився 1949 року в Крив'ятичах на Підляшші, автор збірок "Моя батьківщина, Підляшшя", "Моїй батьківщині", "Весна з русалками", "На дорозі із кирилиці", "Смак ягоди ожини"). Своєрідною візиткою-автопортретом цього співця можемо назвати його вірш "Терпко", сповнений щемливих ноток, стривоженості й глибинної любові:

Здається

Серце розірветься.

Наша істина забута

Догоряє

Терпко чую

Як життя минає.

Я, мов пташка польова

Ніде не відлітаю (т.1, с.43).

Зболене питання "А ми? — що ж ми?!" в контексті спогадів про славних предків спонукає не тільки до гірких констатацій ("А ми мов ті / коні безногі"), а й до пошуку виходу з трагічного кола, в яке традиційно потрапляють українці. Відтак для поета характерні інтонації самоствердження, віри в себе і своїх співвітчизників, подолання всілякої кривди. Він — "людина безустанного неспокою" (Б.Бойчук). І цією одержимістю й завзяттям співець і активний громадський діяч запалює своїх земляків-читачів: "Часто Куються кайдани, Стараємось рвати Ми тії пута Під предків Святими образами" (т.4, с.73), а ще сіє "синій льон Надій запазуху" і молиться за краян, "щоб Не були рабами!" (т.4, с.74). Та поза такими публіцистичними вкрапленнями Іван Киризюк — надзвичайно чутливий і ніжний лірик, який фіксує, як "втопилась тиша В келихах Червоного вина, Думка Кольоровим метеликом Сіла", як "час Мов човен Стукнув засовкою За дверима ночі", а день "розчиняє білі груди" (т.1, с.46). Він чує, як "тче вітер на скрипці Музику суму" і як Сяном "спливає Гомін слави, Гомін горя", "Тихим Псалмом візантійським Дзвенить Лемків гірка доля" (т.3, с.8-9). А звідси й пристрасне бажання, щоб сльози краян і їхнє терпіння перемінились "в каплі сонця На соняшниках В рідних селах весною" (т.3, с.30). До кожного серця, лине Киризюкова спонука:

Одслонім

Зі своєї душі фіранку,

Там кирилицею

Виписані псалми

І мудрість предків (т.3, с.34).

Репрезентантом "Українського літературного провулка" в Польщі традиційно виступає і Юрій Гаврилюк (народився в 1964 році в Більську Підляському на Білосточчині , автор книг "В непроминаючому поході", "Негербовії генеалогії", "Голоси з Підляшшя", "Niechaj żywe Pudlasze!", "В павутинні життя"). Як історик за фахом, він і в своїх поезіях, і публіцистиці, і в нотатках звертається до минувшини в її зв'язках з сучасністю. Пам'ять роду і народу озивається в творах письменника то як присуд, то як наказ до патріотичного чину. "Історія — це страшний вампір, — нотує Ю.Гаврилюк. — Його зуби виростають з кожним новим проявом зла, яке накопичується з року в рік, з покоління в покоління. І швидше чи пізніше гострі зуби висмоктують кров..." (т.4, с.181). Такий кривавий відтінок мають події з поетової "Гетьманської трилогії", що наклали фатальний карб на всю подальшу долю українства. "Зрабіла оця свята земля", "Сонце слухняно лиже ґрати", "Вітер наруги трусить в очі" — ці та інші констатації звучать, як ляпаси. Далися взнаки гетьманські діла. "Спливла по лезах кров Іржу страждань змивавши Багрянородна це дочка Козацька воля" (т.4, с.25). Сам Бог "в сорочці вишиваній" відрікся від народу-лицаря, що став попихачем (вірш "Тобі — полин"). Рід гречкосіїв "сам як зерно У чужих жорнах" (т.4, с.28). Жорстко й жорстоко оголюється трагедія краю і його зневаженого люду, у якого спалено "негербові Генеалогічні дерева". Не в міфічних просторах Давидових псалмів шукати таку глибину страждань і туги — "не на вавилонських ріках На берегах своїх", де все відгонить гниллю і безпам'ятством, де "вітер чужої насмішки Свище в щілинах Розколотої душі", де "квітчає чорне зілля забуття Зневаги до свого Слова" (т.4, с.33). Імператив поетів Празької школи вчувається в Гаврилюкових ліричних формулах, як-от:

Loading...

 
 

Цікаве