WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Життєвий шлях Петра Одарченка - Реферат

Життєвий шлях Петра Одарченка - Реферат

Життєвий шлях Петра Одарченка

Українська діаспора — унікальне явище в історії міграції народів. Розсіяння українців "по закутках планети" зумовлювалося причинами зубожіння населення та жорстокістю тоталітарних режимів.

Нація, перебуваючи в бездержавності, несла тяжкий хрест свого існування. Гнані зубожінням і безправ'ям люди при першій нагоді залишали свій край і, мріючи знайти рай у чужих країнах, мужньо долали тяжкі шляхи шукачів щастя. Особливо велику міграцію українців спричинила остання світова війна, розв'язана двома параноїками — Гітлером і Сталіним. Рятуючись від репресій, в'язниць, голоду і заслання до Сибіру, сотні тисяч людей опинилися за океаном. Але, незважаючи на тяжке життя емігрантів, вони залишалися свідомими українцями, проживаючи за межами рідного етносу, не губили надії на відродження нації і гуманними демократичними засобами намагалися приблизити той час.

Одним із таких українців є Петро Васильович Одарченко, всесвітньо відомий учений — філолог-поліглот, літературознавець, професор, академік ВУАН, член Національної Спілки письменників України, Почесний доктор Національного університету "Києво-Могилянська академія", який живе у Вашингтоні (США).

Народився він 20 серпня 1903 року в селі Римарівці Гадяцького повіту на Полтавщині в селянській родині. До 1917 року із батьками жив у Римарівській земській богадільні, де батько працював завгоспом, мати кухаркою і де мали своє помешкання. У закладі були жінки, які знали багато цікавих казок, пісень, оповідок. "Отже казки, приказки, прислів'я, загадки, народні повір'я, звичаї, — згадує Петро Одарченко, — все це була та стихія, що оточувала мене в дитинстві".

Навчався у сільській початковій школі, яку закінчив 191З року з почесною нагородою Першого ступеня як старанний учень. З молодих років прагнув до знань і за згодою батька вступає до Гадяцької гімназії. Хоч навчання там провадилося російською мовою, але учні у коридорах спілкувалися між собою українською, "деякі вчителі виявляли свої виразні українські симпатії", — згадує Петро Одарченко. У позашкільні години читали українські книжки, зокрема байки Глібова, влаштовували вечори інсценізації байок. У ті роки він уперше прочитав нецензурованого "Кобзаря" Тараса Шевченка, який на нього справив надзвичайно велике враження.

Революцію 1917 року сприйняв з радістю і захопленням. У часи революції брав активну участь у гуртках патріотичної шкільної молоді. Склалося так, що понад рік (1919-1920 р.р.) йому довелося жити у будинку Михайла Драгоманова, де тоді мешкала Олена Пчілка, відома українська письменниця. Вона багато і цікаво розповідала про Михайла Драгоманова, Панаса Мирного, українську історію, революцію та її лицарів. У якійсь мірі це сприяло юнакові самоусвідомити себе як людину і своє призначення. Він записує пісні, казки із вуст полтавських бабусь і своєї матері. "Моя мама була неписьменна селянка, але вона мала природну інтелігентність, — пише в автобіографії Петро Одарченко. — Вона знала безліч прекрасних старовинних пісень і чудово їх виконувала. Вона мала особливий мистецький хист: її вишивки, її вирізування, її чудові рушники були прикрасою нашого помешкання в будинку земської богадільні та в нашій хаті, де ми стали жити після революції 1917 року". Не випадково у зрілі роки він багато зусиль присвятив вивченню і популяризації українського мелосу, — зібрав понад кілька сотень народних пісень і надіслав їх до Етнографічної Комісії ВУАН (Вільна Українська Академія Наук). Може, саме завдяки цьому вирішує присвятити своє життя українській культурі, зберігає унікальну книжку Олени Пчілки "Дві п'єси для дитячого театру" з дарчим написом "Вельмишановному Петрові Одарченкові на добрий спомин про близьке сусідство. Прихильна Олена Пчілка. м. Гадяче, 1920.10.05". А 1926 року, коли вже молодий учений зустрівся з нею в Києві, вона подарувала йому часопис "Україна" зі спогадами про Михайла Драгоманова, на чистій сторінці якого власноручно написала: "Вельмишановному землякові, щирому, надійному українцеві Петрові Одарченкові — на спомин про Гадяче від Олени Пчілки. Київ, 1926 р., 16 грудня". Цей дарунок він гідно зберіг, пронісши через тюрми, етапи, заслання, війну... Петро Одарченко у своїх спогадах пише про Олену Пчілку як про мужню, національно-свідому патріотку: "Ольга Петрівна на Шевченківському святі (у гімназії) обгорнула бюст Шевченка жовто-блакитним прапором. Коли пізніше в залю увійшов комісар Крамаренко, він, побачивши жовто-блакитний прапор, зійшов на сцену, зірвав його і кинув на підлогу. Тоді Олена Пчілка, піднявши цей прапор, піднесла вгору руку і голосно крикнула: "Ганьба Крамаренкові!" І сотні жовто-блакитних бантиків заясніли на грудях гімназистів і гімназисток". На ті роки (1920) людині треба було мати велику мужність, щоб так відкрито протистояти більшовицькій владі.

1920 року Петро Одарченко закінчив 7 класів гімназії і педагогічні курси. Учителював у початковій школі на хуторі Мельниково-Кулебин. Диплом учителя початкових класів його не задовольняв, і він вступає до Полтавського відділу історико-філологічного факультету Харківського університету. Але за півроку у зв'язку з голодом і хворобою залишає університет і повертається вчителювати у хуторянській школі.

1923 року за направленням Профспілки вчителів він вступає до Ніжинського Інституту Народної Освіти, де склавши іспит на відмінно, одержує стипендію.

1925 року, по закінченні ІНО, його залишають аспірантом при секції Української мови і літератури Ніжинської Науково-дослідної кафедри історії культури і мови.

Одночасно викладає українську мову у Ніжинській Агро-Технічній Школі та Курсах Українізації. За відрядженням ІНО працює в Києві у бібліотеці ВУАН над вивченням джерел творчості Лесі Українки. У Києві спілкується з академіком С.Єфремовим, М.Зеровим. П.Филиповичем, Б.Якубським. Одну із своїх наукових розвідок "Перша редакція "Місячної легенди" Лесі Українки" він надіслав С.Єфремову, який опублікував її у часописі "записки Історико-філологічного Відділу ВУАН", але видання несподівано було сконфісковане і знищене владою.

Наступала хвиля більшовицького терору. Почалися арешти національно свідомої української інтелігенції, яка, на думку Кремля, становила небезпечну опозицію до радянської влади. У жовтні 1929 року Петро Одарченко готувався здавати дисертацію на одержання звання кандидата філологічних, наук. Але негадано його арештовують. Звинувачують за стандартним для того часу текстом: "П.В.Одарченко обвиняется в принадлежности к контрреволюционной организации, ставящей своей целью свержение советской власти и восстановление "Самостийной Украйны" (П.Одарченко "Біобібліографія", 1983, Едмонтон). Після допитів, шантажу, погроз, провокацій відбувся суд, вирок — три роки заслання в Алма-Ату, Казахстан. Знесилений тюрмою, нелюдськими умовами та етапом він захворів на черевний тиф і запалення легенів. Місяць пролежав у непритомному стані. Щоночі біля його ліжка чергували дві дівчини-українки, одна із них була співробітницею КАЗГРУ, а друга — її сестра Марія, яка згодом стала його дружиною. Після тифу хворий отримав тяжкі ускладнення: запалення середнього вуха, міокардит серця, гострий суставний ревматизм і пролежні на спині. Потрібна була негайна операція черепа. Дякуючи українцям-засланцям і молодій лікарці, яка зробила операцію, він одужав. Після перебування в лікарні йому пощастило влаштуватися на посаду старшого наукового співробітника бібліотеки Казахстану, виконував обоз'язки головного бібліотекаря каталогізації, а пізніше — завідуючого бібліотеки Центрального Краєзнавчого Музею Казахстана. Окрім цього викладав російську мову в Казахському медичному інституті і писав українською статті для радіо. Їх транслювали на райони, заселені українцями.

1933 року вийшла постанова уряду СРСР про припинення українізації. Настала нова хвиля арештів національно-свідомих українців. Арештували і Петра Одарченка. І знову допити, шантаж, погрози — суд і вирок — три роки заслання в Уральск. В Уральську працював бібліотекарем у педагогічному інституті і водночас викладав курс української мови на заочному відділі.

На початку 1937 року був звільнений із заслання, одержав паспорт і став членом Спілки робітників освіти і Секції Наукових Робітників. Але скоро без пояснення його звільняють з посади доцента педінституту, де він викладав російську мову. Домагання відновити справедливість не допомогло. Згодом директор інституту конфіденціонально сказав, що йому загрожує новий арешт і порадив виїхати із Уральська. І він виїхав із дружиною і сином у своє село Римарівку. Час був "єжовщини", ішли масові арешти невинних людей, без суду ув'язнювали, багатьох розстрілювали. І Петро Одарченко, уникаючи арешту, їде до Курська. Після тривалого пошуку роботи — ніхто не хотів приймати колишнього засланця, отримує посаду викладача російської мови у середній школі для дорослих і за сумісництвом працює в обласній бібліотеці у відділі іноземної літератури. А за рік його приймають на посаду доцента Курського педагогічного інституту на кафедру російської мови. Працюючи в інституті, не залишає своєї наукової праці. Бібліотека видала довідники про Шевченка і Шекспіра з передмовою Петра Одарченка. Одночасно з роботою в інституті пише дисертацію "Лексика і синтаксис повісти Гоголя "Тарас Бульба" під науковим керівництвом професора Є.С.Істриної з Ленінграда. Але захистити дисертацію не пощастило, на перешкоді стала війна. Коли німецькі війська окупували Курськ, він із родиною повертається у своє село Римарівку, а 20 серпня 1943 року із дружиною та синами їде спочатку до Львова, а пізніше до Варшави, де працює викладачем церковно-слов'янської мови у православній семінарії та виконує обов'язки редактора української мови релігійних видань православної митрополії.

1944 року переїжджає до Відня, працює на посаді літературного редактора у часописі "Наддунайська ватра", орган УНО. З наближенням до Відня радянських військ, переїжджає до Баварії. 1945-1950 роки — в американській зоні Німеччини, перебуває у таборах для переміщених осіб (ді-пі) у Ляйпгаймі. Пізніше займається педагогічною, науковою і громадсько-суспільною працею. Кілька років був доцентом Православної Богословської Академії у Мюнхені, викладав курс сучасної української мови, був редактором мови видань Української Вільної Академії Наук (УВАН). У Ляйпгаймі в українській гімназії викладає історію України, тимчасово виконує обов'язки редактора газети "Українські вісті", друкує книжку "Український правопис", рецензує рукопис підручника О.Панейка "Українська мова", упорядковує і пише вступні статті до видань творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Леоніда Глібова; бере участь у виданні Енциклопедії Українознавства, пише статті для розділу "Українська народна усна поезія". У Німеччині обирається членом-коресподентом Української Вільної Академії Наук.

Loading...

 
 

Цікаве