WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Еволюція наукових зацікавлень О.Г.Лотоцького - Реферат

Еволюція наукових зацікавлень О.Г.Лотоцького - Реферат

В.Зіньківський виступав за збереження зв'язку з Московським Патріархатом. Він вважав автономію Української Церкви в даних політичних умовах конче необхідною, автокефалію ж — зайвою, хоч і допустимою теоретично [37:173].

У свою чергу, О.Лотоцький на посаді міністра сповідань вів активну боротьбу за автокефалію української православної церкви. На засіданні Всеукраїнського церковного собору 12 листопада 1918 р. Олександр Гнатович виступив із заявою від уряду, в якій рішуче проводив ідею автокефалії.

"Основна засада української держави, — говорив він, — полягає в тому, що в самостійній державі має бути і самостійна церква. Цього однаково вимагають інтереси і держави, і церкви. Таким чином, автокефалія української церкви — це не лише церковна, але й національно-державна наша необхідність". Проте більшість учасників Собору належали до промосковських кіл і тому було прийнято рішення тільки про визнання обмеженої автономії Української Церкви, що передбачало фактично повну її підлеглість московському патріарху [39:88].

Через два дні після виступу міністра була оголошена грамота П.Скоропадського про федеративний союз України з Росією і зміну Кабінету міністрів. Новим міністром сповідань замість О. Лотоцького стає М. Воронович, який не поділяв поглядів свого попередника щодо проголошення автокефалії Української Православної Церкви. "Впав міністр — впала і автокефалія", — оцінив цю ситуацію Волинський архієпископ Євлогій [40:62].

З приходом до влади Директорії питання про автокефалію постало знову. 1 січня 1919 року був опублікований "Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви", який базувався на програмі О.Лотоцького [7:653]. Тимчасовим комісаром Міністерства сповідань було призначено О. Лотоцького. Перебуваючи на цій посаді, основну увагу він зосередив на проведенні активної політики ( навіть шляхом диктату і вимог) стосовно Церкви та її верхівки. Так, у грудні 1918 р. Чигиринському єпископу Никодимові було направлено листа, в якому комісар міністерства висловлював своє обурення з приводу змісту єпархіального органу "Киевский православный вестник", який редагував Д.Скринченко. О.Лотоцький підкреслював, що "Вестник" наскрізь перейнятий духом нетолерантності і ворожості в обмірковуванні питань церковно-національного життя в Україні та діяльності осіб, котрі бажали відродження української національної церкви. Комісар пропонував єпископу Никодиму звільнити від обов'язків редактора Д.Скринченка за його шкідливу публіцистичну діяльність. На єпископа покладалося завдання не допустити подальшого проведення через "Киевский православный вестник" ідей, ворожих до завдань відродження національної Церкви в Україні [41:14-16].

Після передачі справ міністерства Іванові Липі Олександр Гнатович мав великі плани щодо своєї подальшої наукової діяльності [35:9]. Однак, політичні події, що розгорталися, змінювалися з неймовірною швидкістю, найменше сприяли здійсненню таких планів.

У цей час Директорія вирішує вислати новий склад посольства до Туреччини[42:58]. Посаду посла було запропоновано О.Лотоцькому, який вважався фахівцем у церковних справах, був одним з ініціаторів проголошення автокефалії Української Православної Церкви, і весь його життєвий шлях тісно переплітався з українським національно-визвольним рухом. А одним з головних завдань посольства було визнання Константинопольським патріархом автокефалії Української православної церкви [41:14].

До Константинополя Олександр Гнатович виїхав з родиною: з дружиною, з дочкою Оксаною та сином Борисом [35:128].

Посольство прибуло до Царгороду 23 квітня 1919 р. "Справи українського посольства в Туреччині знайшов я в дуже сумному становищі. Адже 3 березня 1919 р. п. Суковкин сповістив, що за браком коштів він припиняє діяльність посольства. Більш місяця Українське посольство в Царгороді не існувало", — зазначає О.Лотоцький у звіті про діяльність посольства УНР в Туреччині [43:арк. 30].

Підвалини для подальшої праці українського посольства в Царгороді поступово було створено. Однак, одну з головних справ, заради яких послом було призначено саме О.Лотоцького, вирішити не вдалося. Через своє добре знання богословських наук, зокрема канонічного права, Олександр Гнатович зміг здобути прихильність у Вселенському патріархаті, отримав листа до українського уряду. Завдяки тонко обґрунтованій аргументації посол довів чинність автокефалії УПЦ. До цього схилялися найвищі церковні достойники, але без патріарха, місце якого залишалося вакантним до 1922 р., вони не могли вирішити остаточно цю справу [43:арк. 33-35 ].

Окупація Туреччини військами Антанти, наступ більшовиків на Україну змусили О.Лотоцького у березні 1920 р. залишити посольські обов'язки і виїхати до Відня [28:119].

Події доеміграційного періоду життя О.Лотоцького не лише визначили його формування як науковця, а й стали матеріалом для написання мемуарів. Справжнім явищем в українській мемуаристиці початку XX ст. стали тритомові спогади О.Лотоцького "Сторінки минулого", що вийшли друком у Варшаві протягом 1932-1934 рр. Вони охоплюють значний проміжок часу і крім автобіографічних відомостей містять також цінні матеріали про розвиток національних рухів, про життя українства в Росії, спомини про видатних українських діячів, революційні події в Росії та Україні, аналіз цих подій тощо.

Перша частина "Сторінок минулого" присвячена здебільшого автобіографічним відомостям: основні події в дитинстві та юнацтві, вплив видатних діячів на формування світогляду, наукових інтересів, навчання, початок служби, переїзд до Петербурга тощо [1].

У другій частині праці змальовано основні події петербурзького періоду в житті О.Лотоцького (1900-1917 рр.) [23].

У третій частині своїх спогадів О.Лотоцький говорить про бурхливий період свого перебування у Києві протягом 1917-1919 рр. [29].

Окремим томом було опубліковано спогади про перебування у Туреччині ("В Царгороді", 1939) [35].

Налагодити життя в еміграції було складно. Становище родини Лотоцьких спочатку було дуже тяжким. Олександр Гнатович змушений був найматись нічним сторожем на фабрику. Мешкала родина у двох малесеньких кімнатах [44:35]. Та поступово все налагоджувалося. О.Лотоцький і в еміграції зміг продовжити активну громадську, наукову, публіцистичну, літературну діяльність.

У 1922 р. О.Лотоцького було запрошено на посаду доцента історії канонічного права до Українського Вільного Університету (УВУ). Він викладає такі дисципліни: церква і держава, церковне управління, устрій церкви, міжконфесійні відносини, церковна адміністрація, церковний суд тощо [45:17-66]. З викладанням цих курсів Олександр Гнатович отримав змогу відновити свої наукові студії у галузі історії церкви.

Видавничий відділ УВУ випустив у світ чимало наукових праць, збірників лекцій та навчальних посібників. Тут побачили світ кілька серйозних праць О.Лотоцького з історії початків українського церковного права, зокрема, праця "Церковне право" [7:481-483].

В 1926 р. Павлом Скоропадським було засновано у Берліні Український науковий інститут, який очолив Д.Дорошенко. У майбутньому інститут видав низку праць представників української еміграції з метою ознайомити німецького читача з українською культурою. Серед них були мемуари О.Лотоцького та його праця "Автокефалія".

Ректор Українського вільного університету Д.Антонович читав студентам лекції, і підсумком цих спеціальних курсів стала його документальна збірна монографія "Українська культура", у підготовці якої брали участь видатні соратники С.Наріжний, А.Яковлів, В.Січинський, Д.Дорошенко й О.Лотоцький. У цій праці, зокрема, можна ознайомитись зі статтею О.Лотоцького "Українське друковане слово" [46:8].

Д.Антонович був також засновником Музею Визвольної Боротьби України, в якому було створено ряд відділів: табірного життя з часів війни і таборів післявоєнних, військовий, архівів Союзу Визволення України, політично-дипломатичний, еміграційний тощо.

Висока ефективність роботи Музею стала прикметою його багатогранної діяльності. Цей рівень роботи забезпечували такі визнані на той час особистості, як професори С.Смаль-Стоцький, А.Яковлів, В.Біднов, О.Колесса і серед них — О.Лотоцький [46:8-10].

На початку травня 1923 р. в Празі було засновано Товариство "Ліга Української Культури". Діяльність Ліги проявлялася головним чином в організації публічних виступів. З доповідями в Товаристві виступали майже виключно професори українських вищих шкіл: О.Лотоцький, В.Біднов, Л.Білецький, Ст.Смаль-Стоцький, Д.Дорошенко, С.Шелухін та інші [46:29].

У травні 1923 р. в Празі була заснована ще одна організація — Українське історично-філологічне товариство (УІФТ). Головою товариства було обрано Д.Антоновича. УІФТ займалося, в першу чергу, науковою діяльністю. Основною її формою були наукові засідання, на яких зачитувалися реферати, влаштовувалися їх обговорення та наукові дискусії. Засідання були прилюдні і деякі збирали сотні слухачів, головним чином студентів. Тематика доповідей торкалася історії України, воєнної історії, освіти, історії української літератури, мовознавства, філософії. З доповідями, що торкалися проблеми української історії та історіографії, виступав на цих наукових засіданнях і О.Лотоцький, наприклад, із доповіддю "Свиток Ярослава Мудрого" [47:3-4]. Із повідомленнями про діяльність Олександра Гнатовича виступали на засіданнях Товариства відомі українські діячі: Д.В.Антонович "О.Г.Лотоцький — лицар української книжки", Д.І.Дорошенко "Громадська діяльність О.Г.Лотоцького", В.О.Біднов "Наукова праця О.Г.Лотоцького" [48:9-11].

Loading...

 
 

Цікаве