WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Еволюція наукових зацікавлень О.Г.Лотоцького - Реферат

Еволюція наукових зацікавлень О.Г.Лотоцького - Реферат

У 1900 р. О.Лотоцький погоджується на переміщення по службі у Державному контролі до Петербурга. Сам він пояснював це так: "Потрібно було мати в Петербурзі людину, що провадила б постійні зносини з цензурою, переговорювала, пояснювала, штурхала, натискала, бо без того найбільші зусилля товариства пропадали марне... тож... важливішим мотивом для... сеї справи були потреби видавництва "Вік", що стало для нас на той час головним завданням нашого життя" [1:263-267].

У Петербурзі Олександр поступив на службу до Держдепартаменту кредитового контролю. Відповідально ставлячись до своєї роботи, він мусив зайнятися самоосвітою: серйозно займався економікою та, навіть, опублікував низку статей про аграрні відносини, дрібний кредит та кооперацію. На службі О.Лотоцький звернув на себе увагу неабиякими здібностями і отримав підвищення: посаду заступника генерал-контролера. У 1911 р. йому доручили написати історичний нарис до 100-ліття встановлення державного контролю. Його "История государственного контроля" містить не лише нарис діяльності цієї установи за 100 р., але й історичний огляд початків становлення подібних органів у Росії [7:арк. 1-8].

Слід відзначити, що у петербурзький період (1900-1917) наукова, публіцистична та літературна діяльність О.Лотоцького була дуже різнобічною. Паралельно з роботою у Держдепартаменті кредитового контролю, на прохання Синоду, Олександр Гнатович, як знаний автор статей з історії духовної освіти, зайняв посаду члена учбового комітету в Синоді в час підготовки реформи духовних шкіл [8:559].

Реформування освіти, вироблення нових методик виховання та навчання завжди були серед проблем, що турбували суспільство. Тому не дивно, що ці процеси знайшли своє відображення й у працях О.Г.Лотоцького, який поєднував дослідження історії розвитку системи освіти на теренах Російської імперії зі спостереженнями за проблемами реформування освіти на початку ХХ ст.

Розглядаючи систему народної освіти в її історичному розвитку, О.Г.Лотоцький насамперед відзначає відсталість системи освіти в Російській імперії у порівнянні з європейськими країнами. Хоча, на думку дослідника, у минулі століття (наприклад, у ХVІІ ст., коли діяли братські школи) на українських землях були порівняно сприятливіші умови для здобуття освіти. Вчений зауважує, що ще на початку XVIII ст. українські землі були вкриті достатньо щільною мережею шкіл, а вже на кінець століття їх кількість значно зменшується [9:1-18]. Однією із найбільших перешкод для поширення освіти серед українського народу на поч. ХХ ст., на думку вченого, було викладання у школах не рідною українською мовою, а російською [10:254-262]. Українська фракція у Державній Думі постійно порушувала це питання, розроблялися законопроекти про використання української мови в школах. Та Олександр Гнатович змушений підсумувати, що жоден з них не був затверджений: "Так вопрос, о разрешении которого в течении уже более полувека раздается неумолкающий крик жизни, оказывается все в том же заколдованном кругу своей неподвижности" [11:55].

Розглядаючи діяльність церковних шкіл, Олександр Лотоцький звертає увагу, по-перше, на прагнення духівництва повністю підпорядкувати собі ці учбові заклади, зменшивши в них якнайбільше світський елемент; по-друге, на матеріальну незабезпеченість шкіл, що позначається як на загальних умовах облаштування учбових закладів, так і на оплаті праці вчителів [12:29-35]. Висвітлюючи роботу з'їзду вчителів, присвяченого викладанню Закона Божого у школі, він звертає увагу на те, що засідання з самого початку перетворюється на вирішення службових та матеріальних проблем, а питання релігійного виховання, заради якого й організовувався з'їзд, відходить на другий план [13:145-153].

Говорячи про тенденції розвитку освітньої галузі, О.Лотоцький неодмінно підкреслює зв'язок цих процесів із політичними і соціальними змінами у суспільстві. Безпосереднім підтвердженням цього є те, що революційні події 1905-1907 рр. у Російській імперії призвели до усвідомлення необхідності реформування і духовної школи. Більшість у суспільстві вже починала розуміти, що "современная духовная школа уже отжила свой век и нуждается в коренной реформе". Так, з розвитком революційних подій 1905 року керівництво вищих духовних навчальних закладів замислилося нарешті над необхідністю перегляду статуту 1884 р., і духовні академії навіть отримали самоуправління [14:170-175]. Однак уже статут 1910 р. являв собою видозмінений статут 1884 р.: скасовувалося самоуправління, посилювався богословський елемент у навчанні, загальноосвітні предмети втрачали навіть залишки науковості у викладанні [15:118-122].

Розглядаючи нові умови існування духовної школи, О.Лотоцький намагається проаналізувати основні засади її функціонування протягом ХІХ ст. Так, на думку дослідника, найбільш сприятливі умови для розвитку цих учбових закладів створювалися реформою 1804-1808 рр., також статути духовних семінарій 1867 р. та духовних академій 1869 р. "проникнуты были такими широкими образовательными идеями, каких не видим в духовной школе ни до, ни после этих уставов". Що ж стосується інших духовно-освітніх реформ, то в них учений вбачає більше недоліків, ніж позитивних моментів: недоцільні зміни в адміністративному управлінні духовних учбових закладів, порушення поділу учбового курсу на загальноосвітній та спеціальний (реформа духовних учбових закладів 1840 р.); посилення спеціального богословського елементу в духовній освіті за рахунок зменшення часу на загальноосвітні дисципліни (статут 1884 р.) [16:118-125].

За визначенням О.Лотоцького, "самым больным местом существующих семинарий является архаическая постановка здесь педагогической части. Все воспитание ограничивается внешнею стороною, дисциплиной, наружным порядком". На жаль, він постійно змушений констатувати, що незважаючи на появу прогресивних тенденцій дуже часто на вищому державному рівні приймалися рішення, які тільки погіршували становище у духовних школах [17:81-87]. Це послаблення прогресивних реформістських тенденцій у духовній освіті дослідник розглядає насамперед як відображення "эпохи всеобщего успокоения", що прийшла на зміну революційним подіям 1905-1907 рр. Тож, все частіше лунали голоси за спрощення підготовки духівництва, за відмову від широких освітянських завдань по відношенню до духовних учбових закладів [18:126-133]. Слідкуючи за тим, як вирішується проблема реформування духовної школи, яка поступово все більше порожніє, Олександр Гнатович відзначає, що у деяких місцевостях замість шкіл узагалі відкривають 4-5 місячні курси для майбутніх священиків, а з позитивних нововведень можна відмітити лише включення у курс духовних шкіл природознавства [1:119-127]. Аналізуючи ставлення вченого до різноманітних проектів реформ, які "в течении последних 10-15 лет возникали чуть ли не ежегодно", до діяльності шкільного відомства, до створення комісій по вирішенню першочергових питань [20:132], слід відмітити, що постійно прослідковується думка: всі ці заходи ні до яких якісних змін не призводять, нові положення, статути можуть погіршити ситуацію ще більше [21:129-135].

Узагальнюючи погляди Олександра Лотоцького на розвиток системи освіти у Російській імперії, можна відзначити декілька основних ідей, що прослідковуються у більшості його праць, присвячених цій проблематиці: небажання влади сприяти поширенню освіти серед народу, безпосередня залежність змін в учбових закладах від політичних подій у державі, процеси русифікації та полонізації на українських землях, які стали одними з основних гальмуючих чинників розвитку освіти. Єдине, що на думку О.Лотоцького, дозволяло не втрачати надію на позитивні зміни у системі освіти, — це постійна увага громадськості до цього питання та поодинокі голоси, що все частіше лунали на захист прогресивних ідей.

Однією з найбільших справ О.Лотоцького впродовж усього його життя була боротьба за українську мову, українську книжку, адже "традиційна політика нищення українського слова була надзвичайно тяжким для українського народу фактором пониження його національної та всякої взагалі культури" [22:7]. Цю боротьбу він проводив у двох напрямках: участь в організації українських видавництв та книгарень і написання власних творів українською мовою. Адже і в Петербург він переїхав головним чином задля справ видавництва "Вік". О.Лотоцький сам розмовляв з кожним цензором, просив, доводив. У значній мірі саме завдяки йому побачили світ твори І.Нечуя-Левицького, А.Кримського, Грінченків [23:163-135].

Майже відразу по приїзді до Петербурга О.Лотоцький активно включився у діяльність "Благотворительного общества издания общеполезных и дешевых книг", став його секретарем. Разом із П.Стебницьким він клопотався про дозвіл українських видань у Києві, Одесі, Чернігові та інших містах. Завдяки їм вийшла у світ перша українська енциклопедія — "Украинский народ в его прошлом и настоящем".

Одночасно О.Лотоцький був співробітником "Общества имени Т.Г.Шевченка для вспомоществования нуждающимся уроженцам Южной России, учащимся в высших учебных заведениях Санкт-Петербурга". Найбільшою спільною справою обох товариств було перше видання повного "Кобзаря" [1:268-276]. Серед матеріалів про видавничу діяльність О.Лотоцького міститься укладене ним "Ходатайство об отмене решения СПб Судебной палаты в отношении издания " Кобзаря" Шевченко и о восстановлении части изъятых цензурой мест". У ньому, зокрема, відзначено, що "...запретные произведения Шевченко за давностью времен, к какому относится их содержание, сохраняют лишь историко-литературное значение и не могут считаться вредоносными" [24:арк.1].

Loading...

 
 

Цікаве