WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Листування М.Чернявського і М.Коцюбинського - Реферат

Листування М.Чернявського і М.Коцюбинського - Реферат

ЛистуванняМ.ЧернявськогоіМ.Коцюбинського

Відомий європейський філософ Ф.Бекон писав: "Ми повинні зберегти пам'ять не про одні тільки діяння людей, а й про їх слова..." Велику роль у збереженні доброї пам'яті про думки і почуття людей відомих і маловідомих відіграють листи.

Епістолографія (грецьке epistole — лист, послання та grapho — описую) — це листування приватного характеру, що в кращих своїх зразках має історико-культурне значення [4, с. 242]. Епістолографія відома з дуже давніх часів, початок її можна віднести до періоду античності. Грецька та римська антична літератури подають нам зразки ранньої епістолографії — листи Цицерона, Горація, Сенеки, Плінія Молодшого, Плутарха. Ще давні риторики запровадили правила листування і навчали мистецтва складати листи, наголошуючи на відмінності епістолярної і літературно-художньої творчості. Лист як засіб заочного спілкування людей особливо розвинувся у 17-18 століттях. Він використовувався у різних сферах життя (політичному, приватному, офіційному тощо) і був різноманітним за своїм змістом. Поширення листування привело навіть до укладання так званих "письмовників", котрі подавали зразки листів мало не на всі випадки життя.

Упродовж століть сформувалася канонічна структура листа, яка у класичному варіанті передбачала: привітання (воно включало і звертання як першоелемент цього структурного компонента); домагання прихильності, дякуючи пишним виразам, у яких вона виражалася; розповідь про основні події, що сталися у житті; прохання; закінчення-прощання. Листи вимагали уміння красномовства. Як писав Дж. Боккаччо: "Прекрасна справа — уміти у всіх випадках володіти словом, але найпрекраснішим уявляється мені таке уміння, коли того вимагає необхідність" [7, с.269]. Це стосувалося не тільки дипломатичного листування, а й приватного, бо листи мали на меті не лише повідомити щось, а й переконати, вплинути на людину, спонукати її до певних дій.

Українська епістолографія своїми коренями сягає часів Київської Русі, в епістолярній культурі якої простежуються сліди впливу античної форми.

У добу Литовської Русі активно вводилося у листи кліше князівських грамот: називався титул, ім'я адресата, двома-трьома словами-означеннями давалася його характеристика, здебільшого панегірична.

У зв'язку з появою полемічної літератури епістолографія в Україні набуває соціального значення. Це була епоха відкритого стилізованого листа. До нас дійшли твори І.Вишенського, в яких письменник-чернець, який жив скорботами рідного краю, у короткій формі листа виявляє масштабність мислення, свою громадянську активність, виразну суспільну позицію.

В епоху бароко лист повернувся до своєї звичайної форми — "закритих листів". Листи культурних діячів середньовіччя писалися києво-руською, польською, латинською і давньоукраїнською мовами. Це листи Петра Могили, Галшки Гулевичівни, Івана Мазепи, Богдана Хмельницького, серед яких є листи суспільно-політичного і приватного характеру (як наприклад, листи Івана Мазепи до Мотрі, дочки Кочубея). До речі, листи пристрасного коханця Мазепи чи не найперший зразок такої форми спілкування українською мовою.

Фактично ж історія спілкування в Україні українською мовою починається з ХІХ століття. З цього часу маємо велику кількість листів культурних діячів зокрема письменників, фольклористів, композиторів, музикантів, що відображають світогляд, естетичні й політичні погляди, життєвий досвід авторів, їхні індивідуальні риси та ставлення до адресата.

Залишаючись фактом приватного життя окремих осіб, ці листи широко висвітлюють суспільне та культурне життя всієї нації. Свідченням цього є епістолярна спадщина Т.Шевченка, П.Куліша, М.Драгоманова, Лесі Українки, І.Франка, М.Коцюбинського, В.Стефаника, О.Кобилянської, В.Гнатюка, М.Лисенка та ін.

Письменницькі листи цінні, насамперед, тим, що в них містяться вкраплення літературно-критичних роздумів і оцінок. Наприклад, у листах Лесі Українки часто зустрічаються критичні зауваження, оцінки, роздуми поетеси на літературні теми. Так, у листі до Н.Кибальчич-Козловської від 15 вересня 1909 р. вона зазначає: "Критика наша, правда, дуже відстала, та се тому, що взагалі в межах "російської культури" людей літературно освічених дуже мало, й для критики не досить талану і громадських цнот, тільки треба конче спеціальної освіти..." [6, с.451].

Окремі листи можна взагалі віднести до жанру літературної критики, наприклад, "Писулька" П.Гулака-Артемовського до редактора "Русского вестника", "Супліка до пана іздателя" та лист до редактора "Русского вестника" Г.Квітки-Основ'яненка; відкриті листи М.Максимовича до Г.Квітки-Основ'яненка та ін. У листах цього типу зафіксована творча історія відомих і малопомітних творів літератури (наприклад, про роботу над драмою-феєрією "Лісова пісня" Леся Українка в листі до сестри Ольги від 27/Х 1911 р. пише: "Писала я її дуже недовго, 10-12 днів, і не писати ніяк не могла: бо такий уже був непереможний настрій..." [6, с.475]); міститься оцінка творів художньої літератури (Наприклад: "Дорогий Олесю Терентійовичу! Щойно прочитав "Собор". Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат!" — писав Григір Тютюнник до Олеся Гончара 16.11.1968 р.); [8, с.292] відбиті стосунки письменників між собою, з редакторами, видавцями (наприклад, лист М.Коцюбинського до Івана Франка від 7 червня 1903 р. "Високоповажаний добродію! Позволяю собі ще раз нагадати Вам нашу уклінну просьбу прислати щось нового до нашого альманаху. Хоч невеличке, хоч дрібницю, а пришліть, бо не уявляю, як ми випустимо збірник без Вас, якого так люблять і поважають читачі на Україні. Будьте ж ласкаві — не забудьте нас. Ваш щирий М.Коцюбинський") [5, с.349].

В умовах бездержавності, розчленованості українських земель між двома імперіями (Російською та Австро-Угорською), заборони української мови і літератури, певна річ, літературна критика не могла активно розвиватися (про що й писала Леся Українка), бо навіть постійних видань для цього не було. З приводу чого П.Куліш писав у своєму "Зазивному листі до української інтелігенції" у 1882 р.: "Не маємо навіть рідної преси, котра б не давала національній мові миршавіти під впливом чужої й освіжала б Духа народного серед нашого безголів'я" [3, с.365].

Отже, листи письменників ХІХ – початку ХХ ст.ст. цікаві для нашого покоління і як твори, що розкривають характер самого автора, особливості його творчої манери, і як форма літературно-критичних оцінок власних та чужих художніх і публіцистичних творів.

В епістолярії Миколи Чернявського і Михайла Коцюбинського ми виділяємо дві групи листів: а) приватні листи з уміщеною в них літературною критикою; б) листи як жанр літературної критики.

За змістом їх можна поділити на три групи:

1) листи, в яких письменники безпосередньо висловлюють своє розуміння твору чи ставлення до автора;

2) листи, в яких автори переказують власну чи чужу (але авторитетну) думку про певні твори;

3) листи, адресанти яких діляться враженнями від прочитаного чи почутого.

При цьому будемо враховувати, що своєрідною формою вияву оцінки є також постійний інтерес до творчості певного автора і прохання переслати його твори або критичні статті інших письменників про них.

Познайомилися Микола Чернявський і Михайло Коцюбинський у січні 1901 року, коли перший прибув до Чернігова на посаду земського статистика. Знайомство переросло у велику дружбу. М.Чернявський захоплювався не лише творами Михайла Михайловича, а й ним самим як людиною. Про це він писав у своїх спогадах: "У Коцюбинського була ясна душа. Як у чистім, гарно одшліфованім дзеркалі, в їй одбивалася краса світу" [9, с.496]. Тому, вочевидь, і тягнулися до нього талановиті люди, внутрішній світ яких був співзвучний. Чернявський пише, що Коцюбинський в період їхнього знайомства "набрався сили, як молодий дубок. Тоді він багато й легко писав і сам дивувався: — От розписався! Цілий томик оповідань за цей час написав!" [9, с.498].

У листах М.Чернявський не раз критично оцінював твори Михайла Михайловича, й останній прислухався до його думки. Так, про оповідання "В путах шайтана" Микола Федорович писав, що "слабким боком його є відсутність єдності, розпад його на якихось дві частини, майже не сполучені психологічним моментом" [2, с.46]. Коцюбинський на критику не ображався, а навпаки прислухався, брав до уваги. Уже наступне оповідання-акварель "На камені" Чернявський прочитав із захопленням і такою ж була його оцінка: "До цього часу ви нічого кращого не написали. Це є верх вашої творчості. Бажаю вам і далі йти од сили в силу й бути таким, як зараз, ясним і об'єктивним, і виявляти таку артистичну повноту і закінченість" [9, с.498]. Хоча як прискіпливий критик Чернявський не втримався від зауважень про "деякі дрібні стилістичні недоладності" [9, с.498]. Завдяки листуванню М.Коцюбинський одного разу навіть урятував Миколу Федоровича від звільнення з роботи. Перебуваючи у кінці 1902 року у Воронежі за завданням статистичного бюро, Чернявський разом з сім'єю бідував страшенно, писав до Чернігова в статистичне бюро про стан речей. На одповідь — ні звуку. Тоді написав різкого викривального листа начальству про ставлення до своїх працівників. Через деякий час одержав листа від Михайла Михайловича: "Що ви, з глузду зсунулись у тому Воронежі, що пишете таке?... Ліквідуйте роботу і їдьте до Чернігова. Папір я ваш порвав і до корзини кинув. Бо показати його управі — це значить наробити вам великої неприємності" [5, с.502].

Loading...

 
 

Цікаве