WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Давид Бурлюк на тлі таврійського краєзнавства - Реферат

Давид Бурлюк на тлі таврійського краєзнавства - Реферат

ДавидБурлюкнатлітаврійськогокраєзнавства

Початки живописної творчості Давида Давидовича Бурлюка (1882-1967) тісно пов'язані з таврійським краєм, який він називав Гілеєю.

Єдина згадка про неї — в Геродотовому описі Великої Скіфії. Перелічуючи найбільші річки Північного Надчорномор'я, батько історії зазначав, що відразу ж при Бористені розкинулася лісова країна — Гілея. Простягалась вона, як тепер уявляється, по Дніпровому лівобіччі від Лиману до порогів, а може, й геть далі.

Проминали у неспинному бігові століття. Під ударами східних нападників розпалася могутня Скіфська держава, але ще довго, особливо в добу Великого народоруху, прямуючи на захід сонця, топтали гілейську траву коні кочовиків і над степовими обширами зависали войовничі оклики.

І в середньовіччя, коли старожитна Гілея стала материковою частиною Кримського ханату, не було тут спокою. Аби заступити вихід у море запорозьким суднам, що постійно шарпали оттоманські та кримські береги, побудували турки фортеці з яничарськими залогами: в гирлі Лиману — Очаків і Кінбурн, а на місці давньої, часів великого литовського князя Вітовта, Таванської переправи — Кизикермен. Невзабарі й кримці спорудили навпроти Кизикермена, на лівому боці Озу (Дніпра) свою фортечку Іслам-Кермен. Там, де тепер Каховка. Відси був найкоротший, а тому найжвавіший шлях до воріт Криму — фортеці Ор-Капу, тобто Перекопу. Проходив він через розложисту долину, яку татари називали Кара-Джилґою, а запорожці — Чорною, що означало одне й те саме.

Чого тільки не перебачила Чорна долина — сама Історія полишала на ній численні карби. Тут бували майже всі бахчисарайські хани і багато наших гетьманів та кошових — Богдан Ружинський, Михайло Дорошенко, Богдан Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Іван Сірко, Петро Калнишевський. А ще їхали долиною чужоземні посли з королівськими грамотами, мчали зі спішними повідомленнями гінці, роззиралися навсібіч допитливі мандрівники, зупинялися біля водопоїв повантажені перекопською сіллю чумацькі батави, нерідко в супроводі оружної охорони, бо зовсім не ідилічними були ті суворі часи. Зойками і плачем сповнювалася Кара-Джилґа, коли ординці, повертаючися з наїздів, переганяли нею від Озу до ор-капунської брами ясир. І не раз тут точилися сутички між кримськими та запорозькими загонами, шабля кресала шаблю, після побоїщ укриту тілами долину чорно обсідали зграї круків. Чи не тому її і прозвали Чорною?

А коли по завоюванні Російською імперією Кримського ханату та закінченні Очаківської воєнної кампанії лівобережна степова незайманщина переходила до захланних рук царських вельмож, високих військових чинів, урядовців соляного відомства, ця місцевість стала маєтністю адмірала Миколи Мордвинова.

Центром Чорнодолинської поміщицької економії, що проіснувала аж до падіння царату, було тоді ж засноване село Чорнянка. Новий маєток потребував робочої сили, і мордвинівські емісари перестрівали тих, хто рятувався в степах від покріпачення, умовляючи не шукати чогось кращого, якщо воно побіч. Заселяйтеся тут, переконували вони блукальців, адмірал дасть кожній родині пару волів, корову, десяток овець, а ви, устаткувавшись, трохи підсобите за таку панську ласку економії і житимете собі вільними людьми. Обачні, вислухавши тої мови, подавалися десь інде, хоча б і вглиб Олешківських пісків, цієї придніпровської Сахари, необачні приставали на спокусливу пропозицію. А як відбувся черговий ревізький перепис, їм оголосили, що відтепер вони — кріпаки графа Мордвинова. Донесхочу дісталося поміщицької доброти і їм самим, і їхнім онукам. Тому під час реформи 1861 року чорнянські селяни, аби мерщій скинути з шиї ярмо, відмовилися від викупних наділів (по 8 десятин на кожну чоловічу душу зі сплатою протягом п'ятдесяти літ). У такому разі Мордвинови мали виділити їм по чотири з половиною десятини, а виділили по дві.

1907 року останній власник чорнодолинських маєтків Олександр Мордвинов запропонував зайняти вакантну посаду управителя економії вихідцеві зі слобожанських селян Давидові Федоровичу Бурлюку. Той добре знався на сільському господарстві, видав кілька брошур з агрономії, його діяльність як досвідченого фахівця заслужено відзначали сесійні річники Дніпровського земства, що випускалися спочатку в Херсоні, а потім у повітовому центрі Олешках.

Всі його діти кохалися в мистецтві. Малювала Людмила. Знаним графіком став Володимир. Писав поетичні твори Микола, який в 1901-1908 рр. навчався в Херсонській чоловічій гімназії. Після виїзду родини з Чорнянки він єдиний між Бурлюків не залишив Наддніпрянщини. 27 грудня 1920 року його розстріляли в Херсоні більшовики — щоб, як сказано у протоколі слідчого надзвичайної трійки, "скореє очистить Р.С.Ф.С.Р. от лиц подозрительных, кои в любой момент своє оружие могут поднять для подавления власти рабочих и крестьян". Отаке "обґрунтування" вироку, що коштував поетові життя.

І, нарешті, Давид Давидович Бурлюк, кому найбільше завдячує Чорнянка своєю тодішньою славою, — невтомний експериментатор в поезії та малярстві, засновник об'єднання футуристів "Гілея". До Чорнянки навідувалося немало художників і літераторів, у тім числі Володимир Маяковський, звідси здійснювалися їхні спільні творчі мандрівки по Таврії та Криму, тут задумувалися нові видання, серед яких збірка "Волчье Сердце", видрукована в Херсоні того самого 1914 року, коли сузір'я "Гілея" вже заходило за небосхил — Бурлюки виїхали з обжитого місця, а в серпні пролунали перші гарматні громи світової війни.

"Покинутасадиба"

Ранні роботи Давида Бурлюка на таврійську тематику — це графіка і виконані в імпресіоністичній манері картини, наприклад, "Будинки в степу" (1908; Російський державний музей в Петербурзі) і "Покинута садиба", яка привертає осібну увагу мистецтвознавців, оскільки вони досі не можуть вияснити, де її було написано.

Ось що, зокрема, мовиться в збірнику наукових статей — додатку до виданого 1998 року Національним художнім музеєм України альбому "Давид Давидович Бурлюк", а конкретно — в розвідці О.Москальова "Давид Бурлюк и Исаак Бродський". Спинившись на тому, що в колекції Бродського були картини Бурлюка "імпресіоністичного періоду", автор далі зазначає (подаємо в перекладі з російської):

"Одна з них нині прикрашає експозицію Бердянського художнього музею імені Ісаака Бродського. Назва: "Покинута садиба" — скоріш усього музейна. На жаль, авторський надпис напівстертий, але дата створення картини простежується добре: 1907. IX. 26. Зберігся фрагмент ще одного надпису, який здогадно читається як "Самійлівка", що, можливо, уточнює топографію ландшафту. На жаль, на картах такого географічного пункту нині нема. Південний характер ландшафту вказує на те, що пейзаж написано в Чорнявці Нижньо-Дніпровського повіту Таврійської губернії, куди переселилася родина Бурлюка 1907 р.".

Справді, на теперішніх картах Самійлівки нема, зате про неї чимало згадок у старих таврійських виданнях довідкового характеру, а розшукані нами в Кримському архіві матеріали висвітлюють у достатній повноті й саму історію цього села.

1814 року таврійській адміністрації було дозволено за порівняно низькими цінами продавати поміщикам та урядовцям вільні скарбові землі в материковому Дніпровському (а не Нижньо-Дніпровському, як сказано у вище цитованій статті) повіті. Тривало це коротко, бо незабаром цар Олександр І наклав на розпродаж заборону. Поза тим, слушною нагодою скористалися насамперед чиновники Кримського соляного правління, в тому числі його керівник — колезький радник (у війську цей чин відповідав полковницькому) Микита Никифорович Самойлов.

Однак облаштовував нову економію, ставши невдовзі власником отих близько тисячі степових десятин, яких ще не торкався леміш, його брат Петро Никифорович. Започаткувалася Самійлівка неподалік Чорнянки та волосного села Чаплинки, поряд з транспортними, поштовими і чумацькими дорогами на Берислав (колишній Кизикермен), Оріхів, Нікополь. З Переяславщини поміщик перевів півтори сотні кріпаків, і згодом тут уже були свій конезавод, вівчарні на п'ять тисяч овець іспанської породи, вовна яких вивозилася в Каховку для продажу за кордон, вирощувався виноград, з'явився сад, жалюгідні залишки якого — двоє хирлявих дерев — змалював на картині "Покинута садиба" Давид Бурлюк.

Loading...

 
 

Цікаве