WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Метафора – основа поетичного дискурсу Т.Осьмачки - Реферат

Метафора – основа поетичного дискурсу Т.Осьмачки - Реферат

МетафораосновапоетичногодискурсуТ.Осьмачки

Мова є дзеркалом думок і почуттів народу, скарбницею його історичного досвіду і здобутків. За допомогою мови передається естафета досвіду поколінь від давнини до сучасності й від сучасності до майбуття. Мова – інструмент, за допомогою якого людина формує думку й почуття, настрій, бажання, волю та діяльність. У мові є невичерпні запаси виражальних засобів, які роблять наше мовлення виразним. Це передусім засоби художнього і звукового мовлення. Виразність включає в себе й образність мовлення. Ця його якість передбачає вживання слів і словосполучень у незвичайному, метафоричному значенні, що дає змогу образно, художньо відтворити дійсність.

У небуденності читачі переважно шукають і знаходять творче кредо майстра слова, а ще частіше звертаються до встановлення оригінальності авторського бачення навколишнього світу у його метафорах. Останнє справді постає як визначальне поетичного почерку того чи того автора.

Поетичний світ Т.Осьмачки напрочуд розмаїтий як у плані тематичних обширів, образотворчого арсеналу, так і в галузі організації вірша. Орієнтуючись на високі зразки античного мистецтва, неперевершені здобутки середньовічної лірики, торуючи свій самобутній шлях на тлі художніх пошуків ХХ ст. і насамперед українського неокласицизму в особі М.Рильського й М.Зерова, Є.Маланюка й М.Драй-Хмари, П.Филиповича та Юрія Клена, Олега Ольжича та ін., Т.Осьмачка став справжнім віртуозом у царині красного письменства.

Мета цієї розвідки – здійснити аналіз метафори як основи художньо-зображальних мовних засобів, виявити, що відбирає поет у свою творчість із скарбниці української мови і як розвиває, воскрешає приховані здатності рідного слова, показати, як і для чого він це робить. Адже мова – це не просто форма думки, а спосіб народження цієї думки, тобто вона віддзеркалює світобачення письменника. Через мову поет висловлює своє авторське кредо, створює індивідуально-авторську мовну картину світу, бо щось "міцне і сильне, з вузловатим корінням у глибині матері-землі, органічне, а не нажироване чується у цього молодого поета. В Осьмачки так рясно образів, грандіозних та заразом і надзвичайно простих і нештучних, що вони аж його самого побивають, гнітять" [3, с. 642]. Ті лексичні скарби, яких у митця так багато, не можуть не вразити, просто зачаровують читача.

Поетична манера Тодося Осьмачки вирізняється на тлі словесної палітри особливістю іменної та дієслівної метафорики, яскравістю фарб, зболеністю почуттєвих симфоній, експресивно-смисловим навантаженням образів, витворенням нових обертонів слів і власне-авторською інтерпретацією синтагматики цілих розрядів лексем. Стиль Тодося Осьмачки — це не метафорична ємність Ленау (хоча подекуди трапляється й вона як супровідна), а швидше чуттєво-заглиблена метафористика у Шекспіра, поєднана з особливостями лексемно-смислового динамізму Гете, гра на смислових відтінках слова, надання окремим із них специфічного власне-авторського звучання і досягнення їх випукло-зорового зображення, внаслідок чого вони постають як носії основного змісту твору.

Стилістична манера Тодося Осьмачки виділяється на загальнопоетичному і загальномистецькому тлі не тільки несподіваністю власне-авторських тлумачень буденних явищ і витворенням нових семантичних парадигм загальновідомих і загальнознаних лексем, що в контексті звучать несподівано і несуть новітнє навантаження, але й загострено-зболеним і проникливим баченням людського у нелюдському, пор.: Та мрія єсть моя розп'ята мати, моя Італія, об'єднана земля!.. ("Містерія"); тобто мрія — розп'ята мати; Свята уяво, ненько невмируща, ти крик з пожеж про щастя нам, з твого гнізда мистецтво в шкаралущах щодня летить в найближчий храм ("Неминучість"). Т.Осьмачка у стихії метафори часто поєднує чуттєвоспоглядальний принцип із цикловим навантаженням метафоричного образу: Як у цій труні, що лягла під рів, битая в мороз, скупана в крові — радість молода — квіти степові! У другій труні — мати всіх людей, тих замучених, побитих дітей... Із грудей стримить кривавий багнет, а на нім горить цвіт-рожа важка ("Труни у гаях"). У таких випадках ще раз підтверджується семантична основа метафори, в силу чого для її реалізації передбачена предикативна позиція і цілісність створюваного образу. У наведеному уривку метафора "мати... скупана в крові" поєднується з авторським образом, прирівненим до писемного образу-символу, "труна", що разом із метафорою спрямований на донесення почуттєвої глибини зображуваного — трагедії українського села: "...у селах усе гине, як в мішках".

Смислове навантаження слова "кров" у поезії "Труни у гаях" є центральним, оскільки у її контексті воно набуває значення "смерть", "смуток, жаль, печаль", "життя, народження", "захід, кінець, забуття", причому кожне його вживання характеризується власним відтінком. Цього досягнуто уже в п'ятому рядку поезії, коли на противагу життєстверджувальному мотиву розквіту природи, відображеному в рядках: "Із блакиті піль шляхи розляглись, на боках у них зацвіли гречки..." — в людському розвої поширюється смерть, оскільки "...шляхами кров огненно димить та вихрі прядуть свистом веретен і пнуться, мов гад, багнетами до хмар, мичку, наче сніг, тягнуть із гречок і сучать канат через всі поля, купають його на шляху в крові, бо нема дощів із клубків громів — заснули давно у хмар на хребтах!" У цьому уривку всі слова вжиті не у своєму власне-мовному віртуальному значенні. Вони набувають стилістично-поетичних відтінків, що зумовлено авторським переосмисленням і прагненням передати трагедію української землі і досягається несподіваним поєднанням лексем, накладанням у межах синтагми відмінних сем, пор. дощі (неістота) заснули (позначає у прямому значенні дію істоти) — витворюється переносно-метафоричне значення. Трагедія рідного краю яскраво постає через комплекс видових понять типу "худоба реве з дворів на яри...", "Народ, як рілля, захряс по церквах, дощами рида", що разом і витворюють стильову цілісність. У змістовому ряді реалізації тривоги своєрідну функцію виконує лексема "птах"що у своєму значенні наближається до функціонального навантаження слова "ворон" у поетів-символістів як утілення зловіщої і водночас віщої сили: "У гаях горить та зілля в'ялить, із сонця осьо вилітає птах, та й полетів він за дикі поля... Сів на башті птах міської стіни, крикнув один раз: "Труни у гаях!... Люди, уставай!" Крик упав на дно в кручу-глибину на скелі грудьми". Птах постає віщуном, тим, хто доносить неприємні звістки і водночас він закликає до активної протидії. У М.Йогансена смислове навантаження подібного образу грайворона позбавлене такого синкретизму; переважно він постає як песиміст — уособлення безнадії і туги ("Грайворін-песиміст"). Смисловий ряд становлять дві лексеми "птах" і "кінь", що в словниковому значенні не мають спільних лексико-семантичних варіантів (у частиномовній семантиці характеризуються спільною родовою семою "істота"), у контексті ж вони наче продовжують одна одну. Бо на заклик птаха "...з-під пелени сірих скель чорно, наче крук, — кінь летить...".

Метафора "кінь летить" успадкована автором з народнопісенної творчості й характеризується зоровою домінантою і ємнопросторовим виміром, що сприймається в образі стріли, яка перебуває в нестримному леті [1, с.44-67].

Подібне смислове навантаження вона має і в народній пісні, і в поетів-романтиків М.Петренка, раннього Шевченка та ін. Кінь летить — це символ доброї зміни або якоїсь звістки. Хоча наступне контекстуальне навантаження цієї метафори дещо відмінне, оскільки "...вилетів кінь на гору круту, страшно заіржав над городом тим; луни загули над городом тим...", а відгуку на поклик коня немає. Підтвердженням порожнечі постає кінцевий рядок поезії, в якому підкреслюється безпорадність активних дій коня, що оцінюється як дія особи (спільність тільки родової семи — "істота"), оскільки "кінь на горі сичів виклика!"Якщо попередні два образи — лету коня та іржання коня взаємодоповнюють один одного і постають як розвиток просторової зорової динаміки подій, то протиставлення активної дії "коня", в образі якого уособлено постать збудника національних ідей, мовчанню степів, порожнечі міста виконує стилістично зображувальну функцію, спрямовану на відтворення складної гами людських почуттів, в якій вершинним постає мотив горя і смерті рідної землі. Бо в яку хвилину може постати картина "Народ, як рілля, захряс по церквах, дощами рида..", що своєю зболеністю і яскравістю нагадує відомі полотна художників експресіоністів.

Основу будь-якої метафори становить порівняння (хоча інколи при аналізі порівняння не розкривається його спрямованість до метафори і співвіднесеність з нею [13]). Поетична метафора ґрунтується на визначальній ознаці поетичного мистецтва — протиставлення буденного бачення світу небуденному. Звідси й джерелом метафори є свідома помилка в таксономії об'єктів.

Порівняння народу з ріллею (що по суті постає як перший рівень розгорнутої метафори) підкреслює, з одного боку, безпорадність шукань, їх безвихідь, яку посилюють позбавлені надії осінні дощі (пор. смислове навантаження осінніх дощів у відомому уривку з повісті "Fata morgana" М.Коцюбинського, в якому вони втілюють утому людей, їх прагнення до чогось нового), з другого — порівняння "народ, як рілля" спрямоване на передачу непевності людських настроїв, що у своїй цілісності здатні піддаватись і поглинути будь-які ідеї і взяти їх за основу свого буття. Навіть у лексикографічному значенні слова "рілля" підкреслюється, що у прямому значенні воно позначає "виоране поле" [9, VIII, с.575]. У тлумаченні знаходиться основа витвореного образу, адже це не зайнятий у життєвому вимірі простір, що може прийняти будь-яке насіння і дати йому життя. На це й спрямована основна думка поезії "Труни в гаях", що своїм основним змістом є символічною й глибоко експресіоністською. Лейтмотивом поетичного малюнку виступає людське почуття у відносному просторовому вимірі з яскраво вираженою гамою надривних почуттів, що передаються через комплекс іменних та дієслівних метафор. Загалом можна констатувати, що головним кольором цієї поезії є червоний, без називання і вживання самого цього слова. Та й навіть червоний тут не у своєму основному значенні — назві одного з кольорів спектра, "що йде перед оранжевим" [9, XI, с.296], а швидше — наближається до значення "який став, зробився темно-рожевим від припливу крові" [9, XI, с.296], хоча назване значення є переносним у поезії, крім словосполучення "кривавий багнет", і набуває щоразу власного смислового забарвлення. Взагалі гама смислових відтінків слова "кров" у метафориці Тодося Осьмачки надзвичайно розмаїта і включає у свою семантичну парадигму значення: 1) кров життя як символ пробудження природи: "Гудуть трамваї... дроти із сонця точать їм вогненну в колеса кров..." ("Деспотам"); "Кров бризкає в небо, і зорі цвітуть" ("Регіт"); 2) кров як уособлення зла: "А із чорних дзьобів кров лопотить об залізо домів" ("У табори"); 3) кров як душа людини з її відчуттями: "Треба, аби ти лиш думи невтомні і серця великого кров... щиро й навіки рабові віддав" ("Містерія"); 4) кров як символ думки людини: "...Гарячий мозок підняли в лігві із дна, із нього кров тече на дальні далі, туди, де кубляться грядущі времена..." ("Скарга"): "Але моя гаряча мрія ще кров із мозку не взяла" ("Мрія") — в останньому випадку кров позначає силу; 5) кров як уособлення смерті: "А шляхами кров огненно димить..." ("Труни у гаях"); це ж значення властиве і прикметнику "кривавий": "Стоять у колонах юнацтво, діди..., стоять і чекають, коли їм іти в рови на бенкети криваві..." ("Пісня з Півночі"); 6) кров як непереможна сила, міць: "Дарма в крові закипіли в піні Лицарські остроги" ("Семен Палій"); 7) кров як психічний стан людини, її переживання і тривоги: "Од слів його (двірника) у Прокопа здавило в горлянці; ніби ... забивши здухвину клубком крові" ("Міщани"); 8) кров як позначення фізичного стану людини: "...глянула в душу вона (черниця) самотинну, і радісно рушила кров" ("Молитва").

Loading...

 
 

Цікаве