WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Володимир Винниченко - прагнення художнього синтезу - Реферат

Володимир Винниченко - прагнення художнього синтезу - Реферат

Переконаний, що механічне, антигуманне розв'язання конфлікту між особистим і загальним на користь загального веде до самознищення людини, Винниченко відтворив не тільки порожні душі "чиновників революції" на зразок Департамента ("Дисгармонія") чи Абстракта ("Великий Молох"), які вже автоматично, бездушно підлягають владі нових божків, але й спроби живих, мислячих людей примирити вимоги Великого Молоха з потребами людського серця. Такими, зокрема, постають і характери Зінька та Катрі у "Великому Молосі", показані в процесі саморозвитку, в душевних муках і внутрішній боротьбі, немовби на шляху до згармонізування "я" і "ми". Від їх подальшої еволюції під впливом нових уроків життя залежить, ким вони стануть: мертвими, бездумними виконавцями з "Капіталом" замість серця; індивідуалістами, що цілком нехтують потребами "ми", чи зуміють знайти якісь форми рівноваги, гармонії, про які мріяв і сам письменник, кажучи: "... хочу, чтобы Я не было затерто Мы, чтобы Мы было составлено из больших оригинальных Я, чтобы был синтез Я и Ты, а не абстрактное бескрасочное Мы. Уничтожить искание, инициативу, творчество я не хочу" [1:55].

Основою "волі до гармонії", якою пронизані твори Винниченка, є не політична ідея чи настанова партійної організації, а свідома внутрішня потреба людини, що передбачає добровільний вибір, а не примус. Герої письменника бажають, аби їх приймали й любили, якщо вони того варті, такими, як вони є, а не за ті чи інші заслуги. Можливо, найвиразніше цей аспект Винниченкового підходу до зображення людини проступає в оповіданні "Купля", якому марксистський критик М.Ольмінський закинув грубу тенденційність, що виявилася нібито в нав'язуванні читачеві таких "Істин": "Що злодій і революціонер — величини тотожні... Що повія і революціонерка — величини тотожні... Що всі дівчата — продажні особи..." [13:49]. Немає сумніву, що як назва твору, так і композиційний паралелізм в історіях стосунків героя-оповідача з Ірою та злодія Митрохвана з Ганною покликані сконцентрувати увагу читача на неминучій аналогії, змусити його до зіставлення цих історій, перша з яких розгортається в піднесено-романтичному, а друга в підкреслено знижувальному, аж до відштовхуючих натуралістичних подробиць, плані. Проте розвінчання революціонерів, зведення їх до рівня примітивних істот — злодія і повії не було і не могло бути творчим завданням у художника такої міри, як Винниченко, вже хоча б тому, що для нього кожна людська одиниця — то цілий окремий світ, особистість незалежно від того, яким зробило її життя. Герой-оповідач "Куплі" відчув себе ошуканим, приниженим, маленьким, тому що раптом усвідомив: Іра обдарувала його коханням і назвою героя не за індивідуальні прикмети його людського "я", а за той ніби подвиг (підпал маєтку батьків), який він і здійснив не з внутрішньої потреби, а тільки щоб здобути прихильність дівчини. Кохання ж, за переконанням автора, не може бути платою за подвиг, перетворюючись таким чином на предмет куплі, сфера людського чуття має свої закони, несумісні з будь-яким розрахунком. Оголена правда стосунків Ганни і Митрохвана, цинічний торг між ними за "п'ять рублів" відкрили перед юнаком справжню сутність тієї ілюзії, в якій він став "героєм" і здобув "нагороду" від Іри. Історія Митрохвана і Ганни — це та підоснова, та нічим не прикрита схема відносин поза сферою чуття, на яку ідеалізм молодого романтика накладає візерунки поезії і краси.

Людина в зображенні Винниченка прагне бути собою, а не виконувати роль, хоче, аби її справді любили, а не платили їй захопленням за геройство чи будь-які інші чесноти. Письменник шукає істини, уникаючи схематизації життя. Його герої, підвладні тій чи іншій ілюзії, обов'язку, "партійній дисципліні", а то й "вільні" від них завдяки самовихованню в дусі "нової моралі", часто розривають пута добровільної чи вимушеної залежності, утверджуючи право людського "я" на суверенний, самоцінний розвиток.

Безумовно, Винниченко досягає значних успіхів і тоді, коли, здійснюючи свого роду експеримент над природою своїх героїв, змушує їх узгоджувати власні вчинки й життя зі схемою "чесності з собою". У творах, де принципом психоаналізу стає "нова мораль" Винниченка, переважають елементи дисгармонії, взаємного нерозуміння, напружених сутичок, глибоких, часом невиправданих людських страждань, і цей калейдоскоп моральних тортур давав митцеві-аналітику матеріал для дослідження глибин людської душі, хоча нерідко й викликав протести з боку критики та читачів ("Заповіт батьків", "Історія Якимового будинку", "Щаблі життя", "Чесність з собою" та ін.).

Однак найбільші тріумфи Винниченка-художника пов'язані з тими творчими моментами, коли письменник іде не стільки за сконструйованою схемою, скільки за правдою характерів, даючи змогу кожному героєві виявити свою природну сутність, яка під впливом тих чи інших чинників із нездоланною стихійною силою вивільняється від фальшу й передсудів, від бруду нещирих відносин, тиску нестерпних обставин життя. Винниченко часто простежує, як людина духовно випрямляється, як могутнім джерелом проривається в її душі сила любові, гуманності, доброти. Так, Вадим Стельмашенко, котрий протягом років виховував у собі безсторонність, байдужість до людських страждань, вголос ридає, побачивши нещасних, зламаних горем і злиднями батьків ("По-свій"). Він же, безвірник, на питання скаліченого батька "Бог є?" хреститься і "під владою якоїсь незрозумілої сили" твердо й непохитно промовляв: "Є, тату", "Вірю, тату, в Єдиного Всемогущого Бога" ("Божки"). Грубувата, позбавлена особистого життя Паша, опинившись на самоті з чужим немовлям, перевтілюється в безмежно ніжну, люблячу істоту, в якій пробуджується одвічний інстинкт материнства ("Memento"). Босяк Хома Іванович, скидаючи з себе потворну машкару жорстокої бездушної істоти, що мовчки зневажає будь-які прояви цивілізованих форм життя, по-справжньому розкривається в одчайдушній спробі порятунку живцем закопаного в шахті юнака, в якій виростає у справжнього героя ("Босяк"). Міра випробувань і душевних страждань Винниченкових героїв часто перевищує їх людські сили ("Боротьба", "На той бік", "Між двох сил", "Пісня Ізраїля"). Письменник показує, як людина намагається повернутися до чистоти і правди почуттів, хоч би й ціною власного життя ("Гріх", "Брехня"), зберегти людяність шляхом компромісу ("Записки Кирпатого Мефістофеля"), відновити в собі втрачені риси національної ментальності, знову здобути живу душу як частку душі свого народу, винищувану жорстокою денаціоналізацією ("Хочу!"). Винниченко не судить своїх героїв, не виносить вироків: у його художньому світі панує "закон", згідно з яким кожна людська одиниця має право вибору своєї життєвої долі. Гуманістична етика письменника приводить його до утвердження найвищої цінності на землі — людського життя з його неповторним досвідом і мудрістю, із власним внеском кожної людини в загальну систему духовних цінностей та своїм місцем у єдиному багатобарвному плині вселюдського життєвого процесу. Відкидаючи протиставлення людей за принципом доброчинності чи злодійства, Винниченко бачить у кожній людській істоті невичерпні можливості для творення добра, "щось вище за нас" (однойменне оповідання). Динаміка духовних процесів, простежуваних письменником, — це і є властиве людині прагнення до морального зросту й саморозвитку, могутній прояв "волі до гармонії, що формує і відповідний творчий принцип митця — тенденцію до відтворення руху людської душі в напрямку до вищих форм узгодження себе зі світом.

У романі "Рівновага" зустрічаємо цікаве образне узагальнення: "..людина завжди в не врівноваженім стані, завжди врівноважує себе. Від сього і святості, і грішності". І весь процес життя, за Винниченком, — це вічний рух, що прагне рівноваги: "Бачили Ви..., як коливається гаряче повітря в степу? Сі тремтючі вічні хвилі? ...Ось так і життя. Вічно коливається, а одне з його коливань — це одне якесь наше століття. ...Прогрес, рух наперед. Куди наперед? Що буде більше фабрик, аеропланів, радія, електрики? Чи ж в сьому поступ? А чи більша буде сума радощів відносно суми страждань? Більш? Бо тільки в сьому прогрес. Бо, якщо сього не буде, то до чорта всі сі радії, аероплани, фабрики. Нащо вони?" [3:78].

У цих рядках прочитується Винниченкове розуміння сенсу життя як прагнення до людського щастя, до переважання суми радощів над сумою страждань. Заперечуючи ідею прогресу як руху до якоїсь певної мети, до здобуття суми матеріальних благ, Винниченко пов'язує прогрес із гармонійним розвитком людської особистості, художньо осмислює його як рух до внутрішньої рівноваги, до морального самовдосконалення індивідума і всього суспільства.

Загострене відчуття дисгармонії світу, ведучи письменника по шляху аналізу, часом руйнує цілісний образ людини, своєрідно врівноважується у Винниченка властивою йому "волею до гармонії", прагненням художнього синтезу. Гармонія, ця "вища форма громадського і індивідуального існування" [7:107], мислиться ним як повна узгодженість людини з своїм внутрішнім "я" і світом, а в ширшому плані — як образне втілення ідеалу братерського співжиття і всезагального щастя.

Література

1. Винниченко В. Лист до М.Горького від 19 квітня 1909 р. / Публікація Н.Крутікової // Слово і час. — 1993. — №2.

2. Винниченко В. О морали господствующих и морали угнетенных (Открытое письмо к моим читателям и критикам). — Львів, 1911.

3. Винниченко В. Рівновага: Роман з життя емігрантів // Твори. — Вид. 2-ге. — К.-Відень, 1919. — Т.6.

4. Винниченко В. Твори. — К.: Книгоспілка, 1929. — Т.10.

5. Винниченко В. Твори. — К.-Харк.: Рух, 1926. — Т.IX.

6. Винниченко В. Філософія і етика Шевченка // Дзвін. — 1913. — №2.

7. Винниченко В. Щоденник // Київ. — 1990. — № 10. — С.96-110.

8. Винниченко В. Щоденник // Київ. — 1990. — № 11. — С.85-106.

9. Грушевський О. З останніх оповідань В.Винниченка // Літ.-наук. вісник. — 1918. — Кн.II-III.

10. Єфремов С. Історія українського письменства [1919-1924]. — Вид. 4-е. — Т.2. — Фотопередрук. — Мюнхен, 1989.

11. Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба: Дослідження, критика, полеміка. — Нью-Йорк, 1980.

12. Крушельницький А. Життєва дисгармонія й гармонія // Літературно-критичні нариси. — Станіслав, 1908.

13. Ольмінський М.С. "Белетрист" В.Винниченко // Матеріали до вивчення історії української літератури. — К., 1961. — Т.IV.

14. Франко І. Огляд української літератури в 1906 р. // Рада. — 1907. — № 24.

Loading...

 
 

Цікаве