WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → В’ячеслав Потапенко — український письменник кубанської діаспори - Реферат

В’ячеслав Потапенко — український письменник кубанської діаспори - Реферат

І.Франко акцентував, що "...тисячу раз обговорювані постаті набирають під його (В.Потапенка. — М.Н.) пером чару новості, вбиваються нам у пам'ять" [19:519]. На оригінальність і високу художність оповідань прозаїка "з народного побуту" вказував також С.Єфремов в "Історії українського письменства" [4:518]. Наталя Шумило, характеризуючи прозу В.Потапенка в оглядовому аспекті, звернула увагу, зокрема, на специфіку персонажної системи його малої прози: герої письменника — " ... це вже не стільки ідеалізовані, як зрослі в особливих усамітнених умовах типи. І водночас вони контрастують із нігілістичними тенденціями у творах пізніх традиціоналістів" [21:206]. Принагідно згадує деякі оповідання В'ячеслава Потапенка В.Оліфіренко, порушуючи питання про потребу введення творів цього талановитого митця (як і інших письменників-українців, що пов'язали своє життя з Кубанню) до шкільної програми з української літератури [9:30].

Окрім встановлення біографічних даних, ми поставили за мету віднайти художню спадщину В.Потапенка. Ті твори, які ми відшукали, можна згрупувати за певними тематичними ознаками. Частина їх присвячена зображенню життя українського села другої половини — кінця ХІХ ст. Це оповідання "На нові гнізда", "Перша карна справа", "Чабан", "Я нікого не їм", ескізи "Над кручею", нарис "Химка". У доробку письменника є романтичні твори — дві казки, об'єднані назвою "Казки старого кота", пейзажний нарис "Дніпр", сентиментальна сповідь старого козака ("Чубатий"). Турбота про долю української мови й освіти відображена ним у статті "Рідна мова", в ескізі "В українській школі". Окрім малої прози, у спадку В'ячеслава Потапенка є драматичні твори (у відділі рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України зберігається біля двадцяти п'єс), байки, вірші.

В оповіданні "На нові гнізда" митцем художньо моделюється тема вимушеної еміграції українського селянства, що перебувала у фокусі образних спостережень багатьох вітчизняних письменників рубежу ХІХ–ХХ віків. Змучені злиденним життям селяни сподівалися поліпшити своє становище, переселившись у Крим, на Кавказ, Сибір та в інші віддалені регіони як російської імперії, так і за океан — до Бразилії, Австралії, Канади. Число переселенців безперервно зростало, й у 80-90-х роках ХІХ століття налічувало сотні тисяч.

У вітчизняній прозі докладно відбився цей етап історичного поступу етносу. Саме в переселенні десятки тисяч людей убачали вихід зі страхітливого кола поневірянь, страждань, злигоднів на чужій ниві, зрештою, — хронічного напівголодного існування. Трагедія українського селянства правдиво відображена, зосібна, в творах В.Стефаника "Камінний хрест", О.Маковея "Туга", Т.Бордуляка "Бузьки", "Іван Бразилієць", Грицька Григоренка "Пересельці" ("З дому і до дому"), Панаса Мирного "Серед степів", С.Васильченка "На чужину". Неординарним явищем з поміж них є й оповідання В'ячеслава Потапенка "На нові гнізда". Ще І.Франко свого часу завважував, що ця мистецька річ є однією "... з найкращих перлин, які сплодив у нашій літературі болючий процес еміграції селян на чужину" [19:519].

Зі Стефаниковою експресивністю зображено в оповіданні, як батьки стримують сльози до останнього моменту, вони ніби "обмертвіли". Як тільки вози рушили з місця, мати не витримала. Автор порівнює її з вовчицею, яка "... кинулась... і ухопилась за колесо, страшенно закричала. Мов щось ухопило кожного від такого крику" [12:53]. Це крик жаху, розпачу, безнадії, це зойк матері, змушеної відпустити дітей у безвість, не сподіваючись коли-небудь їх побачити ще, дожити старості під їхнім захистом. На все село несамовито голосила стара та рвала на собі сиве волосся й одежину. Таким чином, як і Стефаник, В'ячеслав Потапенко руйнує попередню стильову традицію — замилування селом. За прекрасним пейзажем криються страшні людські трагедії. Майстерними діалогами, максимальною напруженістю дії, скупими пейзажними замальовками письменник відтворив ще одну картину безталанного народного життя, поламані людські долі. Сила впливу на читача відчувається й у тому, що зображувані події розгортаються на надзвичайно ущільненому часовому просторі (одна доба), що було притаманне численним імпресіоністичним новелам.

Такі ж поламані людські долі вимальовує В'ячеслав Потапенко в іншому оповіданні — "Перша карна справа". У контексті зображення сільського життя нового звучання набуває тема занедбаної, збезчещеної жіночої долі. Як і Шевченкова Катерина, героїня оповідання Потапенка закохалася в панича. А коли у неї під серцем забилося дитя, він її покинув. Прихистку дівчина ніде не знайшла. Не витримавши ганьби, вона тікає з села і божеволіє від горя. Відразу руйнується й життя батька, який не може жити без єдиної рідної душі. Він усе кидає, тікає від людей до лісу. Божевільна дівчина з мертвою, певно, "замороженою" дитиною на руках ходила навколо села, лякаючи людей. Урядник називає дівчину "душогубкою". Дівчину заарештовують, готують до слідства, викликають з міста слідчого. Але, за іронією долі, цим слідчим виявляється той самий панич, який покинув збезчещену героїню. Автор звертає увагу читача на високу мету і навіть пафос, із якими готується молодий слідчий до роботи. Але куди ж поділися високі слова, коли панич упізнає у божевільній збезчещену ним дівчину. Він перетворюється на жалюгідного юнака з "бігаючими мишачими очима", що труситься і ніяковіє. У цьому оповіданні автор виявляє себе майстром контрастного зображення буття. Щастя героїв швидко змінюється на горе, радість — на біду. Як і в оповіданні "На нові гнізда", тут звучить мотив похорону, смерті. Це — загибель людських надій, сподівань, віри у щасливе майбутнє, якого вже немає ні в героїні, ні в її батька.

Домінантним у "Першій карній справі" є мотив суму. У традиціях української класики цей мотив розгортається на тлі прекрасної природи: "Небо скрізь чисте і мов на яке свято одяглось у свої блискучі зорі" [13:407]. Автор підсвідомо вмотивовує розповідь про трагедію сім'ї: "...степ сумнішав, і навіть обгортав і мене своїм сумом" [13:407]. В.Потапенко використовує хронотоп дороги, який дає можливість якнайповніше розкрити внутрішній світ героя. Використання часопростору дороги забезпечує динамізм художнього твору, посилює його емоційне звучання, що є вдалою знахідкою автора і вписується в річище стильових вимог психологічного імпресіонізму. Це оповідання можна справедливо віднести до кращих взірців психологічної прози кінця ХІХ — початку ХХ ст.

В оповіданні "Чабан" мистецькі пошуки письменника розширюються. Як і у попередніх зразках, він не акцентує увагу на портретному зображенні героїв, а відтворює переважно світ їхніх переживань і страждань. У "Чабані" автор практично цілком зосереджується на показі внутрішнього єства персонажа. Знайомство з героєм починається із відтвореної в піднесено-романтичній тональності картинки праці чабанів. Автор використовує прийом особливої форми узагальнення. Він розповідає про працю чабанів у третій особі однини, створюючи ефект поєднання в одній постаті множинності явищ. У читача з'являється враження значущості цієї справи для громади, адже кожен чабан — особистість. Автор разом з читачем простежує шлях чабанів від дитинства до зрілості. Це — люди степів: більшість з них — "частенько сирота, без роду і плоду" [15:3]. Прозаїк передає своєрідну ілюзію свободи чабанів, використовуючи фольклорну символіку. Чабан — орел, вільна людина на вільних степах. Вони — орли, що окидають поглядом далечінь. Оповідання перегукується з "Тінями забутих предків" М.Коцюбинського, де поетизується чабанська праця та сільське життя.

В.Потапенко зображує душу героя, його внутрішній світ. Перед нами типовий герой — неписьменний чабан Цур-Пек. У нього символічне ім'я. Вигук "цур-пек" чабани використовували тоді, коли ягнятко народжувалося несвоєчасно. Щоб воно не загинуло, його підкладали під козу. Головного героя "знайшли ... у тирсі несповитого, дитиною... і дали йому прізвище Цур-Пек" [15:6]. Цур-Пек живе тільки степом, чабанською працею, а найближчий і єдиний його друг — пес Сірко. Чабан осмислює життя настільки, наскільки може робити це своїм неосвіченим розумом.

Митець оголює гірку правду життя, і цю правду він подає через протиставлення. Читач бачить різкий контраст між людьми праці та багатіями. Образ чабана письменник підносить до рівня образів світової літератури. Як біблійний Самсон розриває ланцюги, прикуті до колон у храмі своїх кривдників, так і цей син степів руками виламує грати в'язниці, щоб захистити свого друга — пса Сірка. Ом.Огоновський у газеті "Зоря" від 1-го червня 1893 року зазначив, що між авторами, які "саме тепер починають писати... відзначається найліпше українець В'ячеслав Потапенко. Його нарис "Чабан" і оповідання "Перша карна справа" мають "справжню літературну вартість" [8:216]. Таким чином, уже перші прозові твори письменника привертали увагу провідних українських літературознавців як помітні явища.


 
 

Цікаве

Загрузка...