WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Євген Чикаленко як носій української буденної мови - Реферат

Євген Чикаленко як носій української буденної мови - Реферат

Євген Чикаленко як носій української буденної мови

На наш час, із загальним розвитком суспільства та відповідних комунікативних технологій, у публічному мовленні (зокрема пресі, рекламі та й художній літературі) активно використовуються так звані просторічні елементи – для "наближення" інформації (повідомлення) до читача/слухача – з метою досягти найбільш ефективного сприйняття. Ті ж сучасні письменники (С.Жадан, І.Карпа, Ю.Андрухович, О.Забужко та інші) для створення певних новітніх форм активно вживають навіть матизми (лайливу лексику), не кажучи вже про молодіжний сленг і буденні мовні форми.

Проте повертаючись у сторічне минуле, бачимо, що й тодішні українські письменники та просвітителі використовували і пояснювали такі функціональні мовні форми [див. 1, 2] (а також Б.Грінченко у словнику). Тому маємо за об'єкт аналізу саме буденну мову як лінгвістичне явище.

Насамперед варто пояснити термін буденна мова, який ми репрезентуємо в назві праці (відповідно до російського обыденный язык) і який у сфері української лінгвістики використовується вперше.

Національна мова як комплекс складається з літературного, діалектного, жаргонного та просторічного конгломератів. Жаргонну мову при цьому відносимо до просторіччя, позаяк у цілому вона на наш час уже зрозуміла всім. Що ж до злодійського арго, то ми його вважаємо своєрідним шифром, умисно прихованим від інших, а тому створеним штучно. Через це арго/жаргон можна розглядати і в колі штучних мов, що не входить до об'єкту нашого дослідження.

Термін літературна мова у загальній метамові логічно повинен бути замінений на відповідник стандарт, оскільки перший варіант може співвідноситись із мовою літератури (обидва ж ці варіанти – літературна мова та мова літератури мають давній синонім – книжна мова, про яку також говоримо, що вона є досягненням довготривалого культурного розвитку).

Діалектна мова також на наш час уже цілком зрозуміла в основній масі своєї лексики. Лише на рівні говірок (територіально) і на рівні фонетики (структурно) вона може виявляти певну ізольованість у плані загального розуміння. Тобто в цілому й діалектні одиниці входять до того ж таки просторіччя.

Зрештою залишаються дві форми як складові національної мови – літературна та просторіччя, причому останнє й потребує в такому випадку іншого відповідника на своє позначення – буденна (або ще побутова) мова, щодо якої визначались і синонімічні назви – "загальна", "розмовна", "загальновикористовувана", "природна", "загальнозрозуміла" тощо. Цьому функціональному різновиду властива головна ознака – наявність органічних форм. Ми вже аналізували особливості органічної (природної) мови та неорганічної (штучної) у монографії [див. 3].

Як приклад буденної української мови можна навести будь-який спонтанний (хоча б відносно) текст, писаний ідеальним як для "розмовного стилю мовлення" носієм національної мови.

Значний фонд оригінальної літератури як джерело досліджень у плані вивчення органічності мови становить белетристика, оскільки вона характеризує більшою мірою власний стиль автора (з незначними переробками в діахронії). Ми вже аналізували фрагменти зі щоденника Сергія Єфремова [див. 3]. Проте вчений був значною мірою мовним пуристом, академістом. Наразі маємо аналогічні нотатки відомого українського національного діяча й мецената Євгена Чикаленка, писані органічною – "живою", як він сам зазначає, мовою.

Автор мав полтавське походження, і хоча надалі жив на Одещині, все ж таки його мовні риси (з окремими вкрапленнями) ілюструють саме середньонаддніпрянський діалект. У цілому можемо звести Чикаленкову мову до певного східного діалектного конгломерату.

Наприклад, автор сам визначає фонетичний варіант сегодня, у него [1, с. 320] як мовну рису жителів Наддніпрянщини – на відміну від упроваджених уже тоді літературних варіантів.

Він використовує морфологічні форми за 17 верстов, деталів (іменники родового відмінка множини), які нині впроваджуються перманентно, та в друкові [1, с. 47, 352, 76], що поступово стає узвичаєною формою.

Регулярно у Чикаленка зустрічаються редуковані дієслівні форми стрів, стрінув, рішив, які цілком можемо віднести до органічних; такий же прислівник зосібна (зокрема), запозичені іменники роля, акомпаньямент, узвичаєну на той час форму займенника инший (вона після того вживалась як кодифікована ще півста років). Проте фіксуємо в автора й відомі та сучасні нам неорганічні одиниці (дежавю: вперто виринає певний сумнів щодо російської їх автентичності – В.Д.): у тому числі, на протязі (зі значенням "упродовж"), відношення ("ставлення"), коло ("біля"), збірка по історії, ціль ("мета"), задача ("завдання").

Цікавими у плані органічності є деякі лексичні одиниці – на той час мовні новації:

хмародери (будинки) [1, с. 82]: використовується як калька від англійського новотвору sky scraper, що російською мовою калькувалося в небоскреб. Останнє цілком відповідає оригіналу (навіть певною мірою фонетично) [4, с. 627]. Відповідно українські лексикографи подають хмарочос, хмародряп і навіть цікавий власний варіант небосяг. У даному разі можна заперечувати хіба що проти другого з них;

виїмок (виняток) [1, с. 226]: семантичну логіку в такому випадку збережено (виймати-вийняти), до того ж наш узвичаєний варіант виняток органічно потребує йотованого епентетичного звука;

М.Уманець та А.(-деська) Спілка [1, с. 87]: відомий колективний псевдонім авторів словника фіксує фонетичне явище "акання" – певно, як імітацію одеської чи російської вимови;

чавунка (залізниця) [1, с. 43]: більш логічний варіант (за речовинністю), але не органічний, оскільки ця лексема асоціюється з іншими предметами (чавунець, чарунка тощо);

колисковий хлопець (немовля) [1, с. 19]: цікавий метафоричний відповідник (можна продовжити ряд: колисковий час, період).

Останній вираз дуже вірогідно є здобутком діалектної мови, одиниці якої звичайно притаманні мовленню Євгена Чикаленка. Наприклад, заваготіла [1, с. 204] за морфологічною логікою дорівнює сучасному завагітніла, оскільки у першому випадку маємо відкритий склад, а в другому – закритий. Можливо, перший випадок органічніший – через милозвучність і більшу наближеність до висхідного вага.

Цікавими за своєю метафоричністю є також діалектизми:

отемніла (осліпла);

повій (дереза) – як курай;

свиниця, що відповідає узвичаєному свинарня, проте на відміну від нього формально походить від свиня (в іншому випадку маємо основу свинар – тобто там, де він працює? – В.Д);

губа (у людини), гемба (у тварини): наявна диференціація за парадигмою особа/неособа, хоча в діалектній мові гемба так не диференціюється та використовується в обох варіантах;

супокою (спокою) – від упокою [1, с. 25, 37, 38, 47, 72 й інші].

Наведені вище одиниці, як бачимо, цілком логічні та органічні для української мови, ми їх чудово розуміємо та сприймаємо, що, в свою чергу, доводить твердження про відносну сталість мовної ситуації в Південній/Східній Україні протягом останніх майже ста років.

Як приклад буденної мови можна також навести уривки з листів, писаних одним селянином до Є.Чикаленка у 1924 році [див. 1].

Автор листів – син безземельного селянина, який згодом став заможним ("розумно порядкував своїм майном"). Він мав велику охоту до читання, згодом передплачував українські книжки. Попри те, що він закономірно переймав багато форм з російських текстів, а також те, що Є.Чикаленко ефективно займався просвітницькою діяльністю (зокрема з цим селянином), наведені тексти мають для нас непересічне значення, оскільки кожна помилка (якою б вона не була – навіть синтаксична) таїть у собі певні закономірності, що так гаряче актуалізуються нині.

У тексті листа наявні діалектні елементи фонетичного та морфологічного рівнів:

жетя, стипах (наближення и-е та відсутність подовження – риси переважно південно-західних діалектів, але зворотне наближення е-и у ненаголошеній позиції характерне і для південно-східних);

цего (е після твердих шиплячих і ц – риса південно-західних діалектів);

оброблять (інфінітивний суфікс, більшою мірою характерний для південно-східних діалектів);

вигонят (тверде дієслівне особове закінчення, характерне для південно-західних і північних діалектів);

вітти (тобто звідти: процеси редукції та дисиміляції, загальні для всіх діалектних масивів);

свараця (твердий р властивий мовленню Півночі України);

іден (архаїчна форма, характерна карпатським діалектам);

шей, шой (тобто ще й, що й: по-перше, записано фонетичним словом – без відокремлення частки, по-друге, ш замість щ характерне для південно-східних діалектів України);

міні (на той час стандартна форма, проте фіксуємо її як діалектну, оскільки тут відбувається подвійне наближення: е-и, а тоді и-і, що в цілому властиве південно-східним діалектам).

Закономірно в тексті присутні й інтерфереми – кальковані з російської мови одиниці (фіксуємо за ступенем наближеності до української мови з відповідними українськими формантами):

описать, март, жизнь, доказать, должен, поступать, хотя, наверно, бумага, сознаю (повні відповідники до російських форм, лише з українською вимовою в усній реалізації; ще: сочуствую, лиш би);

чувствував, получив, успів (український дієслівний особовий суфікс в);

счастливим, употрибляли (українські історичні сполуки ри, ли);

Кіева, лекціи (давньоруське традиційне і перед голосним), як і положенію, состоянію, строгій;

осталися (постфікс -ся);

споминаю (редукція);

пользуємось (дієслівний особовий формант -ємось);

увірен (давньоукраїнська форма від увірую);

чоловік (власне українська фонетична форма).

Отже, з погляду ареальності в даному разі маємо своєрідний загальноукраїнський конгломерат, оскільки наведені риси репрезентують різні наріччя. Це пояснюється, по-перше, тогочасними традиціями української літературної мови, по-друге, мовними особливостями переселенського регіону (автор – житель західної Одещини), по-третє, впливом на мовленнєву ідіокультуру самого Є.Чикаленка – відомого в тому регіоні просвітителя та в усій Україні – журналіста.

Що ж до буденної мови як функціональної форми, то пізно вже заперечувати активне її використання в публічному мовленні, оскільки це вже стало соціальною нормою (телебачення, преса, реклама, художня література) – слід лише використовувати досвід фахівців із мовним чуттям – як сучасників, так і українських просвітителів минулого.

Література

1. Чикаленко Євген. Твори: У 7 т. – Т.1. Спогади. 1861-1907. – К., 2003. — 432 с.

2. Митрополит Іларіон. Етимологічно-семантичний словник української мови: У 4 т. – Вінніпеґ, 1982-1995.

3. Демченко В.М. Органічна та неорганічна українська мова: Монографія. – Херсон: Мрія, 2003. — 188 с.

4. Мюллер В.К. Англо-русский словарь. – Изд. 22-е. – М.: Русский язык, 1988. — 848 с.

Loading...

 
 

Цікаве