WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Іван Багряний і його літературна, публіцистична, політична діяльність - Реферат

Іван Багряний і його літературна, публіцистична, політична діяльність - Реферат

Іван Багряний і його літературна, публіцистична, політична діяльність

Відкриваючи літературно-мистецький вечір у національному театрі ім. Івана Франка у 1991 р. П.Мовчан сказав: "До нас словом, біографіями, історією повертається та Україна, якої ми не знали. Нині книга національних втрат відкривається на новій сторінці. Іван Багряний — ще одна наша слава і велич, ще одне ім'я, якого ми були позбавлені, яке починаємо разом пізнавати. Подиву гідна ця постать, що явила світові не лише свої політичні і філософські праці, а й високу поезію і високу прозу".

Біографія Івана Багряного (справжнє прізвище Лозов'яга — 1906, 02.10–1963, 25.08) сповнена багатьох поневірянь, арештів, переслідувань, невтомної боротьби за честь, гідність людини, за її волю і за вільну Україну. Про витоки й джерела своєї творчості він писав: "Літературою почав займатися дуже рано... Вірші я почав писати (і то по-українськи) ще в російській церковно-приходській школі. Почав писати з протесту проти вчителя і вчительки, які називали мене злісно "мазепинцем", бо я лічив (рахував) в арифметиці не так, як вони веліли, а так, як навчили мати: один, два, три, чотири... шість... вісім тощо. Це було завзяте змагання. І от під впливом збірки байок Глібова та "Катерини" Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царату), я почав писати войовничі вірші в другій клясі церковно-приходської школи восьмирічним хлоп'ям, у 1915 р. (почав учитися 6-річним). Звідси й почалися мої митарства. Три роки пізніше чи чотири в Вище початковій школі я вже був редактором журналу — шкільного — "Надія", що виходив в українській мові, бо вже тоді школа була українська".

Про свій літературний дебют поет згадує так: "Друкуватися по-справжньому почав в 1926 році в Києві, в "Глобусі", а потім вже в усіх інших журналах, як то "Життя і революція", "Червоний шлях", "Всесвіт" тощо. Організаційно належав до "Марсу", що вважався неофіційною Київською філією ВАПЛІТЕ... При першому арешті ГПУ, по рокові сидіння в камері самотнього ув'язнення, мені пропонували орден, якщо я здамся, засуджу офіційно в пресі своє минуле й усіх своїх соратників, засуджу свою літературну творчість як клясово ворожу тощо й напишу велику поему про Сталіна. Я все це відкинув геть. Хотів би я знати, хто з теперішніх моїх супротивників встояв в такій ситуацій й при виборі між орденом і смертю чи каторгою — вибрав би останнє?".

Він автор відомої поеми "Ave Maria" (1929), епіграфом до якої взяв слова: "Вічним бунтарям і протестантам. Всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, Всім скривдженим і зборканим і своїй бідній матері Крик свого серця присвячую Автор", а також роману у віршах "Скелька", поезій, які були зустрінуті офіційною критикою насторожено, а то й вороже.

Про подальше своє життя він згадував: "В 1932 р. був заарештований за політичний (самостійницький український) ухил в літературі і політиці й ув'язнений в Харківській т.зв. "внутрішній тюрмі" ГПУ, де пробув 11 місяців в камері самотнього ув'язнення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував в таборі т.зв. БАМЛАГУ. Терміну не добув, бо в 1937 р. втік. Був повторно заарештований на початку 1938 р. й сидів в Харківській в'язниці УГБ-НКВД на Холодній горі. Сидів 2 роки й 7 місяців. Був звільнений в 1940 р. восени під нагляд в зв'язку з тяжкою хворобою легенів, а головне... "за недостатністю матеріалів для повторного засудження...".

Без права виїзду він жив деякий час у м. Охтирці, працював у місцевому театрі декоратором. Під час війни був на фронті як "народний ополченець", залишився в німецькому запіллі, працював редактором української газети "Голос Охтирщини". В 1942 р. мав бути розстріляний, але випадково врятувався. А далі складне й неспокійне емігрантське життя: Івана Багряного переслідували "свої", провокували, погрожували, викликали на якісь суди, виносили смертні вироки йому і його дітям, бо не сприймали цілей очолюваної ним Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП). Разом з іншими вигнанцями Іван Багряний створив у 1945 р. літературно-мистецьке об'єднання українських письменників Мистецький Український Рух (МУР), був редактором газети "Українські вісті". Він обирався головою Української Національної Ради, пізніше — віце-президентом УНР в екзилі, друкував багато статей політичного змісту.

Романи "Тигролови" (1943), "Сад Гетсиманський" (1950) стали великими подієями в літературі і в житті митця. В.Винниченко, одержавши і дякуючи за подаровану йому книгу "Сад Гетсиманський", писав: "Вона великий, вопіющий і страшний документ. Про неї можна говорити книгами, і, мабуть, чулі люди будуть так говорити. Зараз нічого більше казати не буду про саму книгу. Але хотів би Вас запитати: чи робиться ким-небудь що-небудь для оголошення цього документу перед світовою опінією? Чи робляться заходи про переклад її на чужинські мови?.. Я зроблю все, що сила моя буде, для Вашої великої книги і для істини". Своєї обіцянки він дотримав, знайшов перекладача, і книга вийшла французькою мовою.

У цьому романі Багряний наголосить: "Людина — це найвеличніша з істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот.

Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом".

Саме таку — найважчу з названих рубрик обирають автор і його герої — Григорій Многогрішний ("Тигролови"), Андрій Чумак та його брати ("Сад Гетсиманський", Максим Колот із роману "Людина біжить над прірвою" та ін. Пригадайте слова героя із останнього роману: "Я буду вмирати, та поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах. Я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя..."

Ю.Шевельов (Шерех) поставив І.Багряного поруч з Уласом Самчуком (виокремивши цих двох найвидатніших письменників української діаспори) і назвав його твір енциклопедією радянської політичної в'язниці, першовідкривачем цієї теми. За влучним свідченням Василя Гришка, всі його романи "це твори про позитивного героя в негативній дійсності", що виступає як "велично-людське протиставлення силам пануючого зла".

Перу Багряного належать також роман "Буйний вітер", повість "Розгром", віршований памфлет "Антон Біда — герой труда", драматична повість "Морітурі", "Огненне коло"; є у нього сатиричні вірші "Ода до Сталіна", "Правдороб (Памфлет на Олександра Корнійчука)", пісні-марші та інші твори.

Особливе місце у його публіцистиці посідає памфлет "Чому я не хочу вертатись до СРСР" (1946), перекладений на багато мов, зокрема, на французьку, німецьку, італійську, англійську, іспанську та інші мови, який набув широкого резонансу в повоєнні роки.

"Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово "Вітчизна" наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де народився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері, — писав Іван Багряний.

— Для нас слово "Вітчизна" також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська "родіна". Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з "рівноправних" республік в федерації, званій СРСР. Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.

Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатися до неї. Чому? Бо там більшовизм".

Памфлет цей — один із шедеврів багатогранної і високо темпераментної публіцистики Багряного, яка збагатила скарбницю української політичної думки та історію визвольних змагань.

Памфлет "Чому я не хочу вертатись до СРСР?" був відповіддю на обманливі й підлі заклики радянської пропаганди і на безсоромні вчинки західних держав, які сприяли насильницькій репатріації біженців до СРСР — прямо в тюрми та концтабори. Це була відповідь патріота України, який хотів використати становище емігранта — перебування у вільному світі — для боротьби за її свободу. Це був і гіркий докір західній громадськості, яка в більшій своїй частині сліпо не помічала трагедії мільйонів жертв більшовизму або й загіпнотизована сталінською пропагандою вороже ставилась до втікачів з СРСР, як до нібито фашистських запроданців.

Іван Багряний майстерно використовуючи прийоми публіцистики, переконливо писав: "Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й не зрозуміло, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за великі гріхи перед своєю Вітчизною? Мабуть, тому до нас ставляться з такою ворожістю. Дійсно тут є чому дивуватися для тих, для кого слово "Вітчизна" наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де родився і ходив дитячими ногами...

Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи цим цілий світ.

Я не хочу вертатись до СРСР тому, що там людина не варта й того, що комаха. Я не хочу вертатися на сталінську "родіну" тому, що підлість, цинізм і жорстокість більшовиків не знає меж.

Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — "місцевим націоналізмом".

Loading...

 
 

Цікаве