WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Іван Франко – співвидавець літературної спадщини Степана Руданського - Реферат

Іван Франко – співвидавець літературної спадщини Степана Руданського - Реферат

Реферат на тему:

Іван Франко – співвидавецьлітературної спадщини Степана Руданського

У 1895-1903 рр. у Львові видано твори С. Руданського в 7 томах1. Це видання, яке готували до друку М. Комар (М. Комаров), А. Кримський та І. Франко, мало на меті максимально повно подати читачеві спадщину одного з найталановитіших українських поетів ХІХ ст., що творили після смерті Т. Шевченка [11, 219].

До цього часу жоден з дослідників не звертав уваги на бібліологічні аспекти першого критичного видання творів С. Руданського. Тому ставимо собі за мету з'ясувати насамперед внесок І. Франка у підготовку 7-томника, його оцінку спадщини С. Руданського, наклади окремих томів, значення видання для української культури.

Зібрання творів С. Руданського цікаве багатьма книгознавчими деталями.

Видання цікаве багатьма книгознавчими деталями. Його перший том вийшов накладом автора вступної статті та упорядника, відомого українського бібліографа й патріота з Одеси Михайла Комара (Комарова), якого можна вважати не тільки зачинателем, але й меценатом першого наукового видання С. Руданського. До книжки увійшли пісні, приказки, прислів'я, байки та бібліографічний покажчик творів С. Руданського, знадоби до його життєпису [8]. До цього тому вже був причетний також і А. Кримський - він автор „Перегляду змісту" і цінних „Уваг до перегляду", де авторитетний вчений описує долю спадщини С. Руданського. Ці „Уваги", а також стаття А. Кримського „Про рукописи Руданського, про їх відносини між собою та про поетові листи" (1895)2 свідчать про значну зацікавленість ученого творчістю С. Руданського, а також про причетність І. Франка до першопублікацій творів покійного поета.

Наступні томи цього видання (ІІ, ІІІ, V) впорядкував А. Кримський, а IV - Василь Лукич (В. Левицький): він готував цей том за рукописами, які мав у своєму розпорядженні. Проте найскладніший твір С. Руданського - його переклад Гомерової „Іліади" (в С. Руданського - Омирова „Ільйонянка") - доручено підготувати до друку І. Франкові. Усі томи видання (крім першого) побачили світ коштом НТШ.

Рідко яке зібрання творів українського письменника дочекалося такого швидкого повтору: у 1908-1912 рр. коштом НТШ цей семитомник перевидано, в т. ч. і два останні томи, які готував до друку І. Франко, - українську версію безсмертного тексту Гомера. Це свідчило, що твори С. Руданського були популярні й навіть не надто читабельна „Ільйонянка" вже вичерпала свій наклад.

І. Франко давно помітив великий талант маловідомого за життя лікаря, який помер 40-річним у Криму, в місті Ялті. В часописі „Зоря" 1892 р. І. Франко надрукував статтю „До студій над Ст. Рудансяким" [11, 219-221]. На той час ще багато творів покійного поета зберігалося в рукописах у різних осіб. Згадане Франкове дослідження цікаве тим, що дає влучну оцінку „Співомовкам" С. Руданського: "Тут автор наш виявив усі добрі і слабі прикмети свого таланту: незвичайне майстерство форми і народної мови, живість і простоту вислову, делікатний гумор, котрий, мов погідний добродушний усміх, розлитий над усіма тими творами, але заразом недостачу ширшого філософічного погляду на життя людське і народне і невелику творчу спосібність при живій фантазії, зверненій радше на мініатюрування дрібних фактів, ніж на оживлення і обхоплення широких дійових чи життєвих горизонтів" [11, 220]. Далі І. Франко високо оцінює оповідання, які записав С. Руданський, а опублікував М. Драгоманов у збірці „Малорусские народные предания и рассказы" - "майже всі високої етнографічної і язикової вартості". Таких записів, за підрахунками І. Франка, є 19, і всі вони мають казково-апокрифічний зміст, "творять гарну збірку, котру варто включити в повне видання його творів" [11, 221].

Забігаючи хронологічно наперед: І. Франко готував того ж 1903 р. свою антологію „Акорди" - він вибрав для неї велику добірку найкращих творів С. Руданського. „Повій, вітре, на Вкраїну", „Згадай мене, мила, ранньою весною", „Ой піду, піду я у садочок, в садочку калина", „Ти не моя, дівчино дорогая", „До дуба", „Голе, голе моє поле", „Могила", „Над колискою", „Гей, бики, чого ж ви стали" - всього 9 поезій, що стали однією з найбільших добірок віршів одного поета (Лесі Українки вміщено 10 поезій, І. Франка - 16, П. Куліша - 13, інших - менше). На 47-й сторінці „Антології" бачимо одну з найкращих ілюстрацій до цілої книжки і, зокрема, до поезії Руданського „Гей, бики, чого ж ви стали". Отже, упорядник досконало знав спадщину С. Руданського, включивши до „Антології" справжні перлини його віршованих творів.

Загалом І. Франко завжди був високої думки про поетичну творчість С. Руданського, а про переклад Гомерової "Іліади", який недооцінював, пізніше змінив свою думку кардинально. В цитованій вище статті „До студій над Ст. Руданським" (1892), називаючи переклад „Іліади" головним ділом життя поета, І. Франко писав: "При всій натуральности вислову і поодиноких мітких зворотів [переклад] треба вважати невдалим; переспів Руданського має одну кардинальну хибу: він не дає вірного відображення о ориґіналі. Ми не можемо зрозуміти резону, для якого поет, котрий в інших разах мав таке вірне чуття форми, для переспіву „Іліади" вибрав розмір зовсім не відповідний, розмір ліричної пісні (шемат 2 (3+3) або 2 (2+2+2), вроді, напр., "Ой умру я, мати, через єдиную, Через єдиную дочку вдовиную")" [11, 219]. І далі оголошує дуже вже різкий вирок щодо форми перекладу: "Признаюсь особисто, при всім інтересі до перекладів з чужих мов на нашу, я не міг ніколи одним духом прочитати цілу рапсодію „Іліади" в переспіві Руданського, хоч з великою любостю прочитав одним духом цілу половину „Одіссеї" в переспіві Петра Байди" [11, 219].

Усе ж цілість перекладу з Гомера у виконанні С. Руданського І. Франка постійно цікавила. У листі до М. Грушевського до Владикавказу (М. Грушевський тоді гостював у батьків) І. Франко просить його заїхати по дорозі до Києва і взяти "від Науменка" також переклад „Іліади", доконаний Руданським [13, 139]. У своїй відповіді, датованій 11 вересня 1899 р., М. Грушевський пише, що до Києва він таки, мабуть, заїде, та навряд чи привезе працю С. Руданського, бо "від Науменка дістати що-небудь - се річ майже безнадійна, тим більше, що я ніколи не був з ним в близьких зносинах" [5, 86].

Справа з отриманням автографа затягнулася аж до 1902 р. Як пише І. Франко, текст „Ільйонянки" отримано за посередництвом О. Лотоцького від протоєрея М. Симашкевича3 й лише тоді розпочато підготову „Ільйонянки" до друку. Власне цим можна пояснити, що т. 5 в упорядкуванні А. Кримського побачив світ 1899 р, а вихід 6 і 7 томів затримався на чотири роки.

І. Франко не пояснив деталей історії з автографом перекладу „Іліади" С. Руданського, а вона таки цікава й навіть повчальна. Ось як про це пише О. Лотоцький: "Вже значно пізніше, літ через 20 [на початку 900-х років. - Б. Я.] я звернувся до Симашкевича, тоді вже єпископа пензенського, почувши що у його єсть рукопис ще недрукованого перекладу „Іліади". Дійсно, той рукопис знайшовся у Симашкевича, і він прислав мені. Дуже вдячний я йому за се, але жаль і злість обгорнула мене од думки, що майже 40 літ сей переклад класичного твору лежав у безвісті. Правда, коли С. О. Єфремов з захопленням переказував про сю знахідку В. П. Науменкові, то сей сказав зневажливо:

- Ото яка новина! Той самий рукопис лежить у мене в столі вже кількадесять років.

Дійсно, habent sua fata libelli - особливо в наших українських умовах" [6, 23-24].

Отже, фактично існувало два автографи перекладу С. Руданського: один - у М. Симашкевича, другий - у В. Науменка. Як Грушевський, так і Франко знали про автограф, що зберігався у В. Науменка, однак через елементарні непорозуміння (і то серед найвидатніших творців української культури!) не могли цим автографом скористатися.

Далі О. Лотоцький пише так: "Видати сей переклад в Росії не було змоги, - закон 1876 р., чи власне цензурне тлумачення його сенсу, не дозволяв того. Боячись, щоб не загинув остаточно сей фатальний рукопис, я дав переписати його на машині і переслав для видання в Наукове Товариство імені Шевченка у Львові, і там його надруковано під редакцією І. Франка в двох томиках серії видання творів Степана Руданського. Ориґінал я мав змогу післати лише пізніше, через певні руки, Франко ж друкував по недосить справному спискові, тому і в тексті, і в передмові Франковій до видання єсть досить неточностей" [6, 23-24].

На щастя, обидва автографи перекладу збереглися. Основний, у двох оправлених у шкіру зошитах із титулом „Омирова Ільйонянка", що його Лотоцький отримав від Симашкевича та передав до Львова, зберігається тепер у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка (ф. 63, од. зб. 5, 6). Рукопис, що належав В. Науменкові (першу пісню переписав С. Руданський, далі - бачимо іншу руку) зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України імені В. Вернадського (ф. 1, № 720/6242). „Омирова Ільйонянка" у тритомнику С. Руданського (Київ, 1972-1973) надрукована за автографом, що належав М. Симашкевичу, а різночитання у примітках подані за рукописом, що його зберігав В. Науменко4. Отже, публікація перекладу С. Руданського 1973 р. є найавторитетнішою, однак це зовсім не применшує ціни повного першодруку 1903 р. за редакцією І. Франка.

У „Передмові" до першої книжки перекладу (1903) І. Франко подає історію знайомства галичан із творами поета Подільського краю, причетність до цього ознайомлення М. Драгоманова, детально говорить про час написання перекладу „Іліади" та першодруку його частини у „Правді" 1872, 1874-1877 рр. Однак, Франкова оцінка перекладу С. Руданського, порівняно з 1892 р., зовсім інша: "Що до літературної вартости сього перекладу, то я вважаю його дуже цїнним придбаннєм нашої лїтератури. Признаюсь, що читаючи в „Правдї" його шматочки, я не міг набрати до нього смаку; робота пок. Руданського видалась менї профанацією Гомера, але тепер, перейшовши цїлість, я мушу подивляти вірний поетичний такт перекладача, повну видержаність його стилю, який, щоправда, не може вважати ся вірним зразком Гомерового стилю, але прегарно передає власне те з Гомера, що може відчути і смакувати широка верства українсько-руської публики, що не проходила латино-грецької школи" [14, XVI-XVII]. Далі І. Франко робить взагалі сміливий і справедливий висновок: "Се не популяризований, але справді націоналїзований наш український Гомер, і то націоналїзований так щасливо, що я не знаю нациї, яка могла б похвалити ся подібною працею" [14, XVII].

Loading...

 
 

Цікаве