WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Творчість Володимира Сосюри у контексті літератури Донбасу (магістерська робота) - Дипломна робота

Творчість Володимира Сосюри у контексті літератури Донбасу (магістерська робота) - Дипломна робота

На заангажованість політичних сил у намаганні збільшити прірву між україномовною та російськомовною частинами населення та створенні міфу про дві України, тобто проєвропейський захід та проросійський схід, наголошує і Микола Рябчук. Засобами утримання цього міфу є наголошування на (до речі, безперечні) різниці між заходом та сходом, як наприклад те, що захід насправді ніколи не засвоїв комуністичної ідеології, а східна Україна не має досвіду польського та австро-угорського впливів, різний досвід під час Другої світової війни тощо. Інші відмінності стосуються віросповідання, мовного питання, соціологічної структури населення, чи навіть таких справ, як архітектура міст кожного з регіонів. Кожен, хто відвідає Львів та Донецьк, відчуватиме, на думку Рябчука, екстремальність різниці між заходом та сходом країни. Тому саме багато спостерігачів висловлюють думку, що західна Україна надто відрізняється від східної, щоб існувати у рамках однієї держави38.

Щодо історичних відмінностей, то і Т. Журженко вважає, що досвід Другої світової війни насправді був різним для українців заходу й сходу. Перші боролися одночасно проти нацистської та радянської окупації за національну незалежність України, тоді як другі боролися за визволення радянської України проти нацистів разом з росіянами. Відверто кажучи, східну Україну радянська армія визволяла, а західну завойовувала. Отже, навіть з точки зору відносно недавніх історичних подій, антирадянський варіант української історії не зовсім прийнятний для східної України. Авторка констатує, що було зроблено дуже мало задля загальнонаціонального примирення39.

Т. Журженко наважується ствердити, що не згадану раніше "національну ідею" саму по собі відкидають східні українці, а її антиросійський зміст. На її думку, їм заважають не психологічні комплекси залежности й неповноцінности, а радше спільна радянська історія з її сподіваннями і провалами, перемогами й злочинами, — історія, в якій українці були не жертвами нав'язаного їм іззовні режиму, а активними її діячами. Як вважає дослідниця, Україна опинилася у полоні дилеми, що "Схід" не може цілком екстерналізувати радянський досвід, тимчасом як "Захід" не бажає прийняти його як леґітимну частину національної історії. Факт, що Україна у сьогоднішніх своїх кордонах є продуктом совєтської зовнішньої політики, додає драматизму цій ситуації40.

Парадоксальним вважає Журженко те, що зародкова політична нація, яка в 1991 році порвала з комуністичною ідеологією та совєтською системою, сама була її продуктом. Ідеться не тільки про індустріальну, комунікаційну, культурну інфраструктуру модерної нації, а й певні елементи так званої "совєтської ідентичности". І якщо західні українці її відкинули як штучну імперську вигадку, то для східних українців вона певним чином співвідносилася з ідеями багатокультурности і позаетнічної, політичної концепції громадянства41.

До речі, згадану вище багатокультурність та багатонаціональність Донбасу піддав різкій критиці Леонід Талалай, підкреслюючи, що вона є штучним витвором радянської системи. За його статтею, багатонаціональна традиція Донбасу існує по сьогоднішній день, хоча справді Донбас таким не був до часу як добровільного так і примусового переселення туди різних народів та здійснення асимілятивної політики

з метою витворення нового ідеологічного субетносу42.

Завершуючи свою статтю, Т. Журженко стверджує, що українське суспільство, розділене суперечливими інтерпретаціями національної історії, потребуватиме часу, терпеливости й політичної волі обох "Україн". Для цього, однак, слід визнати за східними Українцями право на іншу, дещо відмінну версію національної ідентичности43.

Внаслідок детального аналізу явища, попри згадані ним різниці між регіонами, і М. Рябчук заперечує існування „двох Україн" доводячи, що, ніхто не в змозі сказати де насправді кінчиться „Захід", а де починає „Схід". Україну русифікували та радянізували поступово протягом 300 років. Тому західна та східна частини країни вже настільки злилися в одне ціле, що інколи у Львові зустрічається стільки реліктів радянської системи, що й українства та проєвропейських поглядів у Донецьку. Скоріше, захід та схід співіснують як можливі напрямки, у яких просуватиметься держава, тобто повернення до Європи, або до чогось на кшталт СРСР, що зараз намається популяризувати Росія. Однак амбівалентність громадської думки в усіх регіонах країни настільки велика, що несправедливо приписувати якусь конкретну думку заходові, сходові чи будь-якій іншій частині країни. Тому М. Рябчук вважає метафору, яка стосується „двох Україн", лише тимчасовим, а не геополітичним явищем44.

До цієї думки приєднується і Сергій Шангін, автор статті у газеті „Дзеркало тижня"45, в якій нагадує, що мовне питання в Україні вирішене хоча справедливо, тобто визнаючи українську як єдину державну мову, однак лише на конституційному рівні. Автор статті вважає, що зрусифікованість Донбасу свідчить не стільки про сильний вплив російського чинника, скільки про тимчасову недостатність українського начала. С. Шангін не сумнівається в тому, що навіть млява державна політика у мовному напрямі не в змозі зіпсувати корисного для становища української мови на Донбасі впливу, який має саме час. Цей підхід можна віднести і до загалу проблем, пов'язаних з українством на Донбасі.

Свій внесок до дискусії мав і Роман Шпорлюк, висловлюючи зауваження, що протилежності, які на думку багатьох становлять базу для існування поняття "двох Україн", насправді є природними для багатьох регіонів країни, а не лише сходу. Р.Шпорлюк згадує про столичне місто Київ, яке в багатьох відношеннях досить "західне" (наприклад голосує, як Львів), і водночас є доволі "східним" (наприклад, розмовляє тою самою мовою, що й Донецьк, тобто російською). На думку Р. Шпорлюка, Київ уже уособлює таке майбутнє України, в якому чимало людей підтримуватиме українську незалежність і західну ліберальну демократію, зберігаючи водночас прихильність до російської мови. Попри те, Київ, на відміну від Донецька, не наводиться як приклад для обгрунтування тези про "дві України"46.

Те, що чітка відповідність між мовно-культурною ідентичністю та політичними орієнтаціями відсутня і усередині самих реґіонів країни, констатує і М. Рябчук в одній зі своїх попередніх праць. Як і Р. Шпорлюк, М. Рябчук вважає Київ найяскравішим прикладом переважно російськомовного міста, яке за своїми політичними вподобаннями виявляється, як правило, ближчим до "націоналістичної" Галичини, аніж до переважно україномовних містечок і сіл довколишньої Київської области. Рябчук констатує, що політичний вибір в Україні залежить не тільки від мовно-етнічного чинника, а й від чинника суто громадянського47.

Р. Шпорлюк наголошує на тому, що щойно за радянських часів Донецьк і Львів опинилися вперше в своїй історії у межах однієї держави, позаяк Донбас був приєднаний до УССР 1918 року московським урядом. До того часу величезна частина українських земель до приходу більшовиків перебувала у складі Російської імперії понад сто років або і довше.

Loading...

 
 

Цікаве