WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Правда Тараса Шевченка і ми - Реферат

Правда Тараса Шевченка і ми - Реферат

За наших днів цей тип "землячка" ще більше освоївся, навіть мову вивчив, щоб нею знисходити до "хохляцької голоти", і прізвище призвичаїв, аби думали, що він тутешніший за самого Шевченка. І знову помічною стає думка, занотована поетом з його вражень про Україну в те літо, і говорить Шевченко не від власного "Я", а від займенника "Ми": "Ми серцем голі догола! / Раби з кокардою на лобі! / Лакеї в золотій оздобі .../ Онуча, сміття з помела / Його величества. Та й годі".

З дитинства Шевченко виявляє опір несправедливості і не хоче пристосовуватися до кріпацького життя. Спостерігаючи за його життям, складається враження, що не інакше як на рівні просто таки генетичної пам'яті проростає у молодої людини дух козацької непокірності, формується характер непослушенства і прагнення знайти свою незайманщину. Він не втримується в наймах навіть року. Шукає собі вчителів. Подумаймо: сам шукає, маючи 12-14 років.

Шевченко прийшов від української культурної традиції так само, як Сковорода чи Гоголь. Вплив української козацької традиції, поза всіма її ідеологічними абераціями та міфологемними трансляціями, відбувався засобами, як тепер доречно сказати, дискурсивно-етичної практики "непослушенства", "вольності", "незайманщини", самостійності господарської і пісенно-творчої. Загалом йдеться про те, що Шевченко, як багато тисяч інших українських натур того часу, ввібрав, всотав у себе дух вольності з фольклору, з легенд, переказів про козаччину, про братські школи, про великі громадські акції. Тоді ще співали народні кобзарі, котрі, як тогочасні засоби масової інформації, доносили оповіді про українську історію, про козацьку, реальну, а не видуману, рівність на Січі, оспівували ідеали соціальної справедливості.

Дух свободи, що особливо напружився через покріпачення козацького люду, - став для світосприйняття Шевченка його найвагомішою настановою і духом правди його життя. Помножений на геніальність таланту, характер Шевченка спонукав малоросійське населення до почуття свободи, перетворюючи певну його частину на свідомих, національно визначених громадських активістів. Визнаючи єдино волю Божу над людиною, Шевченко вважає основою її достоїнств - працю, до того ж - вільну працю, таку, коли людина має бути сама собі господарем. У цих помислах він йшов цілком у ногу з ідеями європейського Просвітництва, і пов'язував прийдешнє людства з силою людського Розуму. У "Щоденнику" Шевченко нотує: "Великий Фултон! І великий Вайт! Ваша молода, не днями, а годинами підростаюча дитина у недалекому часі проковтне нагайки, престоли й корони, а дипломатами й поміщиками тільки закусить, побавиться, як школяр льодяниками. Те, що розпочали у Франції енциклопедисти, те довершить на всій нашій планеті ваше колосальне дитя. Моє пророцтво безсумнівне!" [1, c. 100].

Цими словами Шевченко виказує не просто соціальний оптимізм. Прочитуємо в них філософію бачення справедливого шляху суспільного розвитку. І лежить цей шлях у напрямі до свободи, рівності і братерства. Адже саме такі гасла випливали з переконань французьких енциклопедистів, що на них посилається поет-художник. Але переконання Шевченка йдуть далі - ми вловлюємо у його словах ідеї, притаманні ідеологам громадянського суспільства з їх радикальним запереченням монархізму і політичного й соціального деспотизму.

Розум, як природна сила, має піднести людину до усвідомлення нею власних природних прав на життя, на свободу, на справедливість і, врешті, на національну гідність. Виголошення чесноти "національної гідності", про що Шевченко прямо писав у "Щоденнику" та в деяких своїх листах, ставить його соціально-філософське розуміння людини і суспільства в рівень тогочасних європейських ідей. Центральною серед них була, зокрема, ідея про нетотожність суспільства і держави; про те, що суспільство є первинним в його людських стосунках щодо державно-політичного режиму влади. Ця думка ще й сьогодні не стала основою політичних переконань багатьох українських і тим паче російських сучасників. Проте саме з неї проростає в інтелектуальній історії радикальне несприйняття монархічних і деспотичних політичних режимів, з неї походить переконання щодо сенсу демократичного облаштування соціальної і політичної дійсності.

Промовистим з цього приводу може бути Шевченків запис у "Щоденнику", який він робить після зустрічі з солдатом-земляком, обурюючись перед тим, що у Росії українців скрізь називають хохлами, а вони ще й раді. Шевченко змальовує земляка Андрія Обеременка як людину зразкової чесності і тверезого життя і пише так: "Полюбив я його за те, що він упродовж двадцятилітнього солдатського паскудного і мерзенного життя не охамив і не принизив своєї національної і людської гідності. У всіх відношеннях він залишався вірним своїй національності. А така риса облагороджує навіть неблагородну людину" [1, c. 86].

Творчість і життя поета переконують, що він був феноменально ерудованою людиною і тлумачив українську дійсність у світовому контексті. Йому належить думка, глибину якої мище й досі не освоїли: "Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрость би була своя / ". Адже варто було уважно придивитися до української культурної спадщини, щоб в ній знайти і норми Магдебурзького права, і визнання рівності у правах за Литовськими статутами, і демократичні норми життя у Запорозькій Січі, і що найбільше - це практичний досвід самоорганізації української громади. Відомо, що староста, війт, солтис чи бача (назва обраного голови громади залежить від української субетнічної території), а також скарбник і писар, переобиралися зазвичай громадою щорічно. Ця норма була непорушною віками для українського народного життя, і за цією самоврядною нормою наші предки були поєднані з народами Європи у спільних громадських традиціях, а то й, як відомо, навіть випереджали їх. Чи варто цуратися такого досвіду? Шевченко знав, що не варто. Демократичні набутки самоорганізації українського народного життя були свідомо знищені комуністичним режимом. У цьому й полягав задум Голодомору, що став фундаментальною пекельною катастрофою й епіцентром геноциду українського народу. Проблеми нинішнього соціального і політичного самовизначення перебувають під впливом інерції українського геноциду.

Шевченко сприйняв науку демократії передусім з глибин українського народного життя й народного духу. Врешті, західні світочі поступу також не видумували свої ідеї, а синтезували їх, опираючись передусім на народний досвід. Шевченко прагнув передусім пробудити народ до свободи і спонукати його до самостійного життя. Тому маємо тверді підстави бачити у Шевченкові переконаного демократа, людину, яка щиро вірила, що справедливий соціальний устрій потребує встановлення національної чи республіканської (іншим словом - народної) влади: "У своїй хаті своя правда і сила, і воля". Побудувати справедливу державу може лише вільний народ з розбудженою національною гідністю, який має твердий намір "діждатися Вашінґтона з новим і праведним законом".

Шевченко зробив свій вибір у дусі, відомому ще від Горація: "серед бурі і негоди стояти на всесвітньому протязі". Пам'ятаємо його слова з вірша "Минають дні, минають ночі": "Не дай спати ходячому, / Серцем замирати / І гнилою колодою / По світу валятись / А дай жити, серцем жити / І людей любити /А коли ні ... то проклинать / ".

Таким чином, Шевченкова правда - це молитва за красу живої присутності людини у світі і це молитва властиво за українську людину, як рівну серед рівних. У цьому полягає найглибша правда його поезії і його життя. У пристрасній відданості правді на землі - його вселюдська велич.

Не ідеалізуючи і не обожнюючи Шевченка - маємо бути пильними і несхитними. Сьогодні, коли засобами слова і злодійських грошей відбувається небачене отруєння сердець, а душі і розум замулюються потоками зумисне організованого інформаційного бруду, здатного викликати параліч самоусвідомлення, мусимо особливо пам'ятати свідчення мільйонів тих, що пройшли драматичною і радісною дорогою Шевченкової правди: він є душею народу і духовною запорукою української незалежності.

Література:

  1. Шевченко Тарас. Щоденник / Шевченко Тарас. Твори в п'яти томах. Том 5. - К.: Дніпро, 1985.

  2. Сверстюк Є. Шевченко і час. - К.: Воскресіння, 1996.

Loading...

 
 

Цікаве