WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Правда Тараса Шевченка і ми - Реферат

Правда Тараса Шевченка і ми - Реферат

За Шевченком, боротьба за волю збігається з духом правди: це взаємодоповнювані цінності. Без однієї немає другої, і навпаки. Там, де в душах людей та їхніх головах поселилися "імператори" - там не буде ні правди, ні волі. Там виникає світ облуди і сваволі. Розуміємо, що поняття істини у Шевченка поєднане з духом євангельського християнського релігійного одкровення. У 1857 р. у поемі "Неофіти" Шевченко напише: "Молітесь Богові одному, / Молітесь правді на землі, / А більше на землі нікому / Не поклонітесь. Все брехня - / Попи й царі ..."

Шевченко у багатьох відношеннях виступає новатором серед свого оточення. Він перебуває в опозиції не лише до царизму, але й до влади як такої, що возвеличується над людиною і суспільством. Це також стосується його ставлення до церковно-клерикальної ієрархії тогочасної Європи і Росії.

У поемі "Єретик", з присвятою Янові Гусу, виведена боротьба з деспотизмом під всіма його політичними і релігійними масками. Шевченко виступив проти всякої ієрархії: і католицької, і православної, і соціальної, вважаючи вищі клерикальні кола опорою тиранії в усі історичні часи. У цьому він принципово відрізнявся від тогочасного його оточення і з польського боку, і з петербурзького, і з українського. Відомо, наприклад, що Мадзіні і Міцкевич вважали тогочасного Папу Римського Пія ІХ "зорею на шляху до свободи". А в Петербурзі ідея православ'я була для слов'янофілів однією з центральних опор російської державності.

Повертаючись 1857 р. по Волзі із заслання, 17 вересня поет описує у "Щоденнику" краєвид на Чебоксари: "Нікчемне, але картинне містечко. Для кого побудували? Для чувашів? Ні, для православ'я. Головний вузол московської старої внутрішньої політики - православ'я"[1, c. 166].

Традиційне запобігання перед православ'ям було поширене серед українського люду, зокрема серед козаків. У ньому вони шукали прихистку перед покатоличенням. Проте не зчулися, як на основі такої орієнтації, наприклад, навчання в Києво-Могилянській академії з часом перетворилося на порожню схоластику. Під її впливом була цілковито занедбана орієнтація на Аристотеля, а отже, й на засвоєння його праці "Фізика", і загалом - на природознавство, - шлях, що ним пішли європейські університети. Шевченко не сприймає православ'я як панацею українського поступу. А отже, в цьому пункті він не ідеалізує й козаччину. Офіційних представників православного кліру називає "лженавчителями від християнства", що поглумилися над суттю віри [1, c. 65-66]. Принциповим у цьому сенсі є несприйняття не релігії як такої, а властиво візантійщини, що нею обкурюють, мов кадилом, людські голови. З цього приводу маємо однозначну думку Шевченка: "релігія древніх і нових народів завжди була джерелом і рушієм витончених мистецтв". Інша справа, чи використовує влада релігію у політичних справах. У Нижньому Новгороді, - це 1858 рік, - він підбирає для місцевої акторки-красуні уривок для читання з "Фауста" Ґете і занотовує таку думку про сценічну декорацію: "Я боявся побачити візантійський стиль у цих картинах". Ще в іншому місці поет пише: "Уряд змушує до православ'я" [1, c. 177]. Мимовільно думаємо - про які часи йдеться у Шевченковому спостереженні?

З наведених міркувань випливають поважні висновки світоглядного ґатунку: Шевченко цілком свідомо прагнув до секуляризації суспільного життя. Він сприймав як облудне поєднання державно-політичних зазіхань з православними переконаннями населення в тогочасній Російській імперії.

Шевченко визнає справжність повсякденності, яку заперечували православні й католицькі священнослужителі, особливо монастирські містики та відлюдники. Шевченко, залюблений у творчість Рубенса, Ван-Дейка і Торвальдсена, музику Моцарта, Бетховена і Шопена, поезію Гете і Шіллера, літературу Вальтера Скотта і Чарльза Діккенса, не міг би прийняти погляди Льва Толстого з його непротивленням злу, спрощенням і применшенням Європи та невизнанням краси і сили її мистецтва. На відміну від більшості тогочасної політичної і культурної еліти Росії, Шевченко болісно сприймав тенденцію "знедомлення" і знекорінення, відірваності від життя, що під її впливом перебувало немало так званих малоросів, малополяків, малогрузинів та інших народів. Зацікавлення козацькою Україною було водночас його пошуком власної національної ідентичності і йшло врозріз з тогочасним проектом творення людини загальноімперського російського типу на інтелектуально-культурному фундаменті пристосування до влади та асиміляції.

Позиція Шевченка мала властиво європейське культурне, освітнє і політичнє підґрунтя. Потужно вплинула на молодий талант естетика романтизму з її наголосами на первинному значенні природи, народної стихії та героїчному звершенні людини. Велику роль відіграло місто Вільно, що в ньому напередодні антицаристської революції 1831 р. перебував юний Шевченко і де він сповна відчув атмосферу політичного і культурного несприйняття деспотичної Росії з боку і поляків, і литовців. Врешті, Шевченко був добре обізнаний з невтомною боротьбою поляків, які за свободу Польщі гинули на шибеницях і по тюрмах, йшли до Сибіру або помирали за царя-батюшку на Кавказі.

Багато чому навчив Шевченка і Санкт-Петербург, хоча він недолюблював цю імперську столицю, що виникла на "козацьких кістках", і висловлюється про неї як про холодне місце на фінському болоті. Однак треба взяти до уваги, що ще в 1820-х роках сюди з Франції й Італії була занесена у середовище декабристів "ідея нації". У 1845 р. Джузеппе Мадзіні, полум'яний сповідник свободи та незалежності Італії, опублікував працю "Звернення до росіян" з метою прилучити їх до Молодої Європи. Ходила думка, що "іскри від італійського вогню запалили полум'я свободи ... на мерзлій землі Петербурга". Виявилося, проте, що то була всього лише думка.

У Петербурзі Шевченко здобув звільнення, тут став художником і, врешті, академіком. Він добре знав, що у столиці приймалися найвагоміші в імперії рішення, скажімо, таке як рішення видати все-таки палицю останньому кошовому Запорозької Січі Калнишевському, щоб той мав чим відганяти пацюків, які загризали його у темному і холодному льоху на Соловках на якомусь там сотому році життя; тут приймалося рішення про заборону малювати й писати обурливі для влади думки.

У петербурзькому середовищі виростало багато письменників і творців прекрасного. Проте річ в тім, що переважна їх більшість не визначилася так, як це зробив Тарас Шевченко, а пішла на конформізм з владою і прийняла покріпачення люду. І не один з петербурзької літературної еліти мав прямий зиск зі свого пристосування до влади чи мурованого нею покріпачення народу. Попри усі впливи, Шевченкові завжди вистачало здорового глузду, аби відрізнити практичний стан справ в імперії і в його Україні від рецептів, теоретично гарно виписаних у мудрих книжках, але пропонованих з чужого досвіду. Він не цурався чужому научатися, але не став книжником і фарисеєм. Він писатиме до сучасників: "Несли, несли з чужого поля / І в Україну принесли / Великих слов велику силу / Та й більш нічого". Нагальним для нього є шукати " Святої правди на землі".

Бути правдивим зі своїм народом - означало для Шевченка працювати заради його визволення з неволі, домагатися індивідуальної свободи людини. Задля цієї мети він присвятив своє життя. У своїй творчості він нестиме світло правди до темного, неписьменого люду, аби його пробудити від сонного благоденствія во ім'я царя і православ'я. Шевченко вірив, що світ правди настане і "розкуються незабаром заковані люди". Проте він так само пристрасно не визнавав людської байдужості і глухоти на суспільну неправду, коли люди не хочуть нічого ні бачити, ні знати, а лише смиренно "кайданами міняються, / Правдою торгують" ("І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм ...").

Найбільше ж він ненавидів внутрішнє рабство людини та її моральне потворство. Ці слова, на жаль, залишаються актуальними для української громади донині. Не перевелися охочі і запропонувати кайдани, і добровільно їх носити. Про них Шевченко висловлювався, бувало, з усією категоричністю: "О роде суєтний, проклятий ... Коли ти видохнеш?".

Влітку 1859 р. Шевченко востаннє подорожує Україною. Як змальовує ситуацію Є. Сверстюк, за ним спостерігають невсипущі очі таємної поліції - серед них трапляються землячки, так би мовити, свої дядьки. У новенькій формі нахабно підморгує обізнаний у неправильності його поглядів унтер Табачников, - "він тепер тут хазяїн землі"[3, c. 28]. Шевченко під враженням пише: "На обікраденій землі ... / О горе! Горенько мені! / Де я в світі заховаюсь? / Щодень пілати розпинають / Морозять, шкварять на огні!"

Loading...

 
 

Цікаве