WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Правда Тараса Шевченка і ми - Реферат

Правда Тараса Шевченка і ми - Реферат

Реферат на тему:

Правда Тараса Шевченка і ми

„Національна гордість для країни - це те ж

саме, що для людини почуття власної гідності:

необхідна умова самовдосконалення. Подібно

до того, як нестача почуття власної гідності

заважає особі проявити моральну сміливість,

так нестача національної гордості мало що може

дати для повноцінної і дієвої дискусії про

національну політику"

(Річард Рорті)

„Щоб нація втратила свою життєздатність,

дуже важливо дискредитувати основні

опорні конструкції її національного самоусвідомлення.

І тут, звичайно, Шевченка ніяк не обійти.

Воюючи з Шевченком, воюють з Україною,

хоч і приховують це з різною мірою вправності"

(Іван Дзюба)

У багатогранному доробку Шевченка у центрі його творчості зустрінемо передусім людину з її долею, сподіваннями, кривдами й розчаруваннями. Правда Шевченка - це не лише світ його творчості. Ще за життя його дума про світло правди вийшла далеко поза межі поезій і стала визначальним чинником буття народу в його українському опритомненні. Властиво, з Шевченком маємо особливий випадок: адже жоден народ не ототожнював свого поета зі своєю душею і не поєднав його зі своєю долею так, як українці (Є. Сверстюк). Розуміємо, що в нашому нинішньому триванні - неперервно присутня правда, яку Шевченко оповістив про нас світові. Ми прийняли Шевченкову правду як свою і маємо на те найповажніші екзистенційні підстави.

Нехай же серце плаче, просить

Святої правди на землі",- писав Шевченко (Чигрине, Чигрине).

Земний світ, у якому жив Шевченко, складався з двох частин: світ офіційний, світ імперської влади, що був водночас світом російської мови, і світ народний, неофіційний. Про нього поет говоритиме як про світ матері і дитини, які живуть іншим від владик життям, і спілкуються між собою іншою від влади, мовою. Однак у цьому світі не все радісно: чимало є кривди, нещасливих матерів, осиротілих дітей, багато неволі, казенної муштри і владної зверхності над людиною. Світ життя української громади дедалі більше перетворювався на тісний світик виживання самотньої, покріпаченої людини.

На заході Європи ще 1789 року у Франції сталася Велика народна революція, в результаті якої під гаслами „рівність, свобода й братерство" повалена монархія, проголошена національна республіка і прийнятий історичний документ за назвою: „Декларація прав людини і громадянина". А що ж у Шевченковій Україні, яка перебувала під владою російської корони?

7 жовтня 1792 р. виголошено царський указ сенату, очевидно що з метою підвищення норм благоденствія російського народу та передової православної Російської держави. Оскільки він створений на тогочасному російському канцеляриті, який не дається до перекладу без втрати відчуття мовної культури, в якій це свідчення доби з'явилося, то наведу його в оригінальному варіанті: „крепостные владельческие люди и крестьяне заключаються и долженствуют заключаться в число имений, на котрих, по продаже от одного к другому, купчие пишутся и совершаются у крепостных дел, со взятием в казну пошлин так, как на прочее недвижимое имение". Отже, кріпаки з кінця ХVІІІ ст. перестали бути звичайними людьми, а юридично увійшли до складу нерухомого майна: тобто кріпака можна було купити і продати. Врешті, Шевченко зміг скористатися з цієї норми для вчинення власного викупу з кріпацької неволі. Це був, звичайно, виняток для тогочасної Росії. Очевидно, що для українського народу, з його козацькою історією і Запорозькою демократичною республікою, покріпачення перетворилося в трагедію апокаліптичного ґатунку.

Феномен Шевченка полягає, зокрема, в тому, що, будучи сиротою і не маючи в Україні ні хатини, ні землі, він зберігає глибоку відданість своїй Батьківщині. Уже в молодому віці він прозріває в розумінні нетотожності між суспільством як таким і його державною організацією. Судячи з творчості, Шевченко не мав жодного сумніву у неприродності, штучності і випадковості (допущеній Хмельницьким) перебування українського народу під московською імперською владою, тому свої апокаліптичні міркування він пов'язує винятково з царською тиранією, але жодним чином не з майбутнім українського народу. Читаємо це, наприклад, у таких рядках: „Чи буде суд! Чи буде кара! / Царям, царятам на землі? / Чи буде правда меж людьми? / Повинна буть, бо сонце стане / І осквернену землю спалить" (03.11.1860). Хоча у ранній творчості поета мотиви занепаду людської природи проникають в його поетичні образи, але вони радше є засобом увиразнення трагізму життя людини, поставленої у неприродні умови. Центральним тут стає образ людського серця, зболеного від неправди світу.

У поемі „Сліпа" (1842), написаній російською мовою, „серця тяжкая недуга" жінки-матері спричинена розривом з рідним краєм, з Україною. Шевченко підштовхує читача до думки, що відлучення людини від народного коріння неминуче обертається драматизмом, а то й трагедією, навіть для її дітей.

Тема доброго, правдивого чи щирого серця та серця лихого невпинно розвивається Шевченком у всіх наступних творах. Поет звертається до Євангелії, щоб запропонувати вибрану з неї думку як епіграф до вірша „Тризна" (1843) і наводить такі слова з Першого соборного послання Святого апостола Петра: „Послухом правді очисьте душі свої через Духа на нелицемірну братерську любов, і ревно від щирого серця любіть один одного, бо народжені ви не з тлінного насіння, але з нетлінного - Словом Божим живим та тривалим" (1, 22-25). Отже, сприйняття правди має перебувати у злагоді зі щирим серцем людини.

Але чи всяке серце просить правди, чи для кожного іншого серця правда одна і та ж сама? Це непевне щодо відповіді запитання розтривожило душу молодого Тараса й стало основою осмислення всього, про що писав чи думав. Він відкриває незбагненність природи людського серця і переконується, що на його споді можуть перебувати далеко не найкращі наміри й мотиви. Існує правдиве серце, але також існує "гниле серце, трудне", багато є "боязливих сердець", непевних у почуттях і ще більше - в думках та словах; і боязливе воно не перед гріхом, а перед людиною і владою. У такому серці натомість правди поселяється страх, що штовхає людину до позиції: "моя хата скраю". Й доки боязливі серця не стрепенуться - доти не "встане правда на сім світі".

Що ж заважає серцю стрепенутися й скинути з себе полуду неправди? У прагненні зрозуміти і знайти пояснення людської безпорадності - відчитуємо головний мотив творчості митця.

ранній поемі "Причинна" спостерігаємо за трагічною долею залишеної без надії дівчини, яка відкриває, що "Не так серце любить, щоб з ким поділиться, / Не так воно хоче, як Бог нам дає: / Воно жить не хоче, не хоче журиться. / "Журись", - каже думка, жалю завдає". Ось цей розрив між серцем і думкою викликаєбіль в душі дівчини, поданої Шевченком як типова ситуація серед людей. Виникає запитання, а що ж спричиняє розрив між серцем і думкою? Очевидно, тут не йдеться про причину, що властива для фізичних і механічних процесів. Тут діє цілком інший принцип причиновості, властивий для мікрокосмосу: він випливає не зі старту, а з фінішу, до якого прагне людина. Тобто причина обумовлена не простим механічним стимулом, вона пов'язана зі здатністю людини виношувати елементарну надію, обдумувати її і ставити перед собою мету, а викликається - неможливістю їх здійснити. Це, так би мовити, причиновість доцільності, екзистенційна суть якої полягає у забезпеченні можливостей змінюватися на краще у напрямку самовдосконалення. Причому самовдосконалення як процес самоздійснення може мати екзистенційно різне спрямування: через самореалізацію або через самовизначення. Підставою доцільної причиновості може бути лише свобода волі індивіда, поза якою усвідомлювана зміна на краще - неможлива. Властиво відсутність проявлення свободи волі чи наявність обставин, що перешкоджають людині відчувати себе вільною, спричиняє конфлікт між серцем людини та її думками. Такий внутрішній екзистенційний конфлікт може бути знятим двома шляхами: 1) через намагання усунути самі обставини, що стоять на заваді до мети, або 2) через прийняття обставини як здійснення власного вибору, тобто шляхом конформізму. Причому усунення обставин, як і їх прийняття, передбачає здійснювати вибір серед сукупності цінностей, вибір, що, у свою чергу, веде до заперечення цінностей, які особа не приймає, і, що вагоміше, - продукувати новітні цінності, невластиві для оточення. Коли ж на споді серця особи цілковито поселяться її матеріальні проблеми, інтереси й задоволення, то матимемо ситуацію зі станом абсурду.

Loading...

 
 

Цікаве