WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Старогрецький міфологічний образ Ніоби у однойменній повісті Ольги Кобилянської та у романі Габріеля Гарсіа Маркеса - Реферат

Старогрецький міфологічний образ Ніоби у однойменній повісті Ольги Кобилянської та у романі Габріеля Гарсіа Маркеса - Реферат

Реферат на тему:

Старогрецький міфологічний образ Ніоби у однойменній повісті Ольги Кобилянської та у романі Габріеля Гарсіа Маркеса

Антична міфологія привертала увагу О.Кобилянської, насамперед, постановкою вічних проблем буття людини, можливістю наповнення традиційної образно-змістовної структури новими ідеями, почуттями й думками сучасної людини. У творчості О. Кобилянської античний міф і фольклорний матеріал, переломлений крізь призму світового літературного досвіду, утворює власний нефольклорний міф.

Але модель античної культури виявилася саме тим архетипом, який зміг охопити внутрішній трагізм, суперечливість і динаміку окремих образів у межах певної конкретного історичного часу. Тут можна говорити про своєрідний культурний міфологізм цієї епохи, який виявляється у потребі синтезу національної та античної естетичної культури. Саме цим можна пояснити той факт, що на зламі століть найбільшій трансформації в світовій літературі піддавалися давньогрецькі міфологічні сюжети. Зокрема, у колумбійській літературі переосмислення зазнає міф про Ніобу в творі Габріеля Гарсіа Маркеса "Сто років самотності".

Вихід у світ цього роману у 1967 році став літературною подією виняткового значення: своєю появою ця книга, традиційна і сучасна водночас, американська й універсальна, розсіяла похмурі пророкування, що роман як жанр виснажився і знаходиться на шляху до зникнення. Г.Маркес зумів відновити оповідальну традицію, перервану століття тому назад, хоча й якісно змінив ту сувору реальність, на тлі якої розгорталися сюжети його попередників. Колумбійський письменник повертається до намірів середньовічних творців романного жанру: ввести в роман усе, що є в характері, пам'яті, фантазії і снах людей, зробити оповідання словесним світом, що відбив би життя таким, яким воно є, – різноманітним і яскравим.

"Магічний реалізм", а саме цей термін став традиційним для визначення манери Г. Маркеса, характеризується органічним з'єднанням у єдиний вузол колумбійських міфів і літературних неоміфів, зображенням повсякденного життя, приземлених побутових деталей і тонкого проникнення в психічні стани людини. "Магічний реалізм", що руйнує нормативність і знімає обмеження з поєднання фантастичного і суто прозаїчного, дозволив письменнику створити об'ємну історію цивілізації, яка розвивається не абстрактно, а проходить крізь долі людей. А самі люди виступають творцями не лише свого життя, але й історії.

Отже, роман Г.Маркеса органічно уплетений у гіпертекст західної культури. Авантекстовою його основою є Біблія, антична література, Ф.Рабле, М.Сервантес, Е.Хемингуэй, Х.Борхес. Міфологічні, біблійні, літературні алюзії пронизують увесь твір. Мотиви долі, ключового в давньогрецькій трагедії інцесту, гріхопадіння, потопу, апокаліпсичні ноти останніх сторінок роману несуть величезне навантаження, тим більше що кожен з них ніби подвоюється, оскільки піддається сміховому переосмисленню. Яскраво на сторінках "Ста років самотності" оживає давньогрецький міф про Ніобу, що стала символом гордовитості й у той же час нестерпного страждання. Цей міф зазнає реінтерпретації у всьому сюжетному плетиві роману і особливо підкреслюється у складному епізоді винищування сімнадцяти синів полковника Буендіа.

Мета статті – зосередитися на переосмисленні старогрецького міфологічного образу Ніоби у однойменній повісті Ольги Кобилянської і у романі Габріеля Гарсіа Маркеса. Окреслена проблема не була предметом спеціального дослідження сучасної української критики, хоча питання типологічних зв'язків творів української письменниці із світовою літературною традицією неодноразово піднімалося. Зауваги І.Я.Франка про вплив так званої "Німеччини" на творчість буковинської письменниці сьогодні продовжені у статті Л.Олійніченко "Новий погляд на О.Кобилянську. Її створила німецька культура". В розвідці відзначено вплив німецької літератури на формування світогляду і художнього смаку Ольги Юліанівни, але порівняльний аналіз творів не здійснюється.

Глибше розуміння проблеми виявляє С.Павличко ("Дискурс модернізму в українській літературі"). Дослідниця вбачає зв'язок сюжетів оповідання О.Кобилянської "Природа" і англійського роману модерністичного періоду – "Коханець леді Чаттерлей" Д.Г.Лоуренса. А постановку й розкриття теми у "Valse melancolique" і контроверсійних оповіданнях З. Ґіппіус про любов жінок ("Три дами серця", "Помилка") називає не перегуками чи запозиченнями, а органічними частинами культури того часу.

У монографії І.Демченко "Особливості поетики О.Кобилянської" лірична акварельність і драматична наповненість пейзажів малої прози письменниці аналізуються у зв'язку з поетикою творів І.Тургенєва. Порівнюється авторкою сюжети і психологізм новели Кобилянської "Хрест" і П.Меріме "Душі чистилища", "Похоронна пісня".

Особливості переосмислення міфології у творчості української письменниці розкрито у статті К.С. Семенюк "Роль міфу в творчості О. Кобилянської". Автор зазначає: "Письменниця творить авторський неоміф. Опрацьовуючи міфологічний сюжет вона немов відтворює своєрідний "код", підсвідомо залучаючи у твір різнопланові міфологічні структури, що надають тому чи іншому образу всеосяжності" [19;2]. Таким чином, О. Кобилянська, переосмислюючи образи та мотиви міфології, надає їм нового ідейно-семантичного звучання. Конкретні, виняткові та неординарні екзистенційні ситуації, вчинки у творах письменниці набувають універсального онтологічного звучання.

Так, міф про давньогрецьку Ніобу перетворюється на зображення драми кількох поколінь, яка "ніколи не хотіла кінчитися і все щораз трагічніше повторялася" [10;23]. Аналогічного осмислення набуває ця тема і у творі Г.Маркеса, який теж можна назвати сімейною хронікою. У романі "Сто років самотності" на прикладі шести поколінь роду Буендіа простежується історія Латинської Америки, епоха еволюції людської свідомості, що пройшла під знаком індивідуалізму від джерел, біля яких стоїть допитлива і завзята людина Ренесансу, до втіленого в образі полковника Ауреліано Буендіа індивіда, що став жертвою відчуження, характерного для XX в.

Блискучого завершення у романі одержала тема самотності, характерна для всієї творчості колумбійського письменника. Домінантним стає твердження, що заперечення солідарності породжує нездатність до духовних відчуттів. Це і призводить шість поколінь родини Буендіа до повного зникнення. Біблійне плем'я Буендіа, цей рід, де за Ауреліано неминуче народжуються Ауреліано, а за Аркадіо - Аркадіо, як у грі в нескінченні генеалогічні лабіринти – відтворює себе і розповзається в безмежному просторі і часі. На їхньому фамільному гербі, на їхніх геральдичних знаках лиховісна мітка – самотність.

Ця тема стає центральною і, розбиваючись на тисячі уламків, надає кожному з персонажів свого самотнього обличчя. Самотність смерті, про яку розповів Мелькіадес, самотність влади, що підкорила собі одного з найобдарованіших у роді Буендіа – полковника Ауреліано, самотність старості, у яку на довгі роки занурилася найчарівніша з героїнь – прародителька Урсула-Ніоба, самотність неприступності, жертвою якої стала Амаранта.

Усі вони борються, люблять, сповна віддаються божевільним і чудовим витівкам. Результат завжди той самий – поразка. Усі вони рано чи пізно осміяні, принижені в справах, що затівають. Починаючи з засновника династії, що так і не знайшов дорогу до моря, і закінчуючи останнім Буендіа, тим, що злітає у повітря разом з Макондо, підхоплений вихором у той момент, коли осягає заповітну мудрість. Усі вони народжуються і вмирають, не задовольнивши, незважаючи на свої титанічні здібності і грандіозні діяння, найпростішої з людських потреб – потреби в радості. Говорячи словами героїні повісті "Ніоба", "самота приводить лише нещастя, приводить завсігди драми з собою, правда, не криваві й не всі видимі й голосні, але не менш трагічні" [10;30].

За цими драматичними подіями спостерігає мати великої сім'ї Буендіа – Урсула Ігуаран. Вона, як і Анна Янович, змушена переживати фізичну чи духовну смерть своїх дітей, онуків, чоловіка самотньо і безпорадно. Любов і смерть – це найістотніші категорії екзистансу, що й становлять основний зміст обох творів.

Горе і самотність, що в'яжуть героїв разом, мають свої причини. "Гра долі", "невидиме горе", щось "важке, грізне, незбориме", жінка - "семиголова змія" – усе, що призвело до загибелі дітей Ніоби-Анни, чітко увиразнюється в її роздумах. На думку Урсули, прокляття будинку Буендіа, у гріхопадінні, до якого вони вдалися з Аркадио, одружившись. Шлюб двоюрідних брата та сестри викликав страх можливих хвостатих нащадків. Щоб обдурити долю, Урсула, прародителька, узагалі готова була відмовитися від продовження роду. Та й потім, переконуючись, що розплата усе відкладається, вона, проте, раз у раз жахалася чотирьох смертних гріхів, що підкорили собі членів її сімейства: війна, бійцівські півні, дурні жінки та марні ідеї. Спопеляючі пристрасті і примарні ідеї виявляються духовними поросячими хвостиками, появи яких так побоювалася Урсула і про появу яких – насамперед у свого сина, Ауреліано – вона здогадалася. Не випадково ми читаємо про героя, якому довелося розв'язати тридцять дві війни, порушити усі свої угоди зі смертю і відкрити зрештою переваги простого життя, що він "вивалявся, як свиня в гною слави". "Ти живеш так, – закричала йому мати, коли довідалася, що він віддав наказ розстріляти свого друга, – немов народився зі свинячим хвостом" [16; 309]. У цьому тендітному і прекрасному світі диваків і баламутів усі його мешканці народилися зі свинячими хвостиками. Усі вони, кожен по-своєму, вивалялися в бруді, хто слави, як Ауреліано, хто неприступності, як Амаранта, хто жорстокості, як Аркадіо, хто ненажерливості і марнотратства, як Ауреліано Другий, хто зніженої перекрученості, як Хосе Аркадіо.

Колообіг у родині Буендіа, безглузде топтання на місці при невблаганному просуванні до трагічного фіналу і навіть постійна повторюваність тих самих імен при всіх нових їхніх комбінаціях – усе це повертає нас до загального закону "шаруватості міфів", їхньої схильності до повторень. Він розкритий у словах Пілар Тернери: "карти і власний досвід відкрили їй, що історія цієї родини являє собою ланцюг неминучих повторень, що колесо обертається, що воно продовжувало б крутитися до нескінченності, якби не зносилася вісь" [16; 490]. З іншого боку Атлантики приблизно в той же час той же закон сформулював Клод Леві-Строс: міф буде розвиватися ніби за спіраллю, доки не виснажиться інтелектуальний імпульс, що породив цей міф.

Рух від гріхопадіння до Страшного Суду стає рухом по колу, за законом вічного повернення. Знову спадає на думку, насамперед, Урсула: "знову здригнулася вона при думці, що час не проходить, а знову і знову повертається, немов рухається по колу" [16; 367].

У повісті "Ніоба" О.Кобилянської мотив гріха також знаходить своє втілення. Гріхом називає Зоня свою любов до чужинця, свій потяг до його тонкої душі, віри, мистецтва. Вона бачить себе "упавшим ангелом". "Небеса йому зачинені, земля замало небесна, і ціле його щастя – то його ангельські крила" [10; 89]. У цьому полягає найстрашніша розплата людей, що не спроможні примиритись з "кінським копитом прози".

Loading...

 
 

Цікаве