WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Духові джерела української літератури - Реферат

Духові джерела української літератури - Реферат

Значить, він прийшов до Петербурґу вже зі своїм естетичним світом. Років дев'ять після нього прийде сюди кріпацький хлопець з України -- і теж не з простягнутою рукою, а з щедрим багатством рідних образів, тем, сюжетів. Тут уже панував дух романтизму й культ української пісні, тут уже до Гоголя вихідці з України витворили сильний український струмінь у російській літературі й відкривали столичному читачеві світ зовсім невідомий, ориґінальний побут, інші звичаї, м'який незлобивий гумор, сповнений любови й людяности. Ліризм, схоплення явищ з усмішливого боку, туга до козацької романтики -- це і Гоголь, і та стихія, яку він приніс із собою. І якщо він потребував допомоги, то від матері. Вона постачала йому етнографічний матеріял.

Не забуваймо, що столичні поети теж потягнулися до українських мотивів. Не забуваймо, що вийшли вони з наслідувань: Пушкін прийшов до російської літератури через французьку, Лермонтов -- переважно через англійську, Жуковський і Тютчев -- через німецьку.

Гоголь утвердив і свій напрям, і свій ідеалізм, і мораль, з якою не було дороги в суєтний світ честолюбства і дуелів.

Дві джерельні сили, що живлять українську культуру протягом століть, -- віра і пісня. Кирило-методіївці були переконані, що український народ -- один з найрелігійніших народів світу. І чи не всі братчики були людьми глибокої віри й збирачами українських пісень. Сила естетична закоренилася в пісні. Пісня єдналася з працею і любов'ю, пісня являла первісну джерельну силу, яку пронесли крізь віки "Гомери України" -- кобзарі... Про це багато писано різними мовами. Добра пісня має легкі крила.

Але ми мало зрозуміємо в наших джерелах, якщо обминемо ті пісні, що співалися на церковному криласі. Адже найкращі співаки українського села і міста звичайно співали в церковному хорі, і ця традиція тривала аж до двадцятих років нашого століття. З неї вийшов і Павло Тичина, який не без виклику писав у 1920 р.:

Без конкурсів, без нагород

напишіть ви сучасне --

"Христос Воскрес!"

Схоже на те, що він завжди знав: такий гімн може породити тільки висока віра. Дехто приписує авторство цього божественного гімну Сковороді. У всякому разі, він іде з нашої традиції -- так само, як численні співаки, що пішли у XVIII ст. до Петербурґу. Деякі з них у неприродних, неймовірно драматичних умовах виспівали свою і народню думу в церковному хорі. Бортнянський, Березовський, Ведель виспівали її так, що нині стали відомі цілому світові.

Напрочуд багата наша мовна стихія вибухнула в такому явищі, як "Енеїда". Є багато перелицьованих з Верґілія "Енеїд" -- є варіянт французький, німецький, російський. Чому ж залишився живий тільки український варіянт, який навіть перекладається іншими мовами? Оце та же сама сила, яка існує в наших піснях, у нашому фольклорі.

Але що я можу зробити,

як в мені багато мене

(Л.Костенко)

Мені здається, що є щось загублене в нашій історії, спалене в тисячах пожеж, через які випадково вціліло "Слово і полку Ігоревім". Може і про це натякає О.Олесь: "Такий безпам'ятний, такий" -- про народ. БО справді, для того щоб створити "Слово о полку Ігоревім", треба було створити попередньо дуже і дуже високу культуру. Особисто я довго не вірив в автентичність "Слова", і мені здавалися розумними й переконливими статті, де розвивалася ідея Андре Мазона. Цікаво про це написав Майфет:

"Слово", коли потрібно було для основи імперії закласти якесь естетичне, літературне начало".

Але від цих спокусливих гіпотез вертаєшся для "Слова" і відчуваєш: ні, це не може бути підроблене! Потім я натрапив у Пушкіна на роздум -- дуже лаконічний: "Прочитавши "Слово" остаточно переконуєшся, що це не могло бути підробкою". Просто читаючи відчуваєш...

Добре, а де ж зникло те, що було навколо "Слова"? Залишилися літописи, згадки, натяки... А з художніх -- це ж одна тільки пам'ятка з цілого острова потонулого. Це така річ, що не могла існувати сама собою. Мені здається, що ми страшенно багато загубили в нашій історії.

Взагалі треба сказати, що людство живе уламками минулого і завжди знаходяться ті солдати, які ціляться з гармат на єгипетські піраміди, а потім знаходяться реставратори, які пробують їх відновити. Ну добре, піраміди справді створені на віки. Але бібліотеки спалили й розбити статую -- це річ найпростіша. Людство страшенно багато розтратило. Та ми щодо цього явно йдемо попереду всіх. З нашої історичної традиції вціліло -- може найбільше -- в душі народу, в нашому фольклорі. Ось через що наш фольклор є такою загадкою і для нас, і особливо для чужинців, які мають з чим порівнювати. Пригадую, я написав одній німецькій кореспондентці, щоб вона прислала мені німецькі народні пісні. Вона не розуміла, чого я прошу. У них, очевидно, культу народньої пісні немає. Тоді я попросив віцепрезидента німецького ПЕН-клюбу Христину Брікнер. І вона мені їх прислала. П'ятсот народніх з пісень. Прекрасні, дуже культурні, дуже гарні пісні. Але коли їх читаєш, порівнюєш з нашими. У наших закладені якісь шекспірівські начала, закладені великі драми, це не просто гарні пісні -- це щось інше... Через те іноземні схильні читати в нашому фолькльорі щось набагато глибше, набагато потаємніше, ніж у тому фолькльорі, до якого вони звикли. Я хотів би виділити наш фолькльор як найдавніше джерело нашої культури і духовости, зокрема християнської. Естетична стихія проймає нашу літературу від самого початку, робить її не провінційним відгалуженням якоїсь літератури, а одразу вводить її в контекст світової, оскільки вона змикається з найрозвиненішими літературами світу на своїх верхів'ях. Як каже Франко, іде "туди, де вселюдські ідеали зоріють".

На закінчення хочу зробити застереження проти поверхового розуміння духової традиції як наполегливої релігійної проповіді чи апології. Духове життя вирує від глибин до мілин, від тихої молитви до богоборства. Особливо вирує в поетів великих. Але нам ідеться про річище у якому вони реалізуються. Річище широке. У ньому завжди знаходиться місце для боротьби з офіційним російським православ'ям. Були явні симпатії до реформації і Лютера, відбиті в "Книгах битія українського народу". Знаходилося місце і для гумору, який не милував попів і владик.

Минає тисяча років Хрищення Руси і більше тисячі років християнства, бо за літописним переказом ще перший учень Христа Андрій приходив на Київські гори... його честь стоїть

нині порожня Андріївська церква... У XX ст. були якісь нечутні голоси на підтримку традицій. Була і галаслива

Одним-одна турбація --

Традиція підрізація

(П.Тичина)

Були і великі таланти, і страшні долі. Велика, справжня, поезія народжувалася з таємної молитви і зі спалахів від погалів зорі. Були і заклики, і зусилля виробити нові традиції -- матеріялістичні. Але коли ми говоримо про великих, ніхто не наважиться продовжувати список після Франка... Може тому, що ніхто не ставив епіграфом до своєї творчости Шевченкових слів:

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь!

І то не тому, що не знають молитися. Камертон правди -- то великий максималізм. Не чутно співу "Я на гору круту крем'яную"... Для цього замало самого хисту. Для цього треба вирости, повільно, по-чеховськи "по краплині вичавлювати з себе раба". І тоді обрати вузьку дорогу -- для одиноких. І з гори високої оглянутися, щоб ще раз звірити за камертоном і задуматися, чи йдеш від джерел, чи спираєшся на плечі велкиих, щоб стати вище, а чи просто висиш на них...

Але йшлося сьогодні не про традицію десятиліть, а про традицію століть. Що лежить в основі української літератури, які пов'язуючі цінності, які начала, якими нитками вона єднається з контекстом світової літератури?

Багато, дуже багато в нас написано проти традиції. Одні її гудили. Другі -- заперечували. Треті -- переступали.

Але річка пливе від джерел. І, за еспанською приказкою, "хто в небо плює -- влучає в обличчя своє".

Loading...

 
 

Цікаве